Уже вечоріло, а Пилипчук ніяк не міг знайти розв’язок своєї проблеми. Година за годиною минали у переходах з форуму на форум, із сайту на сайт, консультаціях з десятками спеціалістів і «спеціалістів». Однак, не зважаючи на відсутність навіть натяку на позитивний результат, Дзянь Лі не полишав комп’ютера, ніби відчуваючи, що удача десь поруч.
Що тільки не траплялося йому на очі.
«Вона мені постійно недосолює, що зробити? Три рази здавав у ремонт, вистачає на тиждень, потім злітають налаштування».
«Пропоную помінятися імітаторами жінок на два-три дні. Порядність гарантую».
Траплялися також відгуки про нову модель IWU-K2560-XS.
«Забагато реалізму, не хоче від електрики заряджатися. З’їдає півкіло рису за раз. Це мені не вигідно. Хтось знає, як перемкнути на живлення тільки електричним струмом?»
«Модель хороша, аж занадто. Іноді виникає враження, що читає мої думки. Думаю, що цього ефекту зміною налаштувань не позбутися.»
І на кожному форумі Дзянь Лі писав: «Не хочу міняти IWU-K2500-XD на IWU-K2560-XS. Прошу допомоги! Терміново! Закінчується термін акції».
На це відповідали переважно щось на кшталт:
«Мені б твої проблеми», «Здай свій антикваріат і не парся», «Думаєш, що можна обдурити систему? А дзуськи!» Траплялися також і конструктивні поради, але нічого мудрішого від запропонованого полковником Драпчуком не було.
І от, мабуть, уже всоте пробігаючи по зачарованому колу форумів, на яких були розміщені його об’яви, Пилипчук наткнувся на коротке. «Я, здається, знаю як Вам допомогти». До цього тексту додавався номер телефону. Тремтячими пальцями Дзянь Лі набрав комбінацію цифр. З’єднання та очікування відповіді абонента тривало цілу вічність, хоч насправді на зв’язок вийшли після четвертого гудка відеофону.
З Пилипчуком говорив молодий хлопець, на вигляд ¬– ймовірно, студент. Величезні чорні окуляри закривали, мабуть, половину його обличчя. В поєднанні з довгим чорним волоссям та кількаденною небритістю цим створювався однозначний класичний образ людини, яка не перебуває в ладах із законом. «Конспірація», - злякано подумки підсумував Дзянь Лі.
- Доброго дня. Я на рахунок об’яви на форумі, - невпевнено почав Пилипчук.
- Здоров, дідусю.
- То Ви можете мені допомогти?
- Я – ні. Але я знаю, хто може. Якщо вас влаштує, звісно, той варіант, який я пропоную.
- А що ви пропонуєте?
- Підкласти бомбу в центральному офісі Мікротехнологічної корпорації і знищити їх головний сервер.
- Жартуєте певно. Сервер у них резервується мабуть що не одноразово. Резервні копії знаходяться за межами офісу, в таємних місцях.
- Ти ба! – здивувався співбесідник. – Старий-старий, але ще трохи кумекає. Звісно, це жарт. Якби підкладання бомби, привело до знищення центрального сервера Мікротехнологів, хтось би давно це зробили.
«Зв’язався на свою голову. З революціонерами», – подумав Дзянь Лі.
- То що, все-таки ви пропонуєте?
- Пропонуємо перше: беремо твого імітатора жінки і переписуємо з нього всю інформацію. Потім здаємо її в брухт. Потім заламуємо нового андроїда. Записуємо у всю інформацію старого андроїда. Трохи помучимося з налаштуваннями і, от ледь не забув, а це може бути суттєво для такого старого маразматика, – революціонер зробив паузу, випробовуючи Пилипчука, однак той змовчав. – Додатково можна повністю відтворити зовнішній вигляд старого андроїда. То як? Така пропозиція вас влаштує?
«Мабуть, на такий варіант можна було б і піти», - подумав Дзянь Лі. «Якщо це не якийсь лохотрон». Але спитав:
- А ви це вже колись робили?
- З 560-тою моделлю ще не доводилося. Але 555-ту «ламали». Згідно з документацією, системи захисту у них аналогічні. Так що проблем виникнути не повинно.
- А скільки це коштуватиме?
- 5000.
- Це разом з бомбою?
- З бомбою 6000.
- А які ваші гарантії?
- Щодо бомби?
- Ні, щоб все працювало і ви мене не обдурили.
- Ображаєте, ми ж не в доісторичні часи живемо. Спочатку ви платите аванс, необхідний для придбання нового вінчестера. Це для того, щоб було куди злити інформацію з вашого антикваріату. Цей вінчестер у вас потім залишиться. Оплачуєте також переписування інформації. Це копійки коштує. Якщо вас не влаштує результат – буде повністю відновлено особистість нового імітатора. А ви можете пошукати когось іншого, хто вам це перевстановить вашого старого. Можливо невдовзі, років через 100 такі послуги будуть цілком легальними.
- Добре, я згідний. Коли починаєте?
- Необхідно зв’язатися з людиною, яка це робитиме.
- А хто це?
- Ми називаємо його Шаман, а справжнє ім’я вам знати непотрібно. Через кілька хвилин я вам передзвоню.
«Господи, в яку авантюру я втрапив. Через що? Через небажання позбутися шматка. Шматка чого? Біомаси з комп’ютером усередині. Чи може відмовитися? Віддати Галю і будь, що буде. Якось уже звикну до нового імітатора. Назву її якось інакше. Оксана. Або Марія. Або Діана. Чи все таки пристати на пропозицію небритого революціонера?» Перериваючи його роздуми, задзвонив відеофон.
- Гроші на аванс маєте?
- Маю.
- Куди їхати?
Пилипчук назвав адресу.
- Імітатор жінки старий у вас, на місці?
- Так.
- За годину буду у вас. Вінчестер куплю по дорозі.
- А Шаман?
- Шаман приїде на сканування нового імітатора і перевстановлення особистості. Інформацію із старого імітатора переписуватиму я. Це нескладно. Все – до побачення. Час дорогий.
Зображення на екрані відеофона зникло перш аніж Пилипчук встиг відповісти.
«Треба було відмовитися. Чому ти не відмовився?» - спитав себе Дзянь Лі. «Пізно», - відповіла інша частина його «я». «А якщо все це театр, влаштований «Мікротехнологічною корпорацією» для того, щоб схилити тебе віддати свою Галю. Якщо ніякого Шамана нема і ніхто нічого не перевстановлюватиме?» - не вгавала перша частина. «Якщо й так, то чому ти хвилюєшся. Галю віддамо. Нового імітатора отримаємо. Все по твоєму плану», - не залишилася в боргу інша.
З початку перевстановлення особистості Галі на нового імітатора минуло вже більше доби. Весь цей час Пилипчук був сам не свій. Шаман не видавав жодних ознак хвилювання чи невпевненості в позитивному результаті робіт. За ці 24 години він лише кілька разів вийшов до туалету та випив з десяток чашок кави. «Мабуть на стимуляторах тримається», - зауважив Дзянь Лі. Від пропозиції випити «50 грам» для хоробрості Шаман відмовився категорично. На відміну від очікуваного ще одного худого та небритого студента, Шаман виявився чоловіком, на вигляд, сорокарічного віку, з кільканадцятьма зайвими кілограмами та подвійним підборіддям. Про неформальний стиль життя свідчила хіба що зачіска, тобто її відсутність. Виглядало так, ніби власник шевелюри кілька місяців не знаходить часу на те, щоб підстригтися і кілька тижнів на те, щоб зачесатися. Час від часу Шаман коротко доповідав Пилипчуку про хід робіт. «Код підібрав». «Заливаю інфу». «Налаштовую». «Розбираюся з конфліктами».
І от, в один прекрасний момент, Шаман зайшов на кухню з сіяючою фізіономією. «Ну що, діду? Готовий?»
Від несподіванки Пилипчук навіть не знайшов, що відповісти. «Пішли!» - скомандував гість і вони пішли до вітальні. «Стій!» - скомандував Шаман. Ледь вони переступили через поріг. «Галю, виходь!» - прозвучала наступна команда. Двері кабінету відкрилися і… Пилипчук не повірив своїм очам. Стовідсотково – перед ним була його колишня Галя. «Справді, шаман» - згадав Дзянь Лі вичитане в енциклопедії тлумачення імені свого рятівника.
- Галю, це Ти? – зі сльозами на очах, кинувся він в обійми коханої.
- Так, це я, любий!
Невідомо скільки вони стояли обнявшись. У цей момент час зірвався з усіх координат і тому різним стороннім спостерігачам тривалість їх обіймів здавалася різною. Комусь - кілька секунд. Комусь - кілька хвилин. Комусь – вічність.
- Дай, ще на тебе подивлюся – не вірячи своєму щастю, сказав він, вириваючись з обіймів.
- Добре, Любий.
Пилипчук ще раз подивився на рідне обличчя. По щоках Галі текли дві сльозини. «Тепер вони ще й плачуть» – подумаввін знову обнімаючи кохану.
