Вона так хотіла свободи. Хотіла дихати нею, пити її, купатися в ній, ковтати її...
Вона була потрібна їй більше ніж повітря, їжа, сон і, навіть, кохання. Ні, мабуть, кохання і свобода - це те, чим вона жила. І заради чого вона жила. Це те, без чого вона помирала майже на фізичному рівні, душилася, засихала, вяла, гноїлася...
Вона часто уявляла себе метеликом. Така ж легка, красива, ніжна. І така ж вільна. Така ж оманлива зовнішня ранимість і легкодоступність, які так захоплюють і затягують. Вона викликала таке ж бажання спіймати і ніколи не відпускати. І так само к і він, вона помирала в неволі.
Вона висмоктувала з людей їхню любов, випивала її до дна і ... йшла дальше...
але завжди залишала частинку свого серця. Вона ж кохала їх усіх. По-різному... По-своєму... Якщо б не кохала, ніколи б не була з ними.
Вона ніколи не порівнювала їх, адже всі вони були для неї іншими, різними, цілісними, особливими, унікальними. Кожного вона відкривала. Для себе і для них же самих. Розкривала, наповнювала ... і йшла...
Кожний після неї вже був зовсім інший. І вже не міг жити як до неї. І вже не міг жити без неї.
Їй не було їх шкода. На той момент вона віддавала себе і душею, і тілом. Дарувала себе повністю. Поїла собою до країв.
А бути поряд з нею довше - важкий тягар. Чи, взагалі, комусь він під силу...
Та ї вона...
Вона повинна йти...
Повинна...
...бо метелик вабить у вільному кружлянні...
