Сусідній двір і безліч спогадів. Ми все ще біжимо від тонких пересудів, ламаючи кілометри доріг. Кожен - по своїй справі, кожен – як єретик. Ти далекий від мене, а я від карти твого маршруту. Відштовхуємось як однойменні заряди, поки зима великими ковтками поглинає весни. Але Десь є Бог. Він справжній і хоче бачити тебе зі мною тут, зараз, на папері: в гіркому мовчанні, крізь агломерації слизьких дощів. Щоб я розповіла тобі про своє життя, воно, наче локомотив, забирає з собою безліч вагонів та витертих граней.
Божевільна мілина. Через неї важко тягнути своє судно, яке повертається у молитвах, перерізаних напів думками про кращі помилки – доречні для недоречного. Пожежа глибоко прорізає тіло від неталановитих поглядів. Вони не вміють дивитися, як належить людям. Жаль.
Перегортала всі сторінки, завмираючи над кожною строфою, мов «лапи сліпого ворона». Це – сурогатні почуття, які відрізняють ілюзію від віри, прийняті за правду. Три чашки кави – і головний біль акапельно збирає зорі у громадському транспорті навколо голови. Я повертаюсь у гавань дому, чорної невидимої роялі у кутку дитячої кімнати, на яку натикаюсь, коли стою, чекаючи і дивлячись на своє відображення у калюжі. Дивна жінка на землі, стоїть втупившись в небо. Вона випарується через декілька днів.
Ти не хотів стати пілотом, бо міста зверху для тебе – неміста, і хмари – то забавка для романтичних зануд. Ти не йшов по дорозі, вкутаній у глупу нічну порожнечу, щоб на тебе не впало сяйво. Правильно? Ти не вмієш літати. А зараз у салоні першого класу якась жінка засуває штори, щоб не бачити контрасту вибілених «стін». Її лякають огрядні книжки і коти рудого кольору. Решту глядачів цього театрального польоту (решта мене) занотовують погляди у невеличкі годинники. Потім всі розлучаються, відриваючись одне від одного, як вироблені з одного тіста пиріжки на продаж. Ми більше ніколи не побачимось, і не треба. Так сталося з нашим коханням, адже його шматочки, розповсюджуючись, помирають від варикозу.
Я відчуваю твою присутність у світі кожною клітиною. Просто будь його невід’ємною частинкою, це ж найкращі ліки для мого серця. Врешті-решт, добре, що ми розуміємо один одного. Так легше відбувати смуток.
Сусідній двір і безліч спогадів. Ми все ще біжимо від тонких пересудів, ламаючи кілометри доріг. Кожен - по своїй справі, кожен – як єретик...
