Вам, мабуть, цікаво, що це за букви такі у назві параграфу. Хтось, може, взагалі скаже, що це за довбана абревіатура, яка навіює такі нехороші асоціації з довбаним совєцьким НКВД? І, хоч ця абревіатура й не довбана, скажу я вам, ви в дечому будете праві. Вона справді має яке-не-яке відношення до трухлявого мотлоху, що дістався нам у спадок після розпаду Радянського Союзу.
На початку другого класу я прочитав одну славну дитячу книжечку, наскрізь просякнуту душком радянських ідеалів та трупною смердотою процвітаючого комунізму. У ті часи такими були більшість книжок, інших просто не було, навіть зарубіжну класику партійні ідеологи відбирали лишень ту, яка не змогла б похитнути ідеологічні цінності довірливого радянського читача. Так ось у тій книжечці (жаль, я геть забув як її назву, так і автора) йшлося про кількох доблесних піонерів, які заснували юнацько-патріотичне об’єднання, що мало на меті сприяти боротьбі світового пролетаріату за світле майбутнє, завадити реваншистсько-буржуазним силам взяти реванш або ж просто напакостити молодій радянській державі, а ще допомагати бабусям переходити дорогу. Піонери ненароком натрапили на якусь шпигунську змову, довго вели таємне слідство, вистежували якихось диверсантів, навіть ризикували життям заради Леніна та світлого майбутнього, поки, зрештою, не приїхала міліція і не порозганяла усіх. Те піонерське об’єднання називалося Немає Пощади Ворогам Батьківщини або, скорочено, НПВБ.
У книжці писалося, що у НПВБ, як і в моїй банді, вівся спеціальний журнал, куди заносилися протоколи стежень, різні гіпотези та припущення, обов’язки кожного члена об’єднання, плани майбутніх подвигів в ім’я «родіни» тощо. Я вже й не пам’ятаю, чим мені так приглянулася та повість, а може, я просто почав нудьгувати, не маючи куди притулити свій органайзерський талант, але одного дня я подумав: «А чим я гірший?» — і організував власне НПВБ.
Я, зрозуміло, став ватажком, за що одностайно проголосував Тед, який став почесним другим членом новосформованого юнацько-патріотичного об’єднання.
— Банда?!! — істерично зарепетував Тед, коли я запропонував йому вступити до НПВБ.
Я поспішив його заспокоїти:
— Та нє, не банда, а НПВБ. Ми тепер будемо…
— Фуф, це добре, — перебив мене Тед. — Я згоден. Головне, аби тільки не банда…
Я знову завів журнал, де надряпав, що усі учасники НПВБ, теперішні й майбутні, зобов’язуються допомагати бідним та знедоленим, самовіддано розслідувати злочини проти суспільства і бути готовими віддати життя за Леніна та світле майбутнє.
Я вже бачу ваші кислі морди, які от-от ладні загорлати: «Що за приколи? Нас знов надули! Це ж знову просто гра! Звичайнісінька дитяча забавка!». І ви знову були б за крок від істини, якби не одне «але», — за час існування НПВБ мені вдалося провести цілих два розслідування цілком реальних злочинів, більше того, одне з тих розслідувань вдалося успішно довести до кінця, а винних покарати з усією можливою жорстокістю справедливістю.
Саме про це далі й піде мова…
Наприкінці другого класу моя сестра, яка постійно проживає у Росії і лиш зрідка наїжджає до нас погостити, презентувала мені на день народження унікальний подарунок — музикальний брелок для ключів, який відгукувався на людський свист. Щасливим власникам цього надсучасного технологічного чуда замість нишпорити по квартирі, перевертаючи усе догори дном у пошуках загубленої зв’язки ключів, тепер достатньо було просто свиснути і брелок миттю відкликався примітивною політональною мелодією, видаючи місце, де причаїлися прив’язані до нього ключі. У ті доісторичні часи такий брелок був надзвичайно модною та недешевою штуковиною. Я безсоромно хвастався ним, де тільки міг.
Наприкінці другого класу я записався у молодшу групу дитячого народного ансамблю танцю «Полісяночка». Ось-так от просто, взяв та й записався. Того дня до нас у клас під час уроку завітали дві жіночки (як потім виявилось, керівник та головний балетмейстер колективу) і зробили оголошення про набір усіх охочих до молодшої групи. Я й досі не знаю, що спонукало мене підняти руку й завербуватися на танці, та ще й на народні, але за півроку я вже сідав на шпагат, через рік стрибав і бігав краще всіх у класі, а через півтора виступав на всіх концертних площадках міста.
Брелок і танці в моєму житті поєднує одна єдина подія, а саме — підступне викрадення брелока.
Крадіжка сталася під час однієї з репетицій, коли брелок разом з усіма іншими речами лежав у роздягалці. Після виявлення пропажі я миттю скликав термінове засідання НПВБ, на якому зібрались усі його учасники, тобто я та Тед. Після ґрунтовного аналізу ситуації та тривалих перемовин ми одноголосно постановили завести кримінальну справу, почати розслідування, встановити місцезнаходження мого брелока, брелок повернути, а винних жорстоко закатувати висварити.
Слідчий експеримент показав, що брелок поцупив хтось зі своїх, бо двері з роздягалки виходять прямо у танцклас, тобто, якби хтось чужий заходив і порпався у наших речах, ми б його побачили. Я подумки перебрав усіх підозрюваних і дійшов до висновку, що здійснити злодійство могли лиш двоє: гладкий і неповороткий Артьом, який ходив на танці тільки тому, що його туди водила гладка і неповоротка мама, і хитруватий чорнявий кацапчик Толік, чимось схожий на цигана, — вони єдині заходили в роздягалку, коли там нікого не було. Я записав результати своїх умовиводів у журнал НПВБ і ліг спати, сповнений рішучості наступного дня витрусити з одного з них мій музикальний брелок.
Після чергової танцювальної репетиції ми з Тедом по черзі влаштували допит обом підозрюваним. Артьом розплакався, як тільки я на нього натиснув, після чого клявся і божився, що він нічого не брав і взагалі в труні і в білих шльопанцях він бачив мій брелок.
— Товстяк, по-моєму, і мухи не образить, — шепнув я Теду.
— Ага, — сказав Тед.
І ми його відпустили з Богом, нагородивши наостанок смачним копняком (ну так, для профілактики).
З Толіком виявилось важче. Він, шельма, виляв, викручувався, не відповідав прямо на запитання і постійно опускав очі, уникаючи прямих поглядів.
— Я нє брал, пацани! — кричав Толік. — Ви чьо, пацани? Я нє брал!
«Брешеш, падлюко», — думав я.
— Кажи, де брєлок! — наступав я. — А то розкажу твоїм батькам!
— Розказуй, прідурок, — уже спокійніше відказував Толік. — Я нічєво нє брал.
Я трохи завагався, може, й справді він не брав; скориставшись цим, Толік пішов у наступ.
— А чьо ви вапчє ка мнє прісталі? Я сча сваіх пацанов пазаву! Так оні с вамі…
Але своїх пацанів покликав не Толян, а я, бо так і не повірив тому каналії.
Перед самим викриттям банди я якось зрозумів, що один зі статистів, якого звали Альоша Верба, може бути чимось більшим, ніж просто статистом, бо вже тоді у Льоши почали яскраво проявлятися задатки ловкого вишибали: він водився з якимись старшими хлопцями з його двору, тягав у портфелику складаного ножика і на перервах пробував курити. Однак передчасна кончина мого милого бандформування не дозволила мені направити Альошину енергію у потрібне русло та в повній мірі розвинути його здібності. І ось така нагода випала знову, тепер, коли я мав НПВБ.
Після уроків я наздогнав Льошу по дорозі додому.
— Привіт, — кажу.
— Привіт, — сухо відказав Льоша.
Після прочухана, організованого завучем та Ніною Іллівною, ми з ним майже не розмовляли.
— Єсть до тебе справа…
— Ну?
— Мені потрібні твої послуги для… ну, для одного мого нового проекту.
— Банда?!! — запанікував Льоша.
— Нє.
— А шо?
— НПВБ, — відказую, — це така організація, яка…
— Ясно, — сказав заспокоєний Льоша. Схоже, йому геть не кортіло дізнатись, що то за звір такий, НПВБ, він раз і назавжди затямив, що, беручи участь у моїх проектах, краще не вникати в суть. Менше знаєш — краще спиш.
«Енпевебе, то енпевебе, — думав Альоша Верба, пригадуючи рознос, влаштований учасникам моєї шайки, — аби тільки не банда».
— А що треба робити?
Я коротко виклав йому суть справи, розказавши про музикальний брелок і Толіка.
— Ну, це я можу, — сказав у кінці Льоша, — головне, аби тільки не банда…
Того ж дня я урочисто висвятив Льошу почесним третім членом НПВБ.
Наступного тижня ми зібрались у домовлений час перед входом до міського парку імені Т.Г.Шевченка. Першими приперлись я з Тедом, а за хвилину з’явився Льоша, тягнучи за собою ще чотирьох дебелих старшокласників, типових гопників, які одним своїм виглядом наганяли такого страху, що мені різко перехотілося йти та відбирати мій музикальний брелок.
— Ну що, веди нас, — сказав мені Льоша і красиво сплюнув на асфальт.
Я відтягнув його вбік.
— Це хто такі? — питаю.
— Це мої пацани. Їх теж можеш записувати в НПВБ. На повну ставку.
— Я… е-е-е… Нащо ці старшаки тут?!
Льоша подивився кудись крізь мене і байдуже сіпнув плечима.
— Треба.
— Слухай, тільки не бийте його, — попросив я, зиркаючи спідлоба на гопників, — хай просто віддасть брелок.
— Ми що, по-твоєму, дарма перлись сюди чи що? Що я пацанам скажу?! — витріщився на мене Льоша.
Я почухав потилицю, думаючи, а раптом ми все-таки помилися, і у Толіка взагалі нема мого співучого брелока.
— Ну добре… Тільки коли він віддасть брелок, бити більше не треба, — боязко сказав я.
— Там буде видно, — процідив крізь зуби Льоша.
І ми всі разом рушили в напрямку міського будинку культури. Попереду браво марширував Льоша, слідом, плюючись наліво й направо насінням, демонстративно покурюючи цигарки, тюпали четверо бритоголових гопників, за ними трюхикав Тед, не маючи сили опиратися нездоровому потягові подивитися на те, як будуть бити Толіка. Я знехотя плівся в хвості процесії.
«А раптом то не він? — скрушно міркував я. — Ну а що, як не Толік украв брелок? Може, я його просто загубив…». Я не мав жодних путніх ідей, що тоді робити. Я взагалі не знав, що мене чекає за півгодини, а чотири голених потилиці, які манячіли попереду, обкутані дірявим сигаретним димом, чомусь не навіювали ніяких хороших асоціацій. Єдине, що я точно знав, так це те, що Толіку за будь-яких розкладів сьогодні конкретно надеруть задницю.
За пару хвилин наш загін зайняв позиції коло чорного входу МБК, звідки мав з’явитися Толік після репетиції, яка закінчувалась з хвилини на хвилину.
— Будь ласка, не бийте його… — востаннє ледь чутно прошепотів я і додав ще тихше: — …сильно.
— Нє дрєйф, малєц, — пробасив до мене найвищий з гопників, певно, їх бригадир. — Скоро получіш свою ігрушку назад.
Я вже хотів сказати, що мені той брелок на фіг не треба, що, може, давайте краще, пацани, підемо на качелях покатаємось, але якраз в цей момент з-за масивних дерев’яних дверей показалася кучерява голова Толіка.
— Це він? — не повертаючись у мій бік спитав Льоша.
— Це він, — не думаючи, пікнув я і зрозумів, що щойно проморгав останній шанс врятувати Толіка.
— Це він! — сказав Льоша бригадиру і красиво сплюнув на асфальт.
— Паді сюда! — тут-таки рявкнув бригадир.
Толік аж підскочив на місці. Я теж підскочив. І навіть Тед підскочив.
— А шо нада?
— Єсть разгавор.
І тоді Толік, зметикнувши, що говорити будуть точно не про наклейки та фантики від жуйок «Turbo», чимдуж дав драпака, і це з його боку було великою помилкою. Гопникам, наче голодним вовкам, такі його дії послужили сигналом, що жертва залякана і тремтить перед ними, й чотири лобуря, гикаючи та матюкаючись, мерщій припустили слідом. Льоша не відставав від погоні. Можливо, якби Толян не кинувся тікати, ситуацію ще можна було якось заладити без мордобою, а так… На превеликий жаль, Толік виявився паршивим бігуном. Бритоголові настигли його за першим же кутом міського будинку культури і без попередження почали гепати кулаками в хитру циганську морду. Толік заверещав і шльопнувся на землю (ще одна велика стратегічна помилка), після чого гопники нещадно гамселили його ногами.
Моє інтелігентне органайзерське серце краялось на шматки і обливалось кров’ю. Я мовчки стояв і дивився, як гопники і Льоша дубасили хитрого Толіка, дубасили так сильно, що навіть якби у нього й не було мого брелока, я б на його місці купив такий самий за свої гроші і з радістю віддав, аби тільки перестали бити. Тед спостерігав за екзекуцією, обережно визираючи з-за рогу будівлі.
«Не я б’ю, Верба б’є, — заспокоював я себе, переминаючись з ноги на ногу, — за тиждень Великдень, Толян відлежиться і все буде нормально».
На щастя, у бідного Толіка таки був мій брелок, тому зрештою, зрозумівши, що діла не буде, він простягнув над собою руку, стискаючи в кулаку моє музикальне чудо інженерної мислі, наче помираючий солдат, який простягає своєму товаришу останній лист до коханої.
— Забирайте! Беріть! Я більше не буду!
Спітнілий від безперервного колотіння Толіка, Льоша грубо вирвав брелок, підійшов до мене і вклав його, ще теплого, у мою закляклу руку.
— Дякую, — сказав Льоша і пішов далі бити Толіка.
«Взагалі-то це я мав подякувати», — подумав я, але нічого не сказав.
П’ятеро лоботрясів продовжували натхненно колошматити Толяна. Я розвернувся і пішов додому. Тед ще трохи подивився на гопників, а потім побіг за мною навздогін.
— Чувак, НПВБ — це ще краще, ніж банда! Як у кіно! — захоплено лопотів він, браво крокуючи поряд. — Ги! Як вони його! Правда ж?.. Ти чого мовчиш?
Я мовчав.
У брелока виявилось відколотим вушко, куди чіплявся ланцюжок, яким брелок чіплявся до ключа. Тому брелок перестав бути брелоком, а став простою непотрібною чорною штукою, яка відкликається на свист, пілікаючи примітивну мелодію.
Прийшовши додому як на автопілоті, я взяв до рук рожевий зошит, на якому красувався напис «НПВБ», виведений товстим синім фломастером, і розкрив його на сторінці з останнім учорашнім записом. «Ми думаємо, що брелок все-таки вкрав Толік. Всі інші версії відкинуті під час слідства. Постановили: провести операцію вилучення брелока, по можливості без застосування сили. Беруть участь: Максим, Тед та Альоша. Відповідальний: Альоша Верба». Я взяв ручку, поставив сьогоднішню дату і навпроти нашкрябав: «Виконано. Брелок у мене. Стан Толіка невизначений». А потім дописав внизу розмашистим почерком: «Справу закрито»…
Другого дня під час уроків я розпустив НПВБ, зрозумівши, що такі «високі ідеали» геть не в’яжуться з моїми власними.
— Нащо ти закрив НПВБ? — спитав Тед. Його ця новина, схоже, вельми засмутила.
— НПВБ — та ж сама банда, тільки ще гірше…
— Ти чого? Ми ж тепер воюємо за світле майбутнє, ми ж винищуємо світове зло!
— Мене совість мучить… через Толяна. Його ж ледь до смерті не забили.
— Та ладно тобі! Совість мучить! Ну то зроби шось благородне, там бабусь через дорогу попереводь абощо…
— Бабусь не вистачить.
— Ну то… ну, я не знаю… котів безпритульних попідгодовуй!
Я сердито мовчав.
— Або… або… Мене он після банди знаєш як совість гризла? — авторитетно продовжив Тед. — Спати не міг! Так я потім цілий місяць щодня сміття виносив без нагадування, і помогло.
Він з благанням зиркнув на мене, однак я був непохитним. НПВБ безповоротно відійшло у небуття.
— Жаль… — тихо доказав Тед. — А мені так сподобалось… Це ж не банда…
Толяна, на щастя, не забили, але я більше не бачив його на танцях…
