Я – прекрасна. Іноді мені навіть лячно, що хтось це помітить. Я- неймовірна. Іноді мені навіть страшно, що хтось здогадається.
Губи в мене солодкі, як мед, як шоколад, як варення. Ні, в них значно тонший смак – ванільний, або ж ні – вони, як вишневий струдель (цілі вишеньки всередині, прісне тісто і густа криваво-багряна поливка зверху). А, взагалі, залежно хто їх смакує. Якщо хтось любить лише плавлений сирок «Столичний», то камембер йому видаватиметься лише трохи зіпсованим сирком «Столичним» і він плюватиметься від огиди.
Очі – через них видно таємниці, але все таємне вбиває неготових і необізнаних. Головне не втрапити до потаємних ходів, маю їх багацько, вони в мені і довкола мене, якось спробувала порахувати скільки ж їх є, я зупинилася на трьох сотнях і мені обридло. Час-до-часу чую неясні крики по рятунок, мама казала, що ще при моєму народженні, один з лікарів сказав, що люди не можуть ховати в собі тунелі, це все вигадки, заглянув мені у очі, затих, чомусь остовпів на хвилю, а в другу вже кинувся тікати, але частина душі його лишилася в моїх загадкових коридорах, які окутують мене звідусіль, проникають в мене, починаються і закінчуються в мені, а в них блукають кусні людських душ, що були необережні і не вірили в існування жінки-тунелю, жінки-коридору, жінки-потаємного-ходу.
Мої руки достатньо м’які, щоб вкладати на них спати воїнів, щоб у них тонули багнети і шаблі. На одну долоньку вкладу до сну вояків, а іншою прикрию, так закінчувалися всі війни світу, коли поснулі солдати губили зброю, десь в борозенках моєї шкіри. Саме тому мої руки іноді як ножі – ріжуть без крові невдячних, тих, що забули, чи не хотіли возвеличити моє ім’я в день святого вклоніння.
Деколи, моє тіло розцвітає, квітне – яблуневим травневим цвітом. Тоді нестримний аромат кутає світ, бджолами злітаються чоловіки, кожен шукає свою квітку на мені і вносить пилок на повну бажанням лелітку. До ніг моїх кладуть дари, палять пахучі трави і деревину, купають мене в молоці.
Я складаюся з дрібниць. В мені немає нічого глибокого.
Якщо про книжки… Я читаю багато, без системи, все, що перше потрапить в руки. Я не прочитала ще нічого путнього. Література відкладається в мені лише якимось дивним шаром гарних слів, бо люблю прикметники, бо люблю приємний присмак приправ, які лишаються по прочитанні. Отримую від книжок лише барву, що мене прикрашає своєю кольоровістю.
Бо сама – безколірна, як сірувата дощова погода, як мертва риба, що тріпоче в останній конвульсії. Не красива. Не гарна. Не цікава. Приторно-нуднувата. Без смаку. Без запаху. Без витончених рис. Очі на мені не зупиняються.
Якщо про музику… Я слухаю все, що не ображає мого байдужого і не окриленого вуха. Музика надає мені камерне звучання. Але я не вмію нічого грати сама. Нагадую лише магнітофонну плівку, чи кумедну бабіну, що є звичним пристроєм, який втрачає індивідуальність, якщо чистий і не спожитий.
Якщо про їжу… Я їм все, що не викликає в мене огиди. Їжа мене робить такою на смак, що пасую лише гурманам.
Я – це я. Дитя-індіго. В ті роки, коли себе не пам’ятаю, моя прабабця шепотіла моїй мамі: «Таке мудре, хоч би не вмерло», бо вже тоді я викидала з себе смішні істини, такі незвичні для дитячих уст, я – відвічна біла ворона, чорна кішка, доленосна жінка, хоч як це затерто звучить, коли зустрінете мене – відвертайте очі, бо один погляд, і ваша душа заблукає в таємних ходах, що з мене починаються і в мені закінчуються; коли почуєте мій голос – закривайте вуха, бо станете рабом моїх фантазій; оминайте мене, бо коли буде травень – я розквітну тисячами квіток, тоді мене вже ніяк не оминути. А жінки лише між собою: «Ну що вони в ній знаходять?»… Хіба ж мені знати?
