Пухкими вустами торкаєшся ніжного тіла.
Воно зітліло від палких цілунків.
Зажевріло й розпалилось від розпустних думок.Розтало в кривавих обіймах.
Молода, сором"язлива нікчема. Невимушена й граціозна, як лань, сліпа та натхненна.
Меридіани дрібних капель спадають додолу. Умерлі надії знялись занадто високо.
Змішались з змлею. Пливуть брудними потоками по залізно-сірому асфальту, жахливими зміями
впиваються в місто.
Легкий, по-звичному затишний запах свіжих фруктів. Відчуваєш мимоволі, навіть підсвідомо.
Впізнаєш його в усьому : в тяжкому індустріалізованому місті, в собі...
Тіло не моє запаху. Має відтінок солодкого кольору, В ноьму почерк спадкової втоми.
НЕвиразний, простий, чимось дитячий та невмілий.
Ти прямуєш через своє життя. А я дрібними кроками йду за тінями твоїх дурниць.
Калейдоскопи відійшли в небуття і їх швидкоплинні тепло-попелясті марення вже
давно не вказують дороги. Так, все залежить від руху. Від найпростішого, до краю лінивого
та безглуздого.
Сутінки. Радість. Пітьма. Разом два свідомі організми. Зідеалізовані та удосконалено прекрасні.
Намальовано суворі та серьйозні. Вогонь радості тухне під натягом сумління. На всю парує механізм
смутку. Ідуть. В непознаний простір внутрішньої свідомості. Раби світу та бездни.
ТОнкі, грайливі пальці торкнулись арфи. Чую мелодію. Одразу ж намагаюсь забути. Машиною часу.
Міліонами механізмів, шестернями, системами. Без схем. Просто в несвідомість. Розпочалась
автоматизація. Кінець? Мізки замикаються - все виходить з ладу.
Повернулись. Середньовіччя. Кічливі грайливі дамочки з собачками та пишними бюстами цокотять каблучками по
місту. Місто палає суцвіттям суконь дамочок. Літають коники крилатих, згаяних надій.
Залізні рицарі лучать у серце трояндами. А в обличчя летять білі, шкіряні рукавички. Знову відчуття
зневаги та зневіри, жах перед прийдешнім.
Він помахом сходить з коня, (Кінь дихає вогнем перевтоми та паром вірності) відкидає легкістю
міцної руки хвилі пекучого волосся. Упиває погляди. Блиск. Глибокий блиск цих очей зводить з розуму.
Змушує бачити в них відраду. Змушує забути. Зупиняє функціонування командуючих до болі, головних
та королівських клітин цього доволі знайомого та мерзенного організму.
Він стріляє кулями усмішок. Пробиває наскрізь серце та душу. Міцними гаками чіпляється в саму
суть, силу та реальністоь тіла. Глузуючими словами натягає тугу вуздечку. Кориться.
Слухаю струни скрипки. Віолончель, фортепіано, кларнет, тромбон, саксофон. Класика. Щось мертве.
Сльзи кладуть на ноти до органу.
Постать легка та вітряна. Зконструйована з радості, щастя, надії, втіхи. Струнке, ніжне тіло, оповите
без краю нескінченним повітряним простором. Застигло в чеканні у вимірах індустріалізованого міста.
Місто стоїть в омані корисливих, мізерних, сплюндрованих накопичень людства, в обіймах снобізму
та зіпсованості.
Шовковисті спогади тікають крізь пальці. Від такого потоку певно що можна втратити свідомість.
Не пишіть більше.
Щоразу він торкається все ніжніше...а палкі відчуття його думок накривають з головою.
