Згадалося, як відправлявся я в дорогу. У нас на вокзалі прощання – то ще півбіди. Сльози мамині. По "100 грам" з друзями. А от коли на Байконур прибули - ото вже цирк почався. Не знаю навіть чи вдасться то описати. Зазначу, що в цирку ніколи не був. Тільки по телевізору бачив. Але то, що там творилося – лише на цирк і схоже. Поки з поїзда пересіли на автобус. Та до готелю. Не знаю чому так задумано, але обов’язково повинен ти хоч одну ніч або і дві ночі там заночувати. Спеціально – щоб грошенята “збити”. Можуть і рейс затримати на день на два. Типу – профілактика. Чи щось десь потекло-протекло і ремонтують. Тому треба ще грошей із собою мати на цей випадок. Але то півбіди – ще можна зрозумівти. В той день летіло нас чоловік з 20. Може трохи більше. Іноземці в основному. Не слов’яни в смислі. Лише китайців було з десяток. З японцями та корейцями в смислі. Хто ж їх розрізнить. Та суть не втому. Найвеселіше дійство почалося, коли нас уже в човник підняли. Ліфтом за три рейси. Поприв’язували до крісел. Сидимо. Чекаємо. На висоті навіть не знаю якого поверху. А так як сама кабіна знаходиться у вертикальному положенні, тобто паралельно ракеті, то знизу вверх по салону можна переміщуватися в такому апараті гібриду ліфта та ступи. Хто літав, звичайно, знає, що я маю на увазі. Хто ні хай спробує уявити з мого кволого опису. Так от, порозсаджували нас. Поприв’язували. І тут почалося. Коли до салону на цій ступі-ліфті заплило два священика і почали по черзі один по російськи, другий по латині благословляти нас, усі здивувалися, але спокійно полізли за гаманцями. Гроші полишалися в людей, а в космосі за них нічого не купиш. Хіба що по дорозі до станції пропити можна. Але крім слов’ян до цього варіанту ніхто не додумується. Так от, дістали усі гаманці і віддячили ксьондзам за благословення. Ніхто не подумав що це лише початок. Один махав кадилом інший тикав цілувати хреста та тацю підсовував для пожертвувань. Проїхали вони вверх-вниз по салону, покадили – помолилися і зникли. Деталей же не побачиш. Бо як побачиш, лежачи спиною до виходу. Так от, після ксьондзів заплила жінка з двома дітьми. Та почала просити грошей розказуючи, що чоловік її загнув у космосі під час якоїсь катастрофи та й залишив їй двоє дітей. А діти хворі. Треба грошей на операцію. «Поможіть, добрі люди! І Вам Бог поможе». «Помогите, дяденька!»¬¬– просила більша дитина. Молодша була ще зовсім немовлям і спала на руках, закутана в жахливої чистоти, якщо можна так висловитися, ганчірки. Спала - бо ані не просила, ані не ревіла. Єдине що від неї чулося то запах, який відразу ж перебив запах ладану. Запах від більшої дитини та від мами теж був зовсім не з приємних. Ото ж, мама з дітьми проїхала взад-вперед і зникла. Тільки запах лишився.
За нею заплило в салон дві циганки. Одна старша друга молодша. Мама з дочкою, напевно. І почалося: «А позолоті ручку, мілок. Погадаю да всю правду раскажу!»– затарахкотіли вони. При чому одна з них - молодша торохкотіла чистою англійською мовою. Судячи з того, що я нічого не міг розібрати. А як не як, в школі та й в інституті англійську вивчав. Коротше кажучи, циганки хвилин десять пробули в салоні. При чому більшість часу вони провели біля однієї з жертв. «Снялі порчу! Смєнілі лінію судьби». То тривало б ще довше, але зверху з кабіни пілотів на аналогічному ступоліфті виплила стюардеса і випровадила їх. До мене вони теж хотіли причепитися – але я як дихнув вчорашнім перегаром, то вони зрозуміли, що з лініями долі у мене або все дуже добре або не в їхніх силах щось виправити.
За циганками з’явилися казахські піонери. Проспівали «Лєнін всєґда живой». Слава Богу, їм треба тільки жуйок було. І то пошепки просили. Вони швиденько пов’язали всім червоні галстуки та причепили значки з Леніним. Наскільки я розуміюся, то мали б ті значки бути з Леніним. Але сумнів викликала казахська вузькоокість вічноживого вождя, хоч і борідка і кашкет були ніби його. Та справа не в тому. Віддали піонери салют та й поїхали геть. За ними з’явився безногий інвалід космосу. За ним два студента під гітари по дорозі вверх співали «Зємля в іллюмінаторє» а по дорозі вниз «Let it be». Ще, здається, хтось був. Вже точно не пам’ятаю. Але фінал перевершив усе. Коли навіть іноземці почали вдавати, що позасинали з надривним криком: «Подайтє, шоб ви сдохлі!», почав підніматися бомж. Не просто бомж, а бомж в квадраті. Напевно – під два метри ростом. З бородою. Під одним оком синяк під іншим чи то шрам чи то рана якась незагоєна. В обносках таких латаних перелатаних і таких брудних ніби їх носив ще, як мінімум, дід його. І, відповідно, не пралося то всі ці 100 років. А запах. Не буду на цьому зупинятися. По-перше – малоприємно. А по-друге, як кажуть росіяни, нєопісуємо. Від того крику всі хто вдавав сон, “косячи” від подання милостині, а може, хто і спав – ледь не повипадали з крісел. Благо, що поприв’язувані були. Отакий - фінальний акорд був. Після бомжа кілька хвилин ніхто не заходив. Аж поки з’явилися митники і ще раз перевірили документи. При чому якогось китайця заманулося їм зняти з рейсу. Та той чи сам здогадався, чи був наперед попереджений, але непомітно опустив кілька купюр в кишеню найстаршого митника. Ця дія радикально змінила ситуацію і митники зникли. Потім у нас востаннє перевірили жетони. І за кілька хвилин ми стартували - полетіли.
