Я споглядав її вже з півгодини.
Моє пиво все ще не принесли. Я чекав. Терпець уривався, але рухатися більше не хотілося. Спека стояла смертна.
Вона пройшлася знову поруч.
Видно було її нетерпіння. Вона підпалила вже третю цигарку. Затягувалася жадібно.
– Не бажаєте пива? – запитав я.
Вона озирнулась. Поглянула на мене. Видихнула дим.
– Забирайся геть! – відповіла.
По цих словах пухлява дівка з гаманцем на крутих стегнах принесла мій келих. На нього одразу сів промінь. Пиво заіскрилося. Дивитись не було сили.
– Ще чогось? – перепитала кельнерка, – зиркаючи кудись вбік.
– Так, – зробив я добрячий ковток, – хто це дівча? – мигнув очима на дівча з цигаркою..
– Примара.
– Ясно.
– З вас сім сорок.
– Отакої!
– П`ять за пиво, – вишкірила пухлявка жовті зуби, – решта за обслуговування.
– Здачі не треба, – поклав я десятку. На ній сумував Мазепа.
Вулицею тягся транспорт та юрбилися люди.
Вона збиралася витягти четверту. Пачка в її руках пружилася. Верблюд „Кемел” не хотів йти пустелею.
Мабуть ломка, подумав я.
– То, може кави? – встряв я знову.
Я був так близько. Комірець моєї з орнаментом маків сорочки розпахнувся. Її очі впиралися мені в натільний хрест. Вона підвела їх. Зелені.
– Чого тобі? – гострий погляд розвіяв мої підлі здогадки.
– Може кави? – повторив я, умощуючи на голову татарську тюбетейку. Вона їй сподобалась. Шитвом, чи незвичайністю, тут, у Львові.
– Дивний кептарик, – посміхнулась вона білими зубами, – Ну, давай. Кави, так кави.
Примара звалася Леською.
– А ти де зупинився? – мовила вона надпивши кави. – Цього разу кельнерка була жвавіше. Бабло робить своє. – А ти ж бо приїжжий, це видно.
– А що? – звузив я свої неширокі очі. Кава духмяно вабилася моїм промінцем.
– Ну, – вона знову роздивлялася мій хрест. Там вже розіп`яли Хреста, – Не підемо ж ми у мій гуртожиток. Це огидно.
Я назвав адресу.
– Вау! – блиснула вона лаком нігтя, – краще ніж готель.
– Чому?
– В готелях тутешніх, – погралася вона ще блиском манікюру, – вода не завжди буває. А у тебе – завжди.
Сонце шкварило. Ні подиху, ні руху вітру.
Мені нетерпеливилося хутчіше взнати її всю. Вона, читав я з її очей, таїлася. І все головне в ній начебто було „ на потім”. Я відчував як мій мозок продовжував працювати над її таємницею. Я мусив її добути. Інакше, думав я, вона лишатиметься однією з тих, що вже відпливали спершу у морок млявих згадок, а потів і в небуття.
– Ти студентка? – спитав я, аби щось сказати.
– Так, – повела вона тонкі брови вгору, – істфак.
– Чудова професія, – підсунув я ближче до неї печиво. – Але зовсім непевна наука.
– З якого це дива? – розвела вона долоні.
– Слава диктує історії які сторінки їй слід записати.– Начертав я у повітрі.
– Історик, – дивилась вона в мої очі, – мусить бути чесним.
– Ти забуваєш, – почухав я потилицю, – про бажання влади.
– Байдуже, – махнула вона рукою, – справжні вчені мусять служити правді.
Підійшла кельнерка. Гаманець її потовстішав:
– Можете перейти в середину, – похитнулася вона, – Там кондиціонера включили.
– Ця сучка, – хитнула головою Леська в бік кельнерки, – вже з ранку під шефе. Ще та фря.
– Тебе почують, – притулив я пальця до губ.
– Плювати. Це всім відомо. Львів – велике село. Дарма, що тут універ є.
Леська рвучко підвелась:
– Ходімо!
В напівтемряві зальчику панувала тиша. За склопакетом вікна рухалось місто. Маршрутки мчали на Санта-Барбару. Неначе у німім кіно. І через це вікно, коли уривався рух, стрибав промінчик сонця.
– Продовжимо, – замовив я пляшку коньяку, – історичну тему.
– Ось, – вона торкнулася моєї долоні, – нинішні патріоти України ошукують москалів. В Криму не дають ставити пам`ятника Катерині Другій.
– Ну, – промимрив я, – ясна річ. Вона ж Січ зруйнувала.
– Зате, – Леська наблизила до мене своє лице. Зіниці метали блискавки. – Саме Катерина приєднала Крим до України. Таким чином у нас є вихід до моря.
– Отакої! – посміхнувся я, – і це говориш ти, дівчина зі Львова?
– Дарма смієшся, – скинула вона з плеча сонячний промінчик.
– То може ще й Сталіну подякувати? – розвів я руки.
– Нічого йому ставити не треба, – примружила вона очі, – втім, приєднав всю Західну Україну саме він.
– Леська, – простер я до неї руки. Сонячний промінь всівся на них, – до тебе не дослухатимуться. Наразі правлячі іншої думки. Їм треба докритикувати, досперечатись, долаяти минуле... Ти пертимеш проти рожна.
– Плювати, – вдарила Леська стола, дзенькнули чарки, – читати першоджерела слід. І думати, думати! – Лесьчині очі засумували.
– Може й Ленін був добрий дядько? – намагався я підбити її до іронії.
– Не знаю... – Вона бавилася бретелькою стразів, – А от дідові його обов`язково подякувати треба.
– Дідові? – моєму дивуванню не ставало меж: „ От так дівка!”– під`южжювало мене.
– Читати-ж, кажу треба. У 1837 році Тарас був учнем художника Ширяева, тяжко захворів. Тоді молодий лікар врятував його. Пізніше, вже повертаючись з солдатчини, у Нижньому, здається Новгороді, Кобзар занедужав. І саме той лікар, ну так вже сталося, практикував там, знову вилікував його. Звали того лікаря Олександр Бланк. І був він дідусем Леніна.
Щоки Лесьчині шаріли. Вуста виблискували. Вона святкувала перемогу. Сонце танцювало на її волоссі.
Леська дивилась за вікно. Я простежив її погляд. Там сяяло місто під синім небом. Руки її обхопили коліна. Промінчик вмостився на них.
– Історія, – ляпнула вона моє плече, – повинна залишатися консервативною. Інакше, – вдихнула вона димок ніздрями, – нею користуються бездарі. Одних хвалять, аж синіють. Інших – гудять почім зря.
– Ти гніваєшся й на мене? – моя рука торкнулася її долоні. Долоня була відкрита. Я бачив всю лінію її життя. Вона обривалась.
– Я, – спокійно мовила вона, – гніваюся на людську відсталість, забудькуватість і супер-повороткість думок наших керманичів, необачних. Ось, – всміхнулася вона з викликом, – долаюся й поцілую тебе, любчику.
– А чи не забагато ми випили?
– Алкоголь, – стрельнула вона пальцями, – батько філософії. І поглянь, – вона тицяла у вікно, – на планеті вже запалили ліхтарі.
Лесьчина енергія рвалася з неї. Тому вона й була надто нетерпляча.
Ми не йшли, – бігли. Леська дивилась кудись, поза цей світ. Вона не хотіла марнувати жодної години свого життя. Не збиралася втрачати й хвилини жаги своїх почуттів. Ні за яких умов.
– Хочу тут, – зупинилась вона біля лавочки за якимось парканом.
– А чому не в церкві, – зніяковів я, – або у трамваї?
– Не сила терпіти, – квапливо розстібала вона сорочку, – тут і зараз!
Так починаються, – встиг подумати я, – конфлікти. Але слухняно присів. Леська вп`ялася цілунком. І я поплив. По за хмари, по за світи, по за життя. Мені стала байдужою і мораль, і колотнеча людська, десь там за парканом.
– Заспокойся, – шепотіла вона, – тут ніхто не звертає уваги на щось стороннє. Місто Лева вимагає поживи. Його треба нагодувати. Хліба та видовищ, пам`ятаєш? От ми і є видовища. Примари.
За парканом бетонні щогли держали важкінь товстих проводів. З них проскакували іскри коли проходив трамвай. Здригалася земля. Я держав Леську навсхил. Вона була легкою й гнучкою. І панувала пристрастю. І я став вдячний Лесьці за те, що притягла мене сюди. Нагадала жваво моє студентство. Боже, – подумалось, – вже 20 років минуло. Невже мені 45-ть. І я не такий, яким був? Та ні, – такий! Так само було вже. І неодноразово. Паркан, кущі, лавочки і розпещеність дівочого тіла. Пристрасть... Те, що навіки записується у книгу пам`яті серця.
Леська притискала мене пожадливо. На перекинутому над головою небі запалювалися перші зірки. А за парканом гуляв вже новий вітер часу, котрий, здавалося мені, я міг проґавити, не здибай Леську. Леську – дівча не з пустою головою, не з порожнім серцем. Я це збагнув наче якесь найвище одкровення.
Ранком трамваї почали новий день.
Леська спокійно сіла в „трійку”.
– Навчатися треба, – гукнула вона в напіввідкрите вікно. І трамвайна колія спорожніла.
Сонце стало дужче пробиватися крізь дахи та віти. Небокраї розходились. Вранішній холодок пробирався під мою шкіру.
Я вліз в „дев`ятку“, і та потягла мене до вокзалу.
Леська більше не з`являлася в моєму житті. Але невигойні спогади про неї не лишають моє серце. Вони, мов пахощі проникли в моє єство. Адже в осені так пахтить опале листя, котре ще пнеться здійнятися з під ніг.
