Якась занадто довга ніч. Валентин ворочався в своєму ліжку. Наче вже починало світати як тут знову така темнота. Чи, може, то все лише привиділося? Звичайно, він хоч зранку не міг заснути проте тільки що спав наче вбитий. Заснув нібито якраз саме тоді, коли починало світати. Чи то світанок йому просто наснився? Авжеж, наснився. За вікном точно повна темінь. Стривай-но... Валентин підвівся на лікті.
Темно, навколо так темно. Спати йому зовсім не хотілося, хоч ніч ще не минула. Це було для нього надприродним явищем. Він, хоч і обласний прокурор, по вихідним дням валявся до самого обіду. А тепер далебі.
Дружина забрала дітей і поїхала до своєї матері в село. Ех, швидше б прийшов ранок! Внизу, в гаражі, чекає чорний блискучий мерс і... компанія, природа, шашлики... Та те повинно бути аж у обід. Досі навіть не засвітало!
В тумбочці біля ліжка повинно лежати снодійне. Отже Валентин натиснув кнопку на настільній лампі. Вона не засвітилась.
Трохи вилаявшись на лампу і електриків, чоловік почав шукати запальничку, проте знайшов лише пару свіжих синців, в цій темноті ногу навіть чорт зломить!
Буркочучи він ліг, зарився глибше в постіль намагаючись заснути.
Думки попливли кудись далеко, втім невдовзі знову повернулися до реальності. Де ж зараз та Марія, що вчора так лаялася? Де ж вона зараз? Авжеж, її син зовсім не винний в тому що його посадили за грати. Та не було іншого вибору, втім. На кого ж іще можна скинути провину за наркотики, на себе? Хай відсидить, може порозумнішає. Та ще й цей лист, присланий відьмою... Ох, Марія! А шашлики, майбутні, чекати їх ще довго. Втім якщо вранці завітати в кафе, та воно відкривається лише у дев’ять... Валентин знову спохмурнів. Навколо було тихо-тихо, хоч би й проїхав якийсь автомобіль. Така дивна тиша. Прислухався - жодного звуку, окрім гудіння крові в голові. Лише годинник тихо клацав тут, в кімнаті.
Щось, одначе, не те... втім, не варто набивати голову дрібницями.
Невдовзі більш-менш розвиднилося. На Валентина повільно накотилася дрімота. Але він проспав не довго, примарилося наче якийсь монстр весело накинув йому на шию аркана, потяг за собою. Валентин схопився, дихав так, наче й справді хтось затягував на його шиї удавку. На грудях проступив піт. Червонувате, ще слабке ранкове світло пробивалося крізь зашторене вікно в кімнату. Все набуло дивного відтінку. Чоловік потягнувся до лампи, натиснув на ній кнопку, проте лампа все одно не втішила його своїм жовтавим світлом. Це вранішнє сонячне світло стало дратувати, воно було схоже на колір вогню з кошмару.
Довелося підніматися з ліжка. Тут він згадав про свою дружину, намацав в шухляді мобільний телефон, щоб їй подзвонити і трохи розрадитися.
- Абонент знаходиться поза зоною досяжності, - відповів йому нудний жіночий голос.
Як це? жінка ж поїхала не так далеко! Вона, імовірно, відключила свій телефон.
Чоловік піднявся на ноги, почухав свою затерплу спину. Тут йому на очі потрапив циферблат годинника. Валентин отетерів, він не знав що саме робити і що могло статися з годинником. Проте в напівтемряві можна було й помилитися... піднісши годинника ближче до вікна, він уважно глянув на циферблат. Велика стрілка показувала на першу годину, а менша... годинник не міг помилятися! таке враження наче його хтось зупинив а потім завів знову. Втім це було й не так важливо. Світла немає; запальничка зникла; пів ночі Валентин ворочався в ліжку, ніяк не міг заснути; телефон, що не може дзвонитися до дружини; синяк на нозі; на ще й кошмар на додачу; тепер і годинник, що показує бозна який час. Це все було ознакою цілком невдалого дня, отже сьогодні краще нікуди не висовувати свій ніс. Невдаха глянув у вікно. О так, замислившись над годинником він навіть краєчком ока не помітив оновлений краєвид за вікном. Очі помітно збільшилися, тіло наче заклякло. Пустеля безмежна, червона пустеля з шматками світлого червоного каменю красувалася за вікном. Окрім цього, наче, Валентин живе на дев’ятому поверсі, а тут таке, наче тепер уже на першому. Луп-луп, ні, марево не зникало. Не дарма ранок видався якимось не таким! Ще ніколи в житті він не помічав щоб вранці світило червоне сонце, лише ввечері та й то оранжеве.
Нарешті Валентин прийшов в себе, зі страхом потягнувся до листа, того самого листа що був вчора надісланий відьмою Марією. Вкінці окремо красувалися слова: „Та щоб ти про свою убогість дізнався, та щоб ти на марс потрапив зі всім своїм добром, та щоб ти більше дружину свою не бачив”. Але це було неможливо, хіба прокляття взагалі так може подіяти?! І де ж багатоповерховий будинок частиною якого була ця квартира? Як взагалі квартиру могли вирвати з середини міцної бетонно-металевої конструкції? Про реальність самого перельоту Валентин не думав, а тим більш про те чому досі не удушився. Й тих запитань йому було цілком достатньо, щоб не повірити своїм очам. Всі речі лежали на своїх місцях, точнісінько так як учора. Втім залишалася ще одна можливість, що це все жарт, якась майстерна голограма чи щось в тому дусі. Валентин в самій піжамі відчинив вхідні двері своєї квартири. І що ж він побачив? Ту саму голу тверду пустиню, яка за цей час встигла візуально посвітлішати. Сонце підіймалося із-за обрію досить швидко. Дув легкий завиваючий вітер, що підіймав пилюку. По тілу чоловіка пройшла дрож чи то від остаточного переляку, чи то від холоду. Він стояв нерухомо на порозі, наче скутий залізними ланцюгами, лише очі рухалися. Квартира не була укріплена в грунт, а так лише покладена на землю. Ані слідів від ліфту, ані пошматованих стін, по яким можна було-б судити що квартира просто вирвана з будинку, лише рівні прямі обрубки бетону та цегли.
Валентин поквапився зачинити двері, він і так змерз, не вистачало щоб у квартирі стало так само холодно. Він міг рвати на голові волосся, битися об стіну, панікувати, як це так люблять робити жінки. Проте він був чоловіком а отже такі вияви емоцій лише покажуть його слабкість. Він неквапом повернувся в свою кімнату, сів на ліжко, поклав голову собі на руки. Гуділо, в голові. Думки минали одна за одною, перемішувалися в клубок із спогадами.
Втім Валентин знову піднявся з ліжка, набрав номер своєї дружини, щоб їй подзвонити:
- Абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Номер міліції:
- Абонент знаходиться поза зоною досяжності.
Номер товариша по роботі:
- Абонент знаходиться поза зоною досяжності.
...
Хрускіт – телефон був нещадно розбитий об стіну. Цілих три тисячі щойно розлетілися на друзки, нікому не потрібні шматочки сплавів.
Чоловік підняв голову. Можна було-б почекати ще деякий час а потім знову спробувати подзвонити замість того щоб піддатися своєму обуренню.
Чоловік нашвидку вдягнувся тепліше.
Потім, спохватившись, відкрив штори на всіх вікнах. Взув кеди перед виходом на вулицю. Він вийшов, щоб докладніше розвідати що знаходиться навколо, проте вирішив спершу оглянути квартиру, чи вже будинок, ззовні. Стіна зі сторони одних колишніх сусідів була обклеєна голубими шпалерами в горошок, посередині висіла велика картина написана маслом, ще торік продана сусідам. З сторони інших сусідів теж стіна була обклеєна шпалерами, при чому різними, по-ідеї, в різних кімнатах.
А навколо... твердий пісок та каміння. І грунт взагалі якийсь не звичний, хрумтить так під ногами. Валентин нагнувся, взяв трохи пилюки. Вона виявилася якоюсь твердою, терпкою, зовсім не схожою на звичайний пісок. Так наче це просто мілко подрібнене каміння, перемішане з такою ж посіченою рудою. Можна було навіть уявити що це просто рештки від стін сусідніх квартир, майстерно розтовчені та перетерті між собою, трохи обпалені вогнем. Проте, якщо уважніше роздивитися, було видно що цей пісок занадто старий. Пустеля, куди не глянь. І каміння... як взагалі воно могло сюди потрапити такими шматками? Хіба що хтось справді подрібнив гору чи вона розсипалася від часу, що доволі сумнівно. Каміння якщо й саме по собі виросло колись давно, то воно ніколи не лежало-б ось так вільно зверху. Тим більш на марсі доволі багато пилових бур. Якби воно сюди потрапило вільно з космосу, на зразок метеоритів, то все одно вгрузло-б в пилюку.
Одна думка за іншою виникала в голові Валентина, від цього мозок почав нити, так давно Валентин не роздумував над навколишніми природними явищами. Як де щось поцупити, як потоваришувати з кимсь – це все були елементарні речі для нього, але не дослідження.
Врешті решт він прийшов до думки що це все лише липа, витівка його друзів. А квартира просто майстерно зроблена будівничими, знімають же он фільми: місто наче Нью-Йорк, але далебі то лише модель в натуральну величину. Під впливом своїх здогадок Валентин штовхнув ногою невеликий камінь, він підкотився до будинку де і залишися лежати під стіною.
Обрій... варто піти вперед, побачити що там. Це наче шоу за склом. Він тут ходить і роздумує, а потім буде сміятися над відзнятою плівкою.
Отже більше не марнуючи часу Валентин пішов вперед.
Повітря зранку стояло якесь задушливе, наче в ньому було повно важкої пари. Жодної стежки, жодного будяка. Хоч-би ящірка виповзла! Очевидно, вода давно вже покинула це місце.
Валентин був повністю впевнений у вірності своєї здогадки. Проте чим далі він відходив від свого дому, чим меншим ставав вдалині його будинок, то все більш чоловіка охоплювало відчуття самотності, навіть якась незрозуміла тривога, яка врешті пропадала коли він обертався глянути на колишню квартиру.
Йшов-йшов, а до горизонту ще далеко. Тінь помітно зменшилася, стало тепліше. Йти дедалі важче, душно.
Нічого – нічого, пустеля...
***
Врешті решт Валентин втомився, та ще й це дивне повітря... воно швидко спалювало сили, наче стискало горло. Щось тут зовсім не те, та ні, тут все зовсім не те... і небо. Валентин підняв свій погляд вгору. Небо голубе-голубе, і місяць такий білий... рогами вверх.... великий, якийсь. Мало того що земля зовсім незвична, так ще й місяць змінився. І... а онде другий місяць...
Валентин рвучко піднявся на ноги, втома одразу ж зникла з обличчя наче то була лише клоунська гримаса. От дурний! Невже взагалі реально щоб друзі вночі перевезли всі речі далеко в пустелю і розклали їх точно так як вони лежали в квартирі до цього ввечері, неможливо щоб будинок був побудований геть без фундаменту.
Швидким кроком Валентин впевнено подолав третину пройденого шляху. Але це душне повітря... воно швидко вбирало в себе всі останні сили. Ще трішки і чоловік безсило сів на землю... оглянувся... ліг... поклав руки за голову. Все ще був ранок. Два місяця – один великий, другий – маленький, висіли на небі.
Тихо-тихо. Варто лиш трохи прилягти і потім повернутися до своєї домівки... як тихо...
***
Щось яскраве засвітило в очі, Валентин схопився. Пустеля... Він проспав кілька годин, поки сонце не піднялося вище на небо і не пробудило його своїм теплим промінням. Тихо... нудно...
Варто підніматися і йти... додому. Швидше!
***
Прийшовши додому, Валентин впав на ліжко, трохи відпочив. Тут в квартирі повітря було набагато легшим. Пальцями намацав в шухляді другий телефон. Зв’язку все ще не було.
***
Він маявся по квартирі, хоч був більш впевнений в тому, що це всього на всього розіграш, адже друзі могли й підсипати наркотики. Втім як же, як це? Все ж таке реальне! особливо це відчуття самотності... хоч вий...
Ввімкнув телевізор... ні, не ввімкнувся. Підійшов до комп’ютера, а той як елітна частина меблів, скотина що не може працювати завдяки голоду.
Врешті щось не те... Валентин забув що його шлунок вже давно вимагає їсти, все поборював поклик природи своїм здивуванням та роздумами.
Відрізав шмат шинки, поклав його на миску з візерунком на дні, взяв шматок хліба і ковтнув все це за практично за один раз. Проте яке задоволення! Втім, шлунок вимагав ще і Валентину не залишилося більш нічого, аніж задовольнити його. Благо, що холодильник був набитий припасами на місяць, можна розтягнути, а у фільтрі близько десяти літрів води.
***
Ця ніч була такою ж тихою. Чоловік заснув відразу, щойно закутався в тепле пухке одіяло.
День Другий
Тихо. В повітрі стоїть звичайний запах рідної кімнати. Лиш сьогодні він здається якимось незвичним, хоч одночасно й рідним. Валентин міг би розплющити очі, підбігти до вікна... щось його наче стримувало. Мабуть впевненість в тому що нічого зовсім не змінилося. Чи він просто не хотів цілком повертатися до своєї жахливої проблеми. Аби це все була витівка друзів...
Нарешті він підвівся. Таке враження наче все тіло практично зовсім не відпочило. Оглянувся. Щось тут не те... знову ця думка. Ну що тут може бути чужого? Меблі, ну стіни, може, й не ті. Що за... хм... досить!
Валентин простягнув руку, аби відкрити вікно, завмер, йому зовсім не хотілося побачити за вікном той самій чудовий краєвид що й учора. Набравшись впевненості, рвучко відкрив штори. В жилах закипіла злість, яка невідомо звідки узялася зараз, після такого дивного спокою в тілі.
Це ж завжди так буває... за звичай розігрують так на день, два... так, на два. Його що, вирішили ось так взяти й кинути? Назавжди? Досить, Досить! Але варто лиш згадати цей місяць... рогами вверх. Як роги чорта.
Валентин вийшов з квартири, та так і сів на поріг, нехтуючи забобоном. Зараз йому було зовсім не до цього.
Треба було щось робити, діяти. Це все наче якась примара, паралельний світ? Може бути й марс. Пустеля доволі схожа на фотографії з марса. Ясно тепер лиш одне...
Валентин знову й знову повертався до роздумів куди саме він міг потрапити, хоч найбільш вірогіднішою все-таки була теорія що це Марс. Вона йому здавалася занадто фантастичною, хоч думка до якої він тепер більш схилявся твердила про те що це всього-на-всього паралельний світ. Що до того як саме могло трапитися переміщення, Валентин не роздумував, очевидно, для його мозку це була занадто велика загадка. Він її міг пояснити лише сильною магією, або прокляттям. Що для нього були цілком протилежні речі, адже прокляття, нібито, діяти не повинно, нібито...
Втім спершу потрібно було точно впевнитися в тому що це – не марс. Єдиним найвірнішим доказом цього могло бути те, що він досі живий, не вдушився, і прокляття не справджуються. Щось, одначе, було не так. Ні, не в теорії, а щось десь всередині нього, в відчуттях. Він не знав що саме, але це якось дивно впливало на хід думок.
Валентин підійшов до книжної шафи. Ще років зо два тому вона була повна старих книг, а тепер й слідів від них не залишилося, лише спогади.
Він уважно проглянув корінці книжок, врешті решт витяг доволі тонку, проте високу книжку – астрономію. Здається ця енциклопедія дитяча, адже розповіді про космос там не виходили далеко за Сонячну систему, до того ж там було повно всіляких малюнків що не мали особливої цінності для астрономів, аніж фізичні та хімічні параметри планет, про які старанно замовчувалося тут. Ось, нарешті розділ про марс. Так, так, людина не може дихати на марсі, це неможливо. Лише довжина доби практично така ж сама як на Землі. І температура, при якій можна жити. Малюнки – фото з поверхні марса... як можна було бути таким тупим? Тут явно видно, що поверхня цієї планеті розрізана ярами, при чому на марсі трапляються темні місця, поверхню яких встеляє тверде темне каміння. Дивно, хм... і чому воно не поруділо з часом?
Трохи заспокоївшись, Валентин присів на диван, все ще тримаючи в руках енциклопедію. Їсти йому зовсім не хотілося, шлунок якось дивно почав нити.
Треба було знову розвідати територію, в іншому напрямку. Може, десь таки зустрінеться якась магічна річ, чи там постамент, який може перенести назад на Землю. А може й люди, чи життя, яке-небудь... втім, краще бути обережним.
Набрати їжі, аби була змога піти далі аніж минулого разу... підстилку, може... книжку, астрономію... Та нащо мені та книжка?
Врешті решт похідна сумка була забрана, а її господар стояв у дверях, оглядаючись.
Може, все-таки взяти книжку?... та нащо мені та книжка? Ця настирлива думка якось непокоїла його, здається що й раніше таке траплялося, лиш ці думки не були такі явні, такі голосні. Втім, що це за вигадки?
Валентин рушив вперед, разом із „астрономією”. В нього справді якесь дивне передчуття.
Жовтий хрумкий пісок, жовте каміння... на Марсі все черво... оран... жовте, оранжево-жовте, вірніш руде. А тут таке жовте, практично біле, з натяжкою.
Ця тиша, хоч би хрюкнув хто!
Вузький край неба весь наче палає, колихається так рудуватий, розмитий. Як пара у савані підіймається догори з спраглої землі. Вчора горизонт був якийсь не такий, і небо світліше. Сьогодні повітря важче аніж за звичай. Це, мабуть, через пил. І той „вогонь” на небі також пилюка.
Вітерець з півдня несе терпке сухе повітря.
Валентин не міг довго йти, він швидко втомлювався. Ноги спочатку наче нормально рухалися, а тепер стали якимось важкими.
Йти далеко – справжня дурна ідея. Та, мабуть, іншого шляху немає до свободи, варто припинити весь цей кошмар негайно.
Як тут одиноко. Хоч би де, тільки не тут опинитися. Це найгірше місце в усьому Всесвіті.
Тутешнє каміння якось незвично нервує.
Це паралельний світ...
А ось і портал! Десь всередині Валентину стало смішно від цієї дурнуватої думки. Втім, з іншої сторони як ще можна вибратися звідси? Він пришвидшив крок, наскільки це було можливо.
Вдалині темна пляма, що була прийнята за „портал” ставала більш схожою на викапану яму, поки Валентин наближався до неї.
Горизонт став більш розмитим, червонішим, наче наближалася хмара з червоного пилу. Пляма – викапана яма виявилася частиною довгого яру. Серце тенькнуло, Валентин бажав-би побачити портал не дивлячись на те що це – не реально. Чоловік не зупинявся, вперто йшов вперед. Може, він помер?
Знесилений опустився на коліна, важко дихав, розстібнув куртку біля горла, наче це йому могло допомогти вхопити більше чистого повітря.
Невдовзі, трохи відпочивши і перекусивши, він піднявся на ноги щоб завершити свою сьогоднішню справу, екскурсію.
Той яр якось зовсім і не яр... більш схожий на обриви у Америці, здається. О! Великий каньйон.
Валентин вперто ринувся вперед. Щось йому не давало йти, якась тяга до будинку. Відчуття – нащо? Валентин зупинився. Важко дихаючи від бігу, він витягнув з свого ранця „Астрономію”, перегорнув кілька сторінок, розглядаючи малюнки. Це чудо – він відчував себе підлітком, що лише починає вивчати природу. Фотографії-краєвиди поверхні Марсу з ровами не могли бути візуально схожими на цей, бо вони сфотографовані зверху. Втім, якщо взяти до уваги те, що вони теж схожі на Великий каньйон, то все стає зрозуміло.
Або це марс, або Валентин у чорта за пазухою.
Немає ніякого сенсу в тому, щоб продовжувати йти вперед, хоч не було ніякої логіки повертатися назад.
Це паралельний світ. Ох уж Марія! руки стиснулися від злості. В подумках він стискав фото тієї відьми.
***
Валентин повернувся назад. Він був збентежений, проте зараз, коли ступні впевнено торкалися килима, радість охопила чоловіка.
Він відпочивав, відлежувався в ліжку. Вперше за довгі роки не було телевізора, телефонні дзвінки не турбували. Немає потреби турбуватися про роботу, розмовляти з кимсь. Втім, нікого немає поряд, сам один.
***
Валентин плакав, закриваючи обличчя товстими сухими долонями.
День Третій
Вночі було важко заснути, однотонні думки не давали спокою. Вони як маятник з однієї сторони перетікали в іншу, а логіки ніякої не знаходили.
Валентин відчував що це не Земля, що це все зовсім чуже, намагався змусити себе згадати дружину, дітей та все повертався назад, до однотонних думок. Мозок вперто шукав вихід, перебираючи всі можливі способи, часом напружувався так, що Валентин не міг спокійно закрити очі.
Ранок настав якось не очікувано, Валентин відкрив очі, скинувши з себе покров важких сонних думок. Дивно, він відчував себе напрочуд добре.
З відкритого вікна в кімнату линулося тепле сонячне світло. Поліровані меблі наче засяяли від бликів, Валентин раніше цього не помічав. В спальні дуже гарно, справді. Дружина чудово розбирається в дизайні.
Нашвидкуруч зготований сніданок так і манив свої запахом.
Шкода, що холодильник геть розморозився. Досліджуючи марс, Валентин забув що холодильник сам по собі без електрики працювати не буде. Може, як-би дружина була-б поряд... Тупий-тупий! Це лише вона слідкувала за холодильником а він практично постійно марив друзями та роботою. І що ж вона читала, коли залишалася наодинці? Якісь блискучі жіночі журнали, це точно. Він ніколи не замислювався над тим що там такого цікавого може бути.
Жіночі журнали займали цілу нижню полицю, дбайливо складені в стопки. А, може, й не дбайливо... Це якась ціла жіноча енциклопедія. Де ж, як не тут розміщувалося найбільше знань про жінок. Те, чим вони живуть, про що турбуються. Та це нащо? Тут лежали не всі номери: десяток Наталі, триста Космополітан, двадцяток Вухри-Мухри...
Блискучі поліровані сторінки хрумтіли в руках, відкриваючи нову порцію яскравих малюночків. І скільки ж бабок на таке пішло! Якісь психологічні статті, кухонні рецепти, мода, діти. Куди жінкам до світової кризи, інфляції, наукових відкриттів на худий кінець, їм лише сумочку за двісті доларів від Бокаччі подавай!
Не дарма в Біблії написано що жінка зроблена з ребра.
І що я в своїй такого знайшов? Вона нічим не відрізняється від інших, мабуть...
Втім, вона гарна, не розтовстіла від часу на відміну від інших. Я за нею бігав до одруження, вона тоді була справді моїм ідеалом. Шкода, жінки змінюються з часом.
Ужас! Залишилося жити ще кілька днів. Цей марсіанський пісок врізається в шкіру, руки стали такими невимовно сухими. Помитися неможливо. Продукти швидко протухніть.
Мені кі-не-ць.
Залишилося кілька днів...
Або мене щось врятує або ця квартира стане моєю могилою. Як-би я хоч щось міг зробити. Хоча-б щось...
Молитися. Чоловік оглянувся якось із острахом.
Ні...
День Четвертий
Отче наш, що єси на небесах, нехай святиться ім’я твоє; нехай...
В кімнаті було темнувато, вікно зашторене. Проте на тумбочці горіла свічка. Жовтий вогник колихався від кожного слова, подиху. Так і тіні відповідно до нього, наче грали у піжмурки.
Валентин стояв навколішках, тримаючи в руках маленький молитовник. Він не знав жодної молитви, проте не знаходив іншого порятунку. Вірніш, він навіть свідомо не чекав на нього, лише боязнь невідомого, того, що з ним трапилося.
***
Чоловік намагався не виглядати у вікна.
Надворі дув сильніший вітер, аніж учора. З того часу як Валентин останній раз ходив розвідувати місцевість він не припинявся. Дивно, Валентин остерігався виходити за двері квартири, в вікна практично не виглядав.
День П’ятий
Мілкий пісок нісся майже не торкаючись землі, крупніший легко котився на зустріч кам’яним перепонам.
Валентин сів просто на землю, поряд з вхідними дверима. Не дивлячись на вітер, сюди доносився смердючий запах від розташованого неподалік відхожого місця. Точніше, те місце було не зовсім неподалік, а майже під боковою стіною будинку.
Каміння... Валентин міг би з ним розмовляти, як-би не розуміння безглуздості цього. Навіть не дивлячись на те, що тут все безглузде, ірраціональне, чоловік зберігав в собі крихту здорового глузду. Він багато роздумав в останній час, так багато, що часом голова починала нити, вимагаючи відпочинку.
Тепер всі теми були вже передумані, зам’яті. Валентин ніколи не думав що дні можуть бути такими довгими, тягнучими. Він не хотів помирати і не знав як спастися. Ані злості, ані якихось інших почуттів. Єдине, чого боявся це голод. Хоча не таким вже страшним це виглядає, нібито... Щось підказувало що до цього справа не дійде, що дуже можливий порятунок.
Камінь, що колись був відкинутий до будинку, лежав вже неподалік від стіни. Очевидно, йому там подобалося більше.
Той перший день... чоловік пам’ятав його чисто до всіх подробиць. Колір неба, це риже каміння. Кожен день тут все інакше, погода, здається, мінливіша аніж на Землі... каміння, воно наче рухається. На Землі, нібито, також є таке „чудо”. Інопланетяни...
- Хм.
Ось чим пояснюється те, що каміння лежить просто зверху на ґрунтові. Що-ж, нічого дивного тут не може бути.
***
