Краплі трішки холодні, але це якраз те, що потрібно. Вони стікають по тілу, даючи очікувану свіжість. Свіжість не тільки зовнішню, але і внутрішню, ще більш жадану…
Нарешті , я змокла. Так давно хотіла….
І от, я біля свого будинку, під дощем і не можу поворухнутися.. Боюся поворухнутися, щоб не втратити ці відчуття. Так і стою, застигнувши. В голові тільки одна думка :» Чому він не падає сильніше … Ще б трішечки….»
Я ловлю краплі кожною клітинкою свого спраглого організму. Навіть, пальцями на ногах, які теж отримують свою долю через літні кросівки. Задоволення аж на фізичному рівні… І безглузда посмішка на обличчі. Застигла...Наплювати…Навіть, на сусідів, які повідкривали вікна і дихають свіжим повітрям. Точно думають, що мені вже щось бракує.
А я не можу заставити себе піти. Я всмоктую ці краплі, немов зголодніла земля після посухи.
Я наповнююся, наливаюся дощем. Здається, що вже вся я – це суцільна вода. І зараз розіллюся, розтечуся і проросту.
Проводжу мокрими долонями по мокрому обличчі… Таке враження, що воно зовсім нове, і не те, яке було в мене останнім часом. Немов я брала в когось поносити, але моє тіло щосили відштовхувало його як геть чужорідне тіло. А тепер, нарешті, повернули мені моє рідне… Кайф…
Виникає божевільне бажання лягти на асфальт і лежати так, доки точно не розтечуся спокійною річечкою, чи потічком навкруги…
Вода почала стікати з волосся. Одяг теж майже весь промок.
Я з жалем подивилася на асфальт. «Якось іншим разом. Обов’язково… Обіцяю…»
Підняла голову, посміхнулася дощу, потім собі, а потім і сусідам, які з подивом дивилися на мене, так нічого і не зрозумівши…
