“... похитнувся на одній нозі і ледве втримав рівновагу, розпростерши крильми руки.
— Стояти! — кинув собі ніби наказ чи для протверезіння від п’янких, потаємних думок, і паморозь пройшлась по ногам, протиснулась у шлунок та й згасла легким поштрикуванням у грудях. Коли не можеш устояти на ногах, значить під тобою хитається твоє життя і ти розгойдуєшся на нім, як на канаті, і намагаєшся не впасти, інколи роблячи такі рухи, що довкола збираються охочі до безкоштовних видовищ. Резюме доволі просте: якщо втрачаєш рівновагу, роби це елегантно, так ніби танцюєш дивний танок. Нехай краще сприймають тебе за дивака , ніж за потенційного мерця.
Андрій озирнувся довкола. Містечко скоцюбилося від холоду, поодинокі перехожі поспішали, нікому не було діла до його вихилясів посеред дороги. І навіть затюкана сіро-жовта собака лише крутнула в його бік оком, позіхнула, вигнувши обшматовану спину і неохоче посунула по своїм справам.
Було хмарно. Сіре повітря здавалося не просто щільним. Неначе величезні мури виростали на видноколі, зведені задля покарання грішних людей, які волею провидіння оселилися у нічим непримітному містечку з простою назвою Сорочів. Декілька тисяч хатин, як вареники на видовженій тарелі, лежали у топленому маслі висохлої жовтизни луків, затиснувши і без того анемічну річку Уди, котра ділила навпіл землю, заселену козаками наприкінці сімнадцятого сторіччя, для захисту південних кордонів російської держави від нападу ворогів. Здавалося, що за радість жити у “ямі”, як іноді не дуже люб’язно називали Сорочів злі язики? На перший погляд це могло означати лише одне: якщо дуже довго варити борщ, то картопля, капуста, буряк і інші інгредієнти просто розварюються і робляться невиразною густою масою, без жодних сподівань на індивідуальність чи особливі смакові якості, притаманні певному продукту. Так відбувалось і з людьми. Спочатку кожне зі своїм характером, норовом, амбіціями, доброзичливістю, талантами, мріями, намірами довго варилися у сорочівському борщі, аби колись, рано чи пізно, (кого на стільки вистачало) перетворитися на однорідну масу, невиразну і подібну навіть у найменших подробицях. Так як кожне сільце має своє слівце, так воно має і своє обличчя. Обличчям Сорочева стала фатальна подібність людей, вимушених розваритися від довгого перебування у горщику.
На дворі панував кінець жовтня, який ніколи не вимагав нічого більшого за величезне терпіння перечекати холодну і вже безбарвну глибоку осінь. Дочекатися зими, снігу і звісно, свят, аби змусити забути про буденність, про щоденний обов’язок жити за єдиним сценарієм. Але сьогодні — холодно і нудно. Андрій брів, не дивлячись під ноги, задумливий і схвильований. Думки і сіре повітря здавалися схожими, ніби народженими задля пригнічення людини, у світі, де немає спасіння, і розрадити від самотності, вберегти від падіння нема кому, та й чи потрібне те. Відтоді коли Андрій почав заглиблюватися у речі не просто невідомі чи загадкові, а у те, що існує поза нашими можливостями осягнути, навіть передбачити, на його обличчі з’явилася ледь вловима тінь, що змушувала очі дивитися усередину себе. Ця тінь починалася від лівого ока, трохи більшого за праве (результат давньої бійки) і перетинала верхню губу у тому самому місці, де маленькою рискою із дитячих часів причаївся шрам (пам’ять про необережний запуск саморобної ракети), розділивши таким чином обличчя на дві нерівних частини, від чого одне око лишалося блакитним, а інше від перехрещення із затемненою ділянкою здавалося чекало передгроззя — блакить з відтінком світло-сірого. Худорляве обличчя, світле волосся, середній зріст — що ще потрібно для непримітності і пересіченості. І тільки думки проростали соняшниками крізь серце і ті, хто бачив червоні, як кров, соняхи, дивувалися: рослини повертали кружала за темрявою, а не за сонцем. А ще Андрій мав країну, де жодна річ не відбувалася просто так, задля втіхи егоїстичного розуму. Там панував порядок і злагода, не задля ефемерного тішення чийогось погляду чи естетичного смаку, а з причини розуміння свого призначення і Господнього Плану всією тьмою-тьменною речей . Безліч для єдиного, для можливості поєднання непоєднуваного існувала там у потенції майбутнього виявлення, провіщуваного знаками, на які люди просто ніколи не звертають уваги, а частіше не помічають їх взагалі.
Весь в собі, Андрій просувався до центральної частини містечка, зазвичай поіменнованої майданом Леніна (чим же іншим могла бути монада чорної діри — демона, поглинаючого мільйони душ, збочивши святу ідею рівності братства і любові). Як траєкторія матеріальної точки у гравітаційному полі є спіраль, так і рух будь-кого, хто намагався потрапити до центрального майдану нагадував щось схоже, такою була незбагненна метрика евклідового простору сорочівських вулиць. Зливи полюбляли залишати свій слід у одному із кутків, що впритул підходив до місцевої ощадкаси у вигляді здоровезної калюжі, нахабної і жадібної до вільного клаптя суші. Опісля дощової пори майдан нагадував затоку Леніна із поодинокими каравелами автомобілів, злякано порозкиданих на вцілілому від води асфальті. Перші більш-менш серйозні морози рятували перехожих і вони могли спокійно, не обминаючи затоку, перетинати майдан вздовж і поперек, іноді руйнуючи лід і провалюючись на не зовсім надійних місцях. Тоді вони прожогом вискакували на (як їм здавалося) міцнішу місцину поблизу мілини і клянучи все і всіх підряд прожогом неслися, намагаючись подалі сховатися від глузливих поглядів знайомих і незнайомих споглядальників такої оказії. Звісно знайомих виявлялося значно більше, адже у таких містечках люди знали одне одного принаймні в обличчя, а взагалі то, не кривлячи душею, односельцям було відомо про кожного майже все.
Обминувши значно змілілу калюжу, Андрій помітив свого старого знайомого Володимира Павловича, редактора місцевої районної газети “Зоря”, з назвою, збереженою ще з комуністичних часів. Людина ця багато в свій час зробила для творчого становлення колись ще юного і недосвідченого поета, який одного дня несміливо постукав до кабінету головного редактора районки, аби запропонувати для публікації свої “геніальні” твори. Боязко зазирнувши до кабінету і запитавши: “Дозвольте?”, Андрій ступив однією ногою на старенький вичовганий тисячами ніг килим, помітивши висмикнуті мотузки на які наліпилися шматочки бруду. Серце калатало від невідомості очікування, дзижчали мухи і зрідка було чути їх биття об скло. Це був кінець травня, світло широкою смугою різало кімнату на прямокутники і ромби. Редактор уважно і трохи зацікавлено поглянув на відвідувача. Була в тім погляді певна суворість. Він зняв великі окуляри, і від того сонячний зайчик скочив на стілець, а затим на Андрійову щоку, змусивши на якусь мить примружитись.
— Будь ласка, проходьте. Ось стілець, - редактор вказав рукою на місце поряд зі своїм столом, - Прошу, вас.
— Добрий день! Дякую.
Андрій поглянув на Володимира Павловича, саме так звали головного редактора. Інтелігентне обличчя людини років п’ятдесяти, з завжди усміхненими вустами, жорстким зачесаним назад волоссям, що придбало легке мереживо сивини, ніс з невеличким горбиком, добрі спокійні очі врівноваженого і виваженого лірика виказували щирого, не байдужого чоловіка, здатного не зачинити двері формальним жестом зверхності до зовсім ще юної творчої людини.
— Добрий день! Слухаю уважно.
Так і почалося їх перше знайомство, яке розтяглося на довгі роки спілкування, не лише літературного, а й просто звичайного життєвого діалогу досвіду і знань зрілості з нетерпінням і поспіхом молодості.
Андрій не міг похвалитися добрим зором, але поступово у нього, людини короткозорої виробилося чуття, яке взагалі присутнє і в усіх інших, але не так часто задіяне. Це бачення візуального образу. Манера рухатися, жестикулювати, поводитися дуже індивідуальна. По цих особливостях легко вгадати, навіть в темряві, коли ледь-ледь проглядається перехожий, хто це (ясна річ, коли ви з ним знайомі). Можна було б сказати про буттєвий танок людини — її вібрації у повсякденному існуванні, спілкуванні, поведінці. Тоді ми не дивимося на деталі — обличчя, колір волосся, очей, форму носа, одяг, а бачимо рухові обриси, поєднані в єдине ціле, і відразу розуміємо кому те щастя належить.
Відтак і зараз, перепливаючи цей жовтневий день, що сірим потоком забруднив вулиці, будинки, майдан, небо, землю, заповнив собою навіть свідомість і бажання радіти, Андрій поглянув уперед, побачив танок і зрозумів кому він міг належати. Але головний редактор був не сам. У неперевершеній сірості світилася яскравим вогником незнайома жіноча фігура. Десь поблизу линули звуки пісні. Така собі поп-зірка горлопанила : “Дай мені твоє серце, дай мені твої руки...” Якийсь канібалізм кохання посеред ракової пухлини осені. Нудно аж до бажання напитися. “Так і вчиню сьогодні”, - подумав Андрій і помітив, як Володимир Павлович (мабуть, вже довго) манив його рукою підійти, що до речі відбулося б і без запрошення, якби не відволікання прискіпливих думок. Крикнувши: “Іду!”, наблизився до редактора і тільки тепер зміг розгледіти, насправді згораючи від нетерпіння, жінку, яка стояла поруч. Перше відчуття, кажуть найвірніше. Затишність огорнула Андрія. Він навіть забув привітатися.
— Здраствуй, Андрій, - подав руку Володимир Павлович.
— А!.. Вибачте... Добрий день.
Андрію стало ніяково від своєї цікавості та відчуттів і він почав щось верзти на зразок: “Я тут поспішав до ...” Враз стих і перевів погляд на співбесідницю редактора. Нею виявилася молода і дуже приваблива незнайомка в елегантному кремовому пальті. Струнка, висока, з ніжними трохи східними рисами обличчя, довгим пишним каштановим волоссям, дівчина зашарілася від пильного погляду і опустила додолу карі (от твоя і кара) очі. Вона була прекрасною і Андрій раптом зрозумів: не лише фізично, але в більшій мірі і внутрішньо, бо відчуття затишку поряд ні на мить не полишало.
Володимир Павлович посміхнувся і торкнув рукава дівчини:
— До речі, дозволь тебе познайомити — Ірина. Вона кореспондент харківської газети “Час” і хотіла написати статтю про жахливі події, що трапилися на протязі цього року. Я маю на увазі з молодими дівчатами.
Ірина одним рухом поправила шкіряну сумочку на плечі і подала руку:
— Ірина.
Її чарівний дитячий голос не зміг не порадувати Андрія. Він посміхнувся, потиснувши її схолоднілу правицю:
— А я — Андрій.
Ірина усміхнулася у відповідь і вперше поглянула йому у вічі, пильно, але обережно, намагаючись зазирнути далі, у той внутрішній світ, захований від навколишньої суєти. Андрій оцінив щирість погляду, але все його попереднє життя, точніше минулі розчарування змушували його триматися відстороненим від інших, особливо жінок.
— Мені дуже приємно. А ви знаєте, Андрію, — вона перевела погляд на Володимира Павловича, — я про Вас знаю.
— Знаєте? — здивувався Андрій і також поглянув на редактора.
— Та ні. Не від Володимира Павловича, — поспішила пояснити Ірина, — просто у мене є ваша книга “Занурення”. Вона мені дуже сподобалася. А там ще було фото і про автора.
Дівчина зашарілася і знову її очі зажадали сховатися.
“А насправді, мабуть і не захотіла читати”, — промайнула думка у Андрія, яку відразу відігнав. Чому завжди простіше думати про людину погано? Чому легше звинуватити в семи смертних гріхах, ніж у доброчинності? Ми дуже боляче чинимо одне з одним. І маємо по судженнях своїх.
Володимир Павлович, немов спохватися, згадавши щось своє, і перевів погляд на годинник, хитнувши головою:
— Через двадцять хвилин мені на нараду. Так що шановні друзі вибачайте. Спілкуйтеся, а мені час лагодити інформацію. Бувайте здорові. До побачення. Якщо будуть питання підходь будь ласка, Іро, не соромся. Чим зможу, тим допоможу.
Молоді люди розпрощались з редактором, як це іноді трапляється, ніяковіючи, стояли мовчки, слухаючи, як радіоприймач залякував чи навпаки радував (значно рідше) останніми новинами: “... подорожчання хліба — неминучий захід уряду, який багато уваги приділяє... ...сто процентна оплата комунальних послуг призведе до покращення... ...партія “Добробут” запевняє, що вона відстоює підвищення мінімальної пенсії не менш ніж до двохсот доларів, а заробітної плати — не менш ніж до чотирьохсот доларів...”
Наслухавшись уривчастих повідомлень, вони стрепенулись, виринули, наче зі сну, з того гіпнотичного стану відсторонення од дійсності та подій, які відбуваються навколо і спробували прийняти невимушені пози для подальшої розмови.
Андрій почав намацувати тему подальшої розмови і спромігся лише на банальні розпитування:
— То Ви городянка?
— Так. Я там народилася і виросла. Нещодавно закінчила університет, факультет журналістики, почала працювати в газеті і, до речі, дуже задоволена своїм вибором.
— Газета “Час” досить відома і цікава. Іноді трапляються такі матеріали... Словом отримуєш задоволення. Коли щось цікаве читаєш, завжди думаєш, що за людина це написала, яка вона. Я навіть не міг уявити... Просто розумієте: коли в газеті працюють кореспонденти, схожі на Вас, стає вдвічі приємно. Справді.
Андрій помітив як дівчина недовірливо всміхнулась і хитнула головою.
— Ви завжди говорите компліменти дівчатам, тільки-но познайомившись?
— Вибачте, я зовсім не хотів визвати Вашу недовіру до сказаного. Але я щиро хочу наголосити, що констатую факти, які бачу.
— І які ж Ви бачите факти?
— А факти такі: мені приємно з Вами спілкуватися з першої хвилини. І Ви безсумнівно дуже симпатична і, я не помилюся, добра дівчина. Бажання займатися журналістикою говорить про художність натури, котра до того ж небайдужа до соціальних та моральних проблем. Тобто я бачу перед собою цільну натуру з прекрасним обличчям, думками, смаком, а значить Ви розумієтесь на мистецтві і таке інше.
— Знаєте, у Вас неабиякий талант проливати на серце мед. Скажіть, що жартуєте. А, можливо нічого не кажіть, бо я бачу Вам не до вподоби серйозність. Або Ви такий балагур по життю, або колись Вас дуже боляче образили і єдиним захистом стало удаване жартування зі всього на світі, утікання від болю за стіни несерйозності. Чи не так?
Ірина знову пильно поглянула Андрію ув очі. Занадто часто, ой і занадто часто її пильність починає будувати міст чи шукати броду. Це не може не дивувати його, звиклого до повної відторгненості, байдужості, коли залишаєшся наодинці і катуєш себе, перетинаючи кордони болю і відчаю. Борсаєшся у самотності маленької людини, яку світові і ловити не потрібно, бо вона, як нерозумна риба, що відчуває себе вільною, існує у полоні величезних сітей розміром зі світ, а інколи не більших за чотири обшарпані стіни помешкання. Так і бредеш пустелею — від міражу до міражу, щоби колись запитати, вже й не себе, а тінь свою: а чи був хлопчик? Ми не мали права на щастя, тому думали: які ми щасливі. А, коли отак думати, то втратиш розуміння щастя. Тоді від двору і до двору несеш свій мішок за плечима, а діти думають — Дід Мороз. Чи пізно ми зустрілися чи передчасно, коли б знати, та слів потрібних наскребти?
— Значить он яке враження я на Вас справив. От ти горе. Отак завжди: хочеш відволікти людину від серйозності, а вона на психоаналіз переходить. Що з нами, грішними Фрейд зробив? Насправді Ваші слова доречні — трохи є, але то я для себе тримаю, як говорить справжній українець. Прямо таки із циклу Ніцшенка “Так говорили Щек і Хорив”.
— Годі Вам іронізувати. Ви і до “Так говорив Заратустра” негативно ставитесь?
— Насправді цей твір Фрідріха Ніцше не може бути негативним, позитивним чи ще якимось. Він є, як ми з вами і годі. Це досить незвично, коли б не сказати езотерично, бо по пізнішому зізнанню автора на нього спустилися два видіння: спочатку думка про одвічне повертання, а надалі і образ самого Заратустри. Подальша хронологія написання твору нагадувала штурмове натхнення: перші три частини написані уривками, але за місяць. Це не могло не надихнути на роздуми про авторство деяких художніх творів. Нами іноді пишуть. Ми іноді не вірно записуємо.
— А Ви, напевне, вірно записуєте? — грайливо поцікавилася Ірина. — Чи бува плутаєте своє особисте з тим, що вам нашіптують.?
— Наслідуєте мою манеру спілкування?
— Чом би й ні? І учень стане рівним учителю.
— Ось такої! Добре... Годі мучити одне одного. Мені було б цікаво детальніше дізнатися про суть Вашої статті, хоча поверхнево дещо второпав.
— Так. До речі, я можу розраховувати на Вашу допомогу?
— Без сумніву. Буду тільки радий.
Ірина граціозно крутнула головою, відкинувши густе волосся назад, відступила вбік, пропускаючи старенького червоного “Москвича”, що трусився від натуги, але на зло усім продовжував служити своєму також літньому хазяїну у камуфляж ній куртці, і щось промовила. Від брязкоту і натужного гудіння двигуна слова змішалися з шумом. Андрій перепитав:
— Не розчув!
— Я говорю, що обіцяла купити деякі продукти і принести бабусі. Вона живе поблизу школи.
Вказавши рукою у напрямі школи, Ірина додала:
— Так що мені необхідно іти. Час дуже швидко спливає. А встигнути потрібно багато чого.
Андрій знизав плечима. Подумки засмутився. Ці півгодини невимушеної бесіди пролетіли як тридцять секунд. Не хотілося прощатися з цією дівчиною, до якої відразу відчув приязність. Нерідко життя підкидає схожі ситуації: то ми не можемо відкараскатися від причепливої людини, із ввічливості піддакуючи, а то навпаки, як зараз, не було ніякого бажання прощатися. І справа навіть не в розмові. Навіть мовчання в компанії людини з якою тобі добре буває значно приємнішим ніж розмова з кимсь, хто тобі байдужий. Ці маленькі (іноді значні) випробовування змушували нас робитися терпимішими і стійкішими. Але ця зустріч... Навіщо вона — на щастя чи на біду? Хапатися за найменшу соломинку, аби продовжити спілкування чи навпаки не приймати нічого близько до серця, спокійно розпрощавшись з новою знайомою? Андрій, неначе стояв на роздоріжжі чергового дарунка долі. Він дійсно боявся людей, їх жорстокості, прагматизму, несамовитого бажання встигнути за невеличкий відпущений Господом строк вирвати кращій шматок ласого пирога. Всі його попередні намагання знайти однодумців близьких по духу, розбивалися об гранітну скелю дійсності, створеної, мабуть, довгими роками бідувань і безнадії, втрати віри і ідеалів. Люди втрачали спільність, віддалялися і від того ставали чужими і байдужими до оточуючих навіть дуже близьких людей.
Андрій зробив крок в невідомість і відпустив події у течію випадковостей:
— А Ви не будете заперечувати, якщо я приєднаюсь до Вас. У мене є час. Заодно, ми зможемо спокійно поспілкуватися?
Андрій благально поглянув на Ірину. Дівчина на хвилину завагалася, адже не чекала на таке продовження. Але, мабуть, тут не обійшлося без взаємної симпатії і вона обережно, намагаючись не видати свою зацікавленість, погодилась:
— Я не знаю. Як хочете. Звісно це було б добре.
— Ну от і годі.
Шлях було обрано. Невидимі механізми всесвіту з’єдналися і розпочали відому навіть не їм роботу, змушуючи...”
