Все, що тут написано, — вигадка. Навіть не вигадка, а брехня. Повна, абсолютна й всеохоплююча, гладка, товста і огидна брехня. Нічого такого не відбувалося, не відбувається і ніколи не відбуватиметься. Такого просто не могло бути. Ви ніколи не побачите нічого подібного на телеекранах, така історія нізащо не присниться вам у сні. Бо її просто не існує. Її нема. Усе це фікція, міраж, фантазія. Головний герой — вигаданий, він лиш ефемерна нематеріальна субстанція, яка одного зимного дня народилася у моїй голові. За дивним збігом він носить те ж саме ім’я, що й я, і вряди-годи з’являється у тих самих місцях, де колись бачили мене, але… вважайте, що мені так легше вести оповідь від першої особи. Так… було б непогано, якби ви так вважали до самого кінця книжки… Усі інші герої також надумані, вони лиш бездушні ляльки, які крутяться навколо ефемерно-нематеріального головного героя в апокрифічному пластмасовому світі.
Отже, ви зрозуміли: я — це не я, а історія ця — насправді не історія, а вимисел, винно-парова фантасмагорія, маячня, тотальна і безкомпромісна брехня.
Ідеальна брехня…
…Імена усіх дійових осіб з міркувань особистої безпеки з етичних міркувань змінено. Автор подекуди не поділяє думки головного героя з приводу окремих епізодів та деяких інших героїв книги…
Розділ I. Органайзер
У дитинстві я був незвичайною дитиною. Не вундеркіндом і не надзвичайною, а просто незвичайною. У ті часи, пригадую, всі інші дітлахи, мої ровесники, мріяли стати шоферами бензовозів або пожежниками, рідше — лікарями чи артистами. Це вже пізніше стало відомо, що у шоферів руки постійно смердять мастилом і діти на сусіда схожі, а пожежники вічно п’яні й отримують 300 гривень зарплатні. Я ж про таке ніколи не мріяв, бо був незвичайною дитиною, і випередив свій час на багато-багато років, і знав, що коли виросту, не буду ні пожежником, ні шофером, ні лікарем чи льотчиком, чи ще якою іншою заразою. Я знав, що буду командувати. Саме у цьому й проявлялася моя незвичайність.
Я дізнався про це ще до того, як піти у школу, коли одного весняного ранку відчув усіма фібрами своєї юної душі, що маю просто необмежену фантазію та неабиякі організаторські здібності. Відтоді не минало й дня, щоб я не вигадав якоїсь чергової авантюри, переконуючи жовторотих пуцьвірінків у дитсадку в її здійсненності. Я агітував малолітніх колег поїхати на тролейбусі до кінцевої зупинки і спробувати пошукати скарбів за містом, пропонував зловити дворового кота, надути йому задницю до двох атмосфер з допомогою велосипедного насоса і подивитися, що з того вийде, я навіть планував поїхати подорожувати з Рівного до Африки.
Час спливав, я підростав, однак незмінна тяга організовувати що-небудь зовсім не меншала, а тільки зростала. Я почував себе вищим від інших, адже я не просто жер, спав та тупо пересипав пісок з відерця у пасочки, йорзаючи попою у мокрій пісочниці у вільні від спання та кормління години, — моя макітра була повна ідей та замислів, і я був певен, що незабаром обов’язково настане час для їхнього втілення.
Що не кажіть, я був незвичайною дитиною. Я був, як це зараз модно казати, органайзером, і першим моїм успішним проектом стала банда.
1. Банда
Діло було на початку другого класу молодшої школи. Я організував банду. Щоб розвіяти будь-які ваші миттєві сумніви одразу кажу, що це не була музична банда, чи ще якась інша банда у доброму значенні цього слова. Це була справжня бандитська банда. Зі справжніх бандитів-другокласників.
Я, зрозуміло, став ватажком, за це одностайно проголосував Тед, мій однокласник та побратим, з яким я довгий час жив на одній площадці у висотному будинку, з яким дружив з п’яти років, і який став почесним другим членом банди. Окрім мене та Теда, трохи пізніше до свіжовипеченого бандформування пристало ще двійко зелених статистів. Статисти ніякої роботи не виконували, просто я їх загіпнотизував своїми органайзерськими здібностями і взяв у банду заради масовки.
Довгий час банда нічим не займалася і взагалі не мала нічого, окрім назви — Банда. Але з часом я розробив тонку систему паролів та знаків, щоб розпізнавати один одного у темряві, кущах та під водою, придумав шифр, аби переписуватися таємними посланнями, а ще я вів спеціальний зошит, куди записував ідеологічні засади, на якій ґрунтувалося існування моєї шайки, а також програму дій на майбутнє. Там, зокрема, було написано, що найближчим часом ми збираємося поцупити кілька одиниць стрілецької зброї та броньовика, на якому будемо вриватися у банки і грабувати квартири добропорядних рівненських трудяг. Під цим амбіційним планом стояли розмашисті, але ще по-дитячому кострубаті підписи усіх учасників банди.
І це все, відмітьте, у другому класі! Я й досі пишаюся собою…
Та що тут такого, чувак, ображено скажете ви? Ми всі в такому віці гралися в бандюг, піратів та розбійників, вели таємні зошити та придумували шифри. Це ж лише гра! Що там в біса унікального? Що там такого супер-органайзерського?
Таки-так, до певного моменту це була лише гра, поки одного дня…
У нас у 2-Б класі вчилась одна дівчинка, яку звали, ну, скажімо, Аня. Чомусь усі кепські історії в моєму житті починаються з жінки… Як писав один класик про наших милих дам: «Не так добре з ними, як погано без них». Але то таке…
Аня була довгоногою, довгов’язою і довголицьою. Аня була ще тим страшидлом, тому Аню в класі ніхто не любив. Вона непогано вчилася, гарно співала, вміла грати на бандурі, писала сопливі вірші, коротше, нормальна така була дівулька, але її всі не любили. Зрозуміло, що я Аню теж не любив. Але доля вирішила покепкувати з мене, і проявилося це в тому, що Аня любила мене; не опришкуватого Гречаника, не високого чорнявого єврейчика Іллю, а мене, скромного органайзера. Через це я її незлюбив ще більше. Я її просто ненавидів.
Вряди-годи я жорстоко кепкував з неї, аби відплатити за її любов. Одного дня, схоже, моє кепкування перейшло усякі межі, бо Аня зненацька відійшла в інший кінець коридору, де повернулась до мене і роздула свої широкі кінські ніздрі. Я примовк і зачудовано спостерігав, вигадуючи, яку в дідька капость та мацапура задумала. Тим часом дівчисько стукнуло кілька разів копитами об бетонну підлогу і понеслось на мене вскач. Коли я втямив, що вона затіяла, було вже запізно: Аня, набравши пристойної швидкості, з усього маху влупила довгов’язою ратицею мені поміж ніг. Прямо по батарейках…
Так я перший раз постраждав за любов.
Моя горлянка видала такий скажений вереск, що в шкільному туалеті зі стін повідпадала плитка, після чого я впав, як підкошений. Я корчився і стогнав, приклавши руки до найдорожчого, що є у чоловіка, — до батарейок.
Усе моє єство жадало помсти. Кривавої безпощадної помсти.
— Забери у неї портфель, — крадькома наказав я Теду під час наступної перерви.
Тед слухняно виконав мою установку: непомітно прошмигнув у клас і за кілька хвилин уже стовбичив переді мною з кислотно-жовтим рюкзаком у руках, на якому були намальовані огидні рожеві ведмедики.
— Що з ним робити тепер? — шепотом спитав Тед.
Звідки я знав, що з ним тепер робити?
— Ну, не знаю, — я почухав потилицю, — сховай десь. Я потім придумаю.
Тед побіг униз і сховав трофей під сходами, які вели до підвалу нашої школи.
На початку уроку Аня, виявивши пропажу, влаштувала скандал з елементами істерики, несамовито булькаючи ротом і раз-по-раз тицяючи довгим пальцем у мій бік. Однак усю перерву я манячив на виду в однокласників, чим забезпечив собі криштально-чисте алібі. Сяк-так довгов’язу мацапуру заспокоїли, пообіцявши пошукати портфеля після уроків.
Після уроків цілий клас нишпорив околицями школи, вишукуючи її портфеля. Я теж старанно вдавав, що шукаю: просовувався у кущі, заглядав у каналізаційні люки. Пошуки тривали добрих півтори години, зрештою, набридли геть усім, після чого однокласники порозбрідались, махнувши рукою на зарюмсану Аню. Я теж почимчикував додому, потайки радіючи, що зміг так допекти ненависному мені страшидлу.
Завернувши за ріг школи, я зненацька почув, як хтось гукає мене:
— Шефе!..
Я обернувся і ледь не наклав у штани. За мною біг Тед, усміхаючись і метеляючи туди-сюди ядуче жовтим рюкзаком.
— Ти дурак! — прошипів я.
— Що з ним робити тепер? — спитав Тед.
— Не знаю, — сердито відрубав я. — Викинь його!
І тоді Тед слухняно виконав мою установку: вишпурнув рюкзак на купу сміття прямо перед воротами школи, де його й знайшли батьки Ані уже ближче до вечора.
Усе б нічого, і ця історія, може, й зійшла б мені з рук, та, на лихо, якийсь прихвостень з паралельного класу бачив, як Тед викидав злощасний портфелик на смітник. Рівно о восьмій про це знала Аня, через хвилину і двадцять секунд — Анині батьки, а ще через двадцять хвилин — моя перша вчителька, Ніна Іллівна.
А все ж таки, що за діла, спитаєте ви, до чого тут банда?
От і я так думав, здавалося б, ну до чого тут банда…
Наступний ранок видався дуже поганим ранком для Теда. На першому ж уроці його виволокли до дошки і почали громити.
— Як же ж тобі не соромно, Теде, — суворо проказувала Ніна Іллівна, — вона ж беззахисна дівчинка, а ти — хлопець, ти повинен оберігати її, а не закидати чортзна-куди її портфелика! Це негарно відбирати чужі речі, ховати їх, а потім викидати на смітник. Ну навіщо ти таке зробив? Ти повинен попросити пробаче…
І тут Тед ні з того ні з сього розколовся…
— А у нас банда!!! — не витримавши морального натиску загорлав він. — Крім мене ще він і він, а оцей, — і Тед тицьнув тремтячим пальцем на мене, — у нас главний!
Від цього моменту ранок став поганим не тільки для Теда…
А тепер на хвильку зіскочимо з второваної стежки нашої розповіді, повернімося трохи назад і поглянемо на цю трагічну (хто сказав комічну?! — я вам, блін, дам комічну, це ж мій перший прожект!) ситуацію очима іншого її учасника, очима Ніни Іллівни, моєї першої вчительки.
Уявіть себе на місці літньої бувалої вчительки, яка вивела в люди не один клас таких-от спиногризів, як ми, і яка саме ладналася провести чергову ідейно-ціннісну накачку черговому сопливому салабону, який через недолугість ума та буйну натуру, вчинив чергове протиправне діяння.
— Як же ж тобі не соромно, Теде, — казала Ніна Іллівна удавано строго, але без будь-якого ентузіазму, адже повторяти такі слова їй доводилось уже більш як чверть століття, — вона ж беззахисна дівчинка, а ти — хлопець, ти повинен оберігати її, а не закидати чортзна-куди її портфелика! Це негарно відбирати чужі речі, ховати їх, а потім…
…Коли Тед прокричав зривистим голосом «…а оцей у нас главний!», перекладаючи таким чином усю відповідальність на мої плечі, статечна Ніна Іллівна, моя мила перша вчителька, завжди спокійна та стримана, зблідла і ледь не загриміла долу зі стільця. По-моєму, за чверть століття навчально-педагогічного стажу їй ще не доводилось такого чути. Однак це були лише квіточки у порівнянні з тим, що їй доведеться почути у найближчі хвилини.
— У вас… у вас що? — злякано перепитала вона.
— У нас банда!!! — крізь сльози горлав Тед. — Ми бандіти!!!
Я дивився на нього і мовчав. Я не лаявся. Я навіть подумки не лаявся. Хоч я й був затятим бандитом, у другому класі я ще не вмів лаятися.
— І що? — Ніна Іллівна все ще не в’їжджала в те, що діється.
— Нічьо!!! — ревів Тед. — Ми вкрадемо броньовика, зламаємо склади зі зброєю, наберемо автоматів, а потім будемо… будемо… — грізний гангстер ридав і схлипував так, що не міг говорити, — …обкрадати квартири і ба-а-анки!
Відтак Тед розридався з такою силою, що я зрозумів, бандита з нього нізащо не вийде, а Ніну Іллівну ледь не хватонув параліч, її слабка психіка, либонь, геть не очікувала такого повороту подій: замість чергової нудної нотації перед її старечі очі зненацька сплило справжнісіньке кодло бандитів.
— До дошки! — прошипіла Ніна Іллівна, коли врешті спромоглася взяти себе в руки. — Усі четверо, бусурмани!
Похнюплених учасників мого бандформування і мене в тому числі вишикували перед класом, як дисидентів перед розстрілом, і влаштували нам перехресний допит не без повчань та моральних тортур. Тед підтвердив свої свідчення, двоє інших уточнили, що в якості броньовика я пропонував використовувати БТР-80, а також в якій саме військовій частині ми мали вкрасти бронемашину та автомати. Я нічого не заперечував і не підтверджував, зберігаючи горду мовчанку.
Потім Ніна Іллівна взялася розпитувати, якого лисого ми все ж таки викрали Анін портфель, адже сам факт існування бандформування ще нічого не пояснював. Я вперто мовчав, статисти теж мовчали (вони й самі не знали, що й до чого), зате Тед пояснив усе просто:
— Я отримав прямий наказ від главаря!
Ніна Іллівна перевела важкий погляд на мене.
— Чому ти наказав зробити таке?!
Я мовчав. Ну не міг я сказати моїй милій першій учительці, що Аня зацідила мені в пах з такою силою, що мої яйця ледь через вуха не повилітали. Я був інтелігентним бандитом.
Врешті-решт переляканих статистів розгіпнотизували і виправдали. Теду пом’якшили покарання через те, що він вповні визнав свою провину і давав вичерпні свідчення під час слідства. А от зі мною розправа обіцяла бути щонайсуворішою.
Затим нам усім нашкрябали каральні письмена в щоденники. Зрозуміло, мій запис був винятковим, він зайняв цілу сторінку. Такого я ще ніколи не бачив і, мабуть, ніколи й не побачу. Тому я й досі трепетно зберігаю мого товстенного учнівського щоденника за 2-ий клас з брудно-сірими сторінками і цупкою рожевою обкладинкою, наче яку старовинну раритетну реліквію, адже напису на цілу сторінку я більше не зустрічав ні в кого.
Ось що там написано:
«Поведінка — 1 (КОЛ!!!), — далі учительський підпис, нерозбірливо. — Прошу батьків звернути увагу на виховання сина! Як щойно стало відомо, ваш син є главарем банди, учасники якої вчора забрали портфель своєї однокласниці і викинули його на смітник! А ще ця банда збиралася викрасти броньовик, — слово «броньовик» виокремлено подвійним підкресленням, мабуть, як речовий доказ, — на якому вони будуть роз’їжджати по місту, грабувати квартири і банки!!! Прошу батьків з’явитися в школу для вияснення обставин!»
Одначе я не почував за собою навіть крихти провини. Трохи, правда, гризло передчуття реального прочухана вдома від батьків, але те якось можна було пережити. Зате тепер я став «поганим хлопцем», а хто, як не погані хлопці, притягують до себе головну увагу? Однокласники проводжали мене осудливими поглядами, поки я, гордливо закинувши голову, тюпав на заслання — на саму останню, шосту парту в крайньому лівому ряді, де мене тримали в ізоляції добрих два місяці. Я знав, я уявляв, як увечері вони, ці жовтороті сумирні цуцики, прибіжать до своїх мам і тат, любовно схилять їм на плече свої голівки і почнуть розказувати, що, ну не повірите, у них у класі сьогодні викрили банду, в якій ватажком, головним бандітом, ну не повірите, був отой Кідрук, і ця банда збиралась, ну цьому ви вже точно не повірите, але все так і було — є документальні свідчення, викрасти броньовика і грабувати на ньому (на броньовику, не на Кідруку) квартири і банки. А потім вони будуть скрадливо глипати на тато-мам з-під лоба, одними очима промовляючи: «От бачте, а ми геть не такі, ми хороші, дайте нам конхфєтку або купіть трансхформєра». Я інстинктивно відчував, що трансформера теперечки мені ще довго не бачити, зате я знав, я здогадувався, що за остракізмом та удавано-осудливими позирками однокласників крилася пекуча заздрість і слиняві завидки: мені було вісім років, але я уже мав свою банду, а вони — оці сопливо-покірливі цуцики — не мали.
І я виявився правим. Ця історія настільки сколихнула застояну атмосферу 2-Б класу, що про неї згадували всі до 5-го класу включно, поки на фоні моїх нових вибриків яскраві кольори бандитського інциденту не поблякли вкінець. Про мене часто говорили, як про кровожерного отамана навіженої банди другокласників. Говорили з осудом. Але із затаєною заздрістю.
Таким був мій перший грандіозний органайзерський прожект. Я віддався йому сповна, я вклав у нього усю свою душу, але спільними зусиллями моїх батьків, батьків Теда, моєї першої вчительки та завдяки особистому клопотанню шкільного завуча прожект прикрили і банда була розпущена. Я зачаївся на якийсь час, аби приспати пильність ревнителів порядку та моралі, одначе зовсім не збирався опускати рук. Ще не встигли зійти синці з моєї задниці, як я уже виношував плани наступного геніального прожекту…
