Як же мені набрид шум! Тобі теж? Я і не сумнівалася. Погодься, влітку він найбільш надокучливий. На енному поверсі у бетонному (чи цегляному – кінець кінцем, різниця невелика) будинку, що стоїть просто-таки над шосе; будинку з вікнами, що виходять на сонячний бік... Промучаєшся кілька годин у задусі, а потім однаково відкриєш кватирку: повітря таке саме гаряче, як і в кімнаті, зате хоча б відчуваєш його рух. Та прочинене вікно пропускає до оселі не тільки легенький подих вітерцю, а й жахливий шум дороги. Вночі кілька разів прокидаєшся від вереску гальм, гучного сигналу чи брязкотіння трамваю. Якщо ж ти залишаєшся вдома вдень, то цей же гамір не дає тобі зосередитися не те що на роботі, яку ти планував виконати поза офісом, а й на тому, щоб просто побути наодинці з собою, своїми думками... Боже, як же інколи не вистачає тиші! Напевно, це своєрідний хрест мешканців великих міст, який тягнуть усі, адже велике місто неможливе без машин, а отже, шуму від дороги.
Я колись чула, що шум негативно впливає на нервову систему людини та вкорочує їй життя. Звісно, не так, як, скажімо, паління, алкоголь чи наркотики, але все одно так чи інакше шкодить. Закрити вікно та ввімкнути кондиціонер? Це, звісно, вихід, але буває хочеться повної тиші. Такої, як вночі в лісі: щоб аж дзвеніла. Кондиціонер теж трохи гудить. Як, до речі, часом і холодильник...
Я добре запам’ятала той день.
З прочиненого вікна доносилося гудіння, брязкіт, вереск гальм та... Чого я так детально описую? Тобі ж, напевно, не гірше знайомі ці звуки. Так от, я вирішила розслабитися: зачинити вікно (нарешті, хоча б тимчасово усунути джерело шуму!), відкинути думки про всі поточні справи, про проблеми. Не вмикати музику, телевізор. Не робити нічого, а просто посидіти в тиші. Подумати. Про що? Я ще не знала.
Я підійшла до вікна, яке вже починала ненавидіти. До мого вуха долинули не лише знайомі і обридлі звуки, а й інші, незвичні. Десь внизу грала труба, били в тарілки – то була похоронна музика. Я рішучо закрила вікно, стояла біля нього і дивилася вниз. Раптом я побачила похоронну процесію, що виходила з-за рогу та неквапно посувалась. Кілька дужих молодиків несли труну. Покійника я не могла роздивитися, та й не хотіла. Я швидко відійшла від вікна. Отак воно буває! Живе-живе собі людина - і вмирає. І так кожен. Розумієш, що значить „кожен”? Це значить, що всі люди, яких ти бачиш навколо себе, помруть. І я помру. І ти теж помреш. Правда, звучить як вирок? Не має значення, багата людина чи бідна, щаслива чи нещасна, закохана чи ні, гарна зовні чи не дуже, щира і добра чи підла. Не важливо, скільки книжок ти прочитав, скільки вистав подивився, скільки проспівав пісень чи намалював картин - однаково одного дня перетворишся на бездиханний труп.
Всі-всі опиняться в труні під землею. Люди живуть, народжують дітей, виховують онуків, але ж і вони, і їхні діти, і онуки, і правнуки – всі колись помруть.
Тоді для чого живуть? На це банальне запитання досі ніхто не дав відповіді. Ба більше – ніхто точно не може сказати не лише для чого жити, а й як жити. Скільки мудрих людей намагалися вчити інших, скільки висловлювали правильні з їхньої точки зору тези про „правила життя”. Простіше кажучи, скільки їх навчало людство, що добре, а що – ні, що треба робити, а від чого слід утриматись. Я маю на увазі не Десять Заповідей Божих, що їх намагаються дотримуватися християни, а про „побутові” речі: правильний вихід з певної ситуації, поради щодо поведінки, нав’язування якихось орієнтирів. Мене завжди цікавило: а яке вони мають моральне право на такі повчання? Невже можна однозначно визначити, де чорне, а де – біле? Адже у кожного – своя школа життя. Для однієї людини ключовим є допомога всім і кожному, для іншої – суцільний егоїзм. Не поспішай вихваляти першого і дорікати другому. У кожного – свій шлях, на якому стоять чисельні перепони. Саме вони вказують, як людина має поводитися, яке правило має бути ключовим саме в її житті. Втім, я тільки викладаю власну точку зору, хоча, здається, й сама починаю повчати. Чомусь мені здається (принаймні, про це свідчить мій досвід), що кожна людина керується лише тими правилами, постулатами, які життя підказало саме їй, і правила ці індивідуальні, як індивідуальний і життєвий шлях кожного. Але навіть якщо людина виявляється гарним учнем, навіть якщо вона керується необхідними правилами, якщо ці постулати допомагають їй обрати правильне на її життєвому шляху, то в кінці цього шляху на неї однаково чекає смерть. І на грішного, і на праведного. Знову ми повернулися до відправної точки: а для чого йому було жити? Сенс, кінцева мета?
Скажи, скільки ти можеш назвати прізвищ письменників? Українських, зарубіжних – немає значення. Подумки прикинув? А тепер подумай, скільки їх було насправді. Скількох відомих ще двісті років тому літераторів ти не знаєш! Гомер, Шекспір, Шевченко – їх знатимуть ще дуже довго (зверни увагу: я не кажу „завжди”), а інші? Жили, писали, творили, відшліфовували кожне слово – і от уже ніхто не пригадає прізвища, а їхні книжки за двісті років загубляться.
Чи не так? Чи Бог сам визначає, чиїм книгам губитися, а чиїм – ні, чиї прізвища переносити зі століття у століття, а чиї стирати з пам’яті наступних поколінь? Напевно, якісь твори(не обов’язково літературні: музичні, живописні абощо) повинні жити, на відміну від інших мають зберегтися для наших наступників на Землі. Але ж, знову-таки, для чого? Адже наші прапраправнуки прочитають, послухають, подивляться – і теж помруть! То навіщо тоді все це? Певно, що кілька століть тому одночасно померли шанований багатий аристократ (у своїй шикарній спальні на м’якому ліжку, під теплою ковдрою та в шовковій білизні) й бідний брудний злодій без постійного місця проживання (на помийці серед пацюків, у смердючому лахмітті). Можеш назвати їхні імена?
Навіщо життя, сповнене насолод чи прикрощів, якщо воно все одно закінчиться? Напевно, є якась межа, яку людське знання ніколи не зможе перейти. Якщо так, то може, і не треба людині ці відомості? Напевно, Богу видніше, що людині потрібно знати, а що – ні...
ДЗИИИИИНЬ!!!
Пронизливий звук відірвав мене від думок. Хтось телефонував на мобільний.
- Слухаю, - відповіла я.
- У нас тут виникли нові обставини, яких раніше ми не могли передбачити. Коротше кажучи, звіт мені потрібен сьогодні не пізніше п’ятої години, - тараторив голос начальниці.
- Але ж учора ви казали, що я маю принести його післязавтра...
- То було вчора. Сьогодні ситуація змінилась. Пробач, але мушу вкоротити термін. Звісно, за оперативну роботу – достойна винагорода. (Я відчула, що шефині самій прикро, що так сталося, але що вдієш?). Втім, нема часу ляси точити, пиши давай. Рівно о п’ятій чекаю на тебе у своєму кабінеті – там і поговоримо. Я чекаю! – і поклала слухавку.
...Ну лежатиме у неї на столі о сімнадцятій нуль нуль мій звіт, ну то й що? Все одно ж колись помре!...
Я мимохіть глянула на годинник. Пів на третю! Я підбігла до комп’ютера і тільки тоді відчула, як мені душно. Швидко відчинила вікно, почула знайомий шум. Що, шум шкідливий? Хай йому біс, однаково помремо. Але зараз я живу! І житиму стільки, скільки відміряно Богом. Йому краще знати, скільки десятиліть, років, місяців, днів, хвилин і секунд потрібно саме мені. Що там після смерті – побачу після смерті. А зараз життя триває.
І треба писати звіт.
Пальці бігали по клавіатурі, в голові – самі цифри, праворуч лежала ручка, ліворуч – калькулятор; гудів принтер. Я на мить відірвала очі від монітора та посміхнулась. Господи, п’ять хвилин тиші – і вже стільки собі надумала! Напевно, жителю великого міста просто не можна без постійної зайнятості рук, очей, думок чи принаймні слуху. А ще, напевно, недалеким від істини був той, хто сказав, що найстрашніший ворог для людини – вона сама.
Я знову поринула в роботу. Не знаю, чи погодишся ти зі мною, але як же це шкідливо – багато думати „про життя” та „про вічне”! Некорисно мешканцю мегаполіса виходити зі звичного для себе ритму, закриватися від цього шуму.
Зараз я сиджу біля відкритого вікна. Ні, я не зачинятиму його. Знаєш, не так вже і дошкуляє мені цей шум.
