Жив собі на світі Сонях. Дуже красивий і поважний Сонях. Кожного ранку він радо зустрічав сонце і з особливим замилуванням проводжав спати, тому що вважав себе найближчим його родичем. Якось маленька біла ромашка, що тільки-но розквітла, чемно привіталася з ним:
- Доброго ранку, пане Соняху!
Однак той вдав, що не почув. Оскільки був найвищим в Зеленій долині, то вважав, що звертатися до нього слід виключно «Ваша високосте». Поруч цвіли окасті ромашки, вогняні маки, ніжні волошки. Та всі вони були коротульками, тому пихатому Соняху байдужими.
Квітчаста голівка Соняха з кожним днем ставала все розкішнішою. Це приваблювалу величезну кількість різної комашні. Одні шукали прихистку під могутніми руками Соняха, інші смачнющого нектару. Однак гоноровий Сонях приятелював лишень з бджілками. Адже вони не товчуться без потреби по твоїх прекрасних пелюстках. Ніжно беруть нектар і відлітають. Набридливих павучків та нахабних комах-ледарів, які так й норовили залісти й поселитися в середині квітки, Сонях завжди безцеремоно стріпував додолу.
Одного разу під його широким листям заховався від літньої зливи жучок - малесенький червоненький, в чорну цяточку. І Сонях його безперечно прогнав би, коли б не таке гучне ім'я – Сонечко. Принаймі так називали його бджілки, а вони ніколи не обманюють.
- Перепрошую, ваша високосте! – запищало мале – Щиро дякую за прихисток. Чим я можу віддячити? Чи не дошкуляє вам раптом попелиця? Ми, сонечка, їх знищуємо. Ох, і лихі вони – присмокчеться така тлуста ненажера і не відчепиться допоки всі соки з рослинки не вип’є.
- Яка ще така попелиця? – обурливо перепитав Сонях.
- Тоді ще раз дякую, ваша високосте. Е- е – е… Будуть проблеми – звертайтесь! – і малий розгублено чкурнув геть.
Прудкий малюк! Теж мені рятівник на маціпусіньких лапках! Ха-ха-ха. Та яка попелиця може дати раду такому велетню?
І Сонях чванливо замилувався собою: найвищим й найвродливішим в цій долині.
Біда прийшла несподівано. В середині його квіточки любо жили його маленькі діти – чудові лискучі насінинки. Спочатку вони були біленькі, а коли подорослішали ставали чорненькими. Сонях з замилуванням дивився на своїх діток. Та цю красу помітили й шибайголови горобці. І от одного дня ціла зграя цих шибеників накинулася на його діток, нещадно дзьобаючи й калічачи їх. Сонях сердито трусив головою. Та дарма. Горобці не припиняли своєї метушні. Й лише обідня спека заставила їх дременути подалі в затінок чи до водички. Сонях був у розпачі - вони завтра знову навідаються. Він з переляку затремтів на своїй стрункій високій ніжці. Як лихові зарадити? Його високий ріст лишень приваблював їх. Що робити? З ким порадитись? Бджілки вже давно не прилітають, а більше друзів у нього немає. І раптом він згадав про сонечко. І ось вперше за весь час сусідства з ромашкою він звернувся до неї:
- Пані Ромашко! Чи не могли б ви передати жучкові сонечку, що один його знайомий Сонях потребує нагальної поради чи то допомоги.
Ромашка перелякано закивала своєю квіточкою:
- Авжеш, передам, Ваша Висококсте! - здивовано прошепотіла. Вона була впевнена, що пан Сонях навіть не здогадується про її існування.
Ніч минула спокійно. Ніхто не дошкуляв йому. Та Сонях був певен - тільки-но зійде сонце і горобці знову примчать вбивати його дітей.
Вранці, коли заледве сіріло, він почув метушню й шепотіння на квітці:
- Пане Сонях! Ваша високосте! Доброго ранку! Прокидайтесь! Це ми – сонечка!
Ціла армія вправних плямистих жучків чемно й уважно дивилася на Соняха.
Сонях розповів сонечкам про свою біду.
- Не журіться, Ваша високосте! Ми допоможемо! Тільки попрошу вас не гримати на мою команду, адже ми тут дещо насмітимо.
Сонях був згідний на все.
Сонечка працювали старано й завзято. Вони повзали по насінинках й ретельно обробляли їх якоюсь жовтою рідиною:
- Не журіться. Це не шкідливо для вас. Рясний дощик все змиє.
Нарешті все було готово. Зійшло сонце, прилетіли горобці і… Рідина, яку виділяють сонечка, настільки гидка на смак, що один раз її скоштувавши будь-хто назавжди перетворює для себе до цього найнайсмачнішу їжу на жахливу отруту. Горобці дременули чимдуж від гидкого на смак Соняха. Більше їх тут ніхто не бачив.
Сонях довго й важко підбирав слова. Він не умів дякувати. Нарешті витиснув із себе:
- Щиро дякую! Завжди радий вас бачити.
- Та що ви, Ваша високосте! Завжди, будь ласка. Це наша робота…
- Не називайте мене більше Ваше високосте! Яка там ще високість! - благально промовив Сонях і важко зітхнувши додав – Я зрозумів, друзі мої, насправді розмір не має аж ніякого значення.
