(Продовження)
- Ну що, хвойдо, збирай речі! – це Арнольд Джонович підійшов до переляканої Міри. За ним ще кілька людей з їх відділу. – Збирай, збирай! Все, закінчилося твоє щастя! В тюрмі твій піхур, а ти тут більше не потрібна!
- Навчися рахувати спочатку!
- А не тільки ноги розставляти!
- Що вилупилася, шльондро!
- Геть звідси! Через тебе Серафіму Данилівну звільнили!
- Ти що, не чуєш! – Арнольд Джонович робиться уособленням народного гніву, аж руку заводить, він такий, що і вдарити може.
- А ну припиніть! – каже Чет і підводиться.
- Що припиніть? Чете! Це ж шльондра Липовецького! Вона може теж шпигунка!
- Вона нічого не вміє! Її треба звільнити! І повернути Серафіму Данилівну! – кажуть співробітники.
Чет розгублений цим натиском, він думає, як би захистити Міру, яка сидить за столом, скам’яніла від переляку. Але тут заходить Василь Пантелеймонович.
- Що за гам? А ну всі по місцях! – наказує він спочатку, наче жартує. А коли бачить Міру зі сльозами на очах, то як вибухає. Починає говорити тихо, але таким отрутним голосом, що деякі з жінок, аж тремтять. Василь Пантелеймонович каже, що звільнить кожного, хто буду заважати молодим кадрам вливатися у лаву радянських бухгалтерів. І він дивиться так, що ні в кого немає сумнівів, що звільнить. Всі перелякані, бо ще не бачили Василя Пантелеймоновича, завжди спокійного і тихого, таким. Він ще кілька разів проходиться кімнатою, як тигр, що мітить територію, потім останній раз дивиться, з такою люттю, що дві старі бухгалтерки таки не витримують і починають плакати. Коли Василь Пантелеймонович виходить, то всі сидять і мовчать. Потроху починають шурхотіти паперами, клацати рахівницями. Чет підводиться, підходить до Міри, показує їй, що треба робити. Пише на папері олівцем: "Не хвилюйся. Все буде добре".
Коли йде на обід в сусідню їдальню, то чує шепіт на вулиці "І старого за хер узяла". Кривиться. Які дурні та примітивні люди! Вони зовсім не знають, ані Міру, ані Василя Пантелеймоновича! Ось вона така скромна, що навіть не пішла з ним до їдальні. Сказала, що отримує першу зарплату, тоді вже піде. Чет же міг заплатити, але вона ні в яку. Не хотіла жити в борг, молодець. Чет сам ніколи не робив боргів, бо вважав, що то непутяща справа.
Сів за столом, почав їсти. Годували в їдальні так собі, але у Чета, як у робітника споживкооперації, були талони на обіди, не викидати ж. Їв поганенький борщ з кількома смугами капусти, невеличкими шматочками картоплі і більш ніж скромною плямою сметани. Сей ледь рожевий борщ кольором нагадував Чету тонкі губи Міри. Він як подумав про них, то аж затремтів від хвилювання. Подумав, що переповнився ніжністю. Що у кожної людини виділяється ніжність, якась-така таємна речовина, що допомагає налагоджувати стосунки. А в нього багато років ту ніжність ні на кого було виплескувати. Звідти його пристрасть до книг, він намагався бути ніжним хоча б до їх романтичних героїнь. Або почуття до котів. Взагалі то нахабних і самовпевнених істот, на яких він не міг дивитися без радісної посмішки. Йому нікому було дарувати свою ніжність, не бухгалтерським же звітам.
- Що, таке страшне, що і їсти не можна! – гупає Чета по плечу Арнольд Джонович. Сідає за стіл і починає розповідати останні новини. Кажуть, що Липовецький цього разу встряв серйозно і старі зв'язки вже не діють, бо політика. – Проколовся десь, старий хер!
Арнольд Джонович жадібно кидає борщ собі у рот, жує хліб, встигає розповідати, радісно посміхатися і кивати головою з давно не митим волоссям.
- Тепер до Сибіру поїде, як не до стінки! Шпигун проклятий! Скільки радянським людям крові попсував, негідник! Сумлінних радслужбовців відсував, а брав якісь сумнівні елементи! Я оце листа написав, на поновлення у посаді, з якої був звільнений через інтриги угорського шпигуна Липовецького!
Арнольд Джонович вже доїв борщ, шматочком хліба вимазав тарілку, хоча що там вимазувати, коли борщ, як водичка. Узявся за сірі макарони з невеличкою тюфтелькою, що розвалювалася від одного погляду. Дістав з кишені шматочок газети, розгорнув, потрусив звідти на тарілку чорним перцем і жадібно продовжив їсти. Розмовляти не припиняв.
- Зараз вже трьох колишніх хвойд Липовецького звільняють. І цю б звільнили, біляву суку, але Пантелеймонович її захищати узявся. Швидко вона його обплутала! Вміє! І таке наче простеньке, селючка, а справу знає. Ну воно ж і кажуть, що в тихому болоті, як чорта в роті! – Арнольд Джонович починає якось огидно сміятися, Чета аж підкидає від того смішку. Та Арнольд Джонович цього і не помічає, кидає сіру вермішель до свого чорного рота. – Хоча так, дівка молода, дикувата, такому старому мерину, як Пантелеймонович, прямо друге життя. Старої собаці засвербіло в сраці! Він же після смерті жінки до повій ходив, але зараз з цим важко, та й скандал може бути, як спіймають. А він же на місце Липовецького мітить. Навіщо йому скандал? Ото і вирішив цю дівку до себе пригребти. Чого ж не брати, як товар сам у руки пливе! От старий хрін!
Арнольд Джонович з'їв усю вермішель, а тоді тільки узявся за тюфтельку, яка така сама вермішель, тобто майже вся з хлібу. Але часи не розкішні, вважається за м'ясо. Арнольд Джонович навіть відклав трьохзубу виделку, узяв тюфтельку правою рукою, ліву тримаю під низом, наче може щось з цього сухарю капнути. Підніс до рота, вкусив. Аж мурчить від задоволення. Потім ще. На три укуси розділив, хоча там і на один замало. Поїв, почав руки об стіл витирати. Далі узявся сьорбати чай.
- Ту тріску теж можна зрозуміти. Зараз вона ніхто і ніщо, хто хоче, той і тискає. А як оплутає Василя Пантелеймоновича, так відразу стане великим цабе. І в нього ж будинок окремий. Великий будинок. Чув, як він його отримав?
Чет мовчить, вражений брудом всіх цих балачок. Та Арнольду Джоновичу і не потрібна його відповідь.
- Він тоді з Громадянської повернувся, поранений, з нагородами. А хату його батьків спалили. Жити ніде. Почав шукати куток, зайшов на Псільску. Побачив там старого Колобиліна. Полковника. Той вже дід був старий, йому ще під Порт-Артуром ногу відірвало. Та все ж полковник. І сини його обидва пішли за Денікіна воювати. Десь проливали кров пролетарську. Підійшов Пантелеймонович, спитав чи кімнату не здають. А старий йому каже, що ні. Пантелеймонович напирає, чи не забагато для старого пердуна аж п'ять кімнат. Старий, хоч і інвалід був, а гарячкуватий, щось відповів образливе. Пантелеймонович шаблю вихопив і голову старому зніс! Уявляєш? Кажуть, що одним ударом. Ось на плечах голова, а ось вже котиться бруківкою, як та капуста! Оце так!
Чет з подивом дивиться на Арнольда Джоновича. Звик бачити Василя Пантелеймоновича за столом, працюючим з документами. А з шаблею і уявити важко.
- Крутиш головою! Не віриш? Отакий наш Пантелеймонович герой! Звісно, його схопили, в тюрму, суд був. Але на суді його виправдали, бо ж він герой Громадянської, за радянську державу кров проливав, має багато нагород, а вбитий – ворожий елемент, полковник царської армії, ще й два сина у нього за Денікіним пішли. То повністю виправдали Пантелеймоновича. І коли він звернувся за дозволом оселитися у спустілому після загибелі господаря будинку на Псільській, то дозволили. Так він там і живе. Хороший будинок. Буде та шкапа там, як царицю прямо! А ти чого не їж? Давай, перерва закінчується!
Чет дивиться на тарілку і ледь не кривиться через відразу.
- Не хочеш їсти? То можна я допоможу? – миттєво пропонує Арнольд Джонович. Чет тільки головою кивнув, швиденько встав и вийшов з їдальні на вулицю. Побрів до контори. Крутив головою, бо не хотів вірити усьому бруду, що вилив на нього Арнольд Джонович. Не хотів вірити, але сумніви брали. Аж до того моменту, поки не побачив Міру. Яка сиділа за столом і намагалася зрозуміти, що і до чого. Супила своє красиве чоло. Моя ти киця. Чет подумав, що треба було хоча б пиріжків дитині купити, а то сидить голодна. От вже дурень, ніколи не подумає завчасно! Він трохи розізлився сам на себе, але Міра щось спитала, Чет почав пояснювати. Допомагав і далі. Йому зробилося так добре, що хотілося співати. Вона була поруч, його кохана Міра, поруч! І вона все так швидко розуміла, виявилася така метка! Вона швидко всьому навчиться і не буде залежати ні від кого!
Чет сидів за черговим звітом і трохи досадував, що Міра сидить у нього за спиною. Він би волів бачити її, час від часу дивитися на неї. Підсолоджувати собі життя, їсти поглядом. Час від часу він обертався, наче по якійсь справі, а насправді лише для того, щоб побачити її. Побачити і відчути у серці радісний щем. Побачити, відвернутися і відчувати, як гулко калатає серце, як розходиться по тілу тепло, як паморочиться перед очима. Його Міра поруч, зовсім поруч. Тоненькими пальчиками порається на рахівниці, хмурить чоло, підставляє кулачок під голову, коли про щось замислюється. Четові здається, що він відчуває її квітковий запах, такий тривожний і радісний. Він кілька разів виходить в коридор, щоб заспокоїтися. Кілька разів він ледь не починає співати від щастя. А це вже зовсім неправильно, він же серйозна людина.
Кінець робочого дня, Чет вже давно все зробив і давно вже допоміг у всьому Мірі. Нарешті робочий день закінчився. Ось виходять з контори цілою колоною службовці. Йдуть, лава потроху меншає, люди повертають до свого житла, нарешті залишаються тільки Чет та Міра. Вона питає, чи зможе стати бухгалтером, чи занадто тупа і треба повертатися мити підлоги у дитсадку. Він щось відповідає, а сам думає про одне: от би узяти її під руку і так йти, як справжній парочці. Він відчував її так близько, що йому аж паморочилося. Його ноги зробилися, як ватяними. Точно так, коли він випив пива з Василем Пантелеймоновичем. Вона п'янила його. П'янили думки про неї. Оце б покласти руку на її тонку талію. Притиснути до себе. Почати цілувати. Далі, він не знав як. Але він не хотів, щоб було як з вуличними дівками. Коли вони допомагали йому роздягнутися, потім роздягалися самі, лягали, розсували ноги. Якийсь механістичний холод у цих рухах. Ні, у них з Мірою все повинно бути по іншому, куди більш романтично і красиво, бо ж в них таке кохання! Чет аж затремтів, коли відчув, що хоче вкусити її за плече. За її гостреньке плече, що стирчало з під блузки. Вкусити м'яко, вкусити ніжно, вкусити самим губами. Вкусити цього солодкого, цього медового пиріжка.
І він був близький до того, щоб зробити це. Вкусити її. Покласти руку на талію. Почати цілувати. Притягнути до себе. І далі повна романтика. Він би не стримався, він був, як навіжений, його кидало у тепло-солоних, бурхливо-солодких, ще бозна-яких хвилях. Та вони прийшли. Рипнула хвіртка і Чет, як прокинувся. Озирався навколо, нічого не розуміючи. Зайшли до хати. В коридорі стояв величезний букет.
- А це що таке? – здивувався Чет. В їх будинку ніхто не витрачав гроші на квіти, віддаючи перевагу більш практичним речам. А то здоровезний букет, майже на весь коридор.
- Це тобі принесли. – сказала хтось з сусідок Мірі.
- Мені? – вона здивувалася і розгубилася. – Мені? – вона повірити в це не могла.
- Тобі, тобі. Сказали, що для Міри. – в коридор вже вийшло кілька сусідок, всі дивилися на Міру, перемигувалися між собою, посміювалися. Чет відчув, як йому робиться гірко і боляче. Ще більш гірко і боляче через те, що він був наче в раю, а тепер опинився, як у пеклі.
Міра схопила букет і потягла до себе в кімнату, щоб втекти від сусідок. Чет пішов до себе. Не роздягаючись впав у ліжко і відчув, що не хоче жити. В одній з книжок головний герой, який дізнався, що його кохану вбили дикуни, пішов до урвища на березі моря і плигнув у хвилі, шепочучи ім'я коханої і плачучи по ній. Чет подумав, що зараз би добре було вмерти. Щоб не відчувати цієї болі. Він уявив себе в труні. Чи буде Міра плакати над ним? Чи буде стояти з тим, хто прислав їй такий букет і посміхатися? Яке там посміхатися? Вона буде сміятися з нього, такого дурного і безпорадного! Паршивого бухгалтера, незграбу і тюхтія!
Чет вигадував щодалі більше лайки про себе. Чим більше ранив себе, тим більше радів з цього. Пожалів, що в нього немає пістолету. От би зараз пустити кулю в скроню і припинити все. Пістолет був у Василя Пантелеймоновича, ще з Громадянської, нагородний. Кілька років тому Чет допомагав керівнику переносити речі перед ремонтом. Василь Пантелеймонович хвалився тим пістолетом. Приставити холод сталі до скроні, крикнути від болі і образи, натиснути на курок і все! Полетіла душа в рай. Чет був атеїстом, але вірив, що рай є, такий собі робоче-селянський рай, куди радслужбовці, до того ж такі старанні і кваліфіковані, як він, попадають без перешкод.
У двері постукали.
- Чете, можна. – спитала Міра. Що їй було потрібно? Для чого вона прийшла? Хвастатися тим букетом, який прислав якийсь багатий залицяльник? Скільки ж їх у неї? Не встиг Липовецький опинитися у тюрмі, як з'явився новий! Може і правда те, що кажуть про неї у конторі? Що вона шльондра, тільки і вміє, що задирати спідницю та спокушати чоловіків.
- Ти спиш, Чете? – вона ще раз постукала, чи радше пошкрябалась у двері.
- Заходь. – сказав він невпевненим голосом. Сів на ліжку. Вона зайшла, закрила за собою двері. Присіла на стільці. Вона прийшла не хвалитися, не радіти, вона була розгублена, навіть трохи перелякана.
- Не знаєш, хто прислав букет? – зненацька спитала вона. Чет аж сіпнувся. Та звідки ж він знає? Що він, слідкує за її залицяльниками!
- А ти що, не знаєш?
- Ні. – вона розгублено крутить головою. – Навіщо це, Чете? Цей букет.
Чет знає навіщо. Щоб купити її. Купити її тіло. Не душу, кому потрібна її душа, окрім нього! Купити тіло! Тендітне, біле, солодке тіло. Щоб м'яти його, володіти ним, насолоджуватися і впиватися! Ось для чого потрібен цей букет!
Чет уявляє Міру з кимось і в якомусь крижаному заціпенінні думає, що вб'є їх обох. І Міру і її таємничого залицяльника. Вб'є. Він має на це право. А чи навіть і не має, то все одно вб'є. Він не зможе жити, щоб Міра була з кимось, а не з ним. Вб'є.
- Я, мабуть, викину його на смітник. – каже Міра. – Я не хочу цього букету.
Чет дивиться на її розгубленість. Міра дійсно здивована, навіть перелякана. Чет дивиться на неї і його злість, його відраза, його ревнощі осипаються, як листя восени. Він бачить тремтіння її плечей і відчуває щем у серці. Приступ ніжності до неї. До його маленької. До його солодкої. До його кошенятка.
Бере інший стілець, підсідає поруч.
- Не хвилюйся, Міро. Чого ти так злякалася?
- Мені не потрібні ті букети. Я не знаю, хто їх посилає.
- А навіщо тобі знати? Просто позбався букету і все.
- Ти так вважаєш? Мені викинути його?
- Краще віддай Софронівні. Вона продасть його в місті, ще й якусь копійчину отримаєш. – каже Чет і посміхається власній вигадці. Оце так прийом! Оце так зробити того невідомого залицяльника, який подумав, що Міру можна купити! Не можна! – І пішли пити чай, не сумуй!
Віддають букет Софронівні, яка промишляє дрібною торгівлею увечері. Продає парочкам, що гуляють у парку, цукерки та квіти. Радо бере букет, обіцяє за нього принести грошей. Чет стругає щепи для самовару, скоро вже сидять і п'ють чай. Чет веселий, розповідає щось цікаве з книжок, іноді дивиться на Міру. Вона трохи заспокоїлася, п'є чай, навіть меду трохи спробувала. Лизнула, як пташка. Починає сутеніти, а вони все сидять і сидять, все балакають. Точніше балакає Чет, а Міра слухає. Аж коли пускається невеличкий дощик, то тікають до хати. Чет пропускає її вперед, йому так хочеться, щоб Міра зайшла в його кімнату і там залишилася, але вона бажає доброї ночі і йде до себе. Чет роздягається, лягає в ліжко, довго не може заснути. Все думає про неї. Йому і солодко і страшно. Солодко від того, що вона в нього є, а страшно від того, що він може втратити її.
Вранці разом йдуть на роботу. Увечері знову букет. Ті букети стали з'являтися щовечора. Міра віддавала їх Софронівні, а та їх продавала. Іноді замість букету приносили коробку цукерок чи кошик з тістечками. Тоді Міра пригощала усіх в будинку, бо Чет відмовлявся. Дивився, як тістечка зникають в жадібних ротах сусідів і сміявся з невідомого залицяльника, який думав, що купує Міру, а насправді годував цілий будинок. Дурень.
Якось, це було увечері в суботу, Чет поліз на яблуню зірвати кілька яблук для Міри. Почув, як стукнула хвіртка. Її треба було притримувати, усі місцеві про це знали. то йде хтось чужий. Чет через гілки почав роздивлятися і дуже здивувався, коли побачив Василя Пантелеймоновича. Та не просто Василя Пантелеймоновича, а у новому костюмі, з модною зачіскою, що досить вправно ховала його залисини. А ще Василь Пантелеймонович тримав в руках букет, торт, а під піхвами пляшку з вином. Виглядав так незвично, що Чет ледь з яблуні не гепнувся.
- Василю Пантелеймоновичу! – Чет поліз униз. Він поважав свого керівника, як хорошого спеціаліста і ветерана Громадянської, людину, яка проливала кров за радянську владу і комунізм.
Чет вже біг стежкою до Василя Пантелеймоновича, який, побачивши підлеглого, дуже таки спантеличився.
- Чете? А ти що тут робиш?
- Я тут живу! Заходьте, Василю Пантелеймоновичу, я зараз самовар поставлю, чаю поп'ємо. А ви чи в гості зібралися?
- Та в гості. – розгублено сказав Василь Пантелеймонович і озирнувся. – А це яка адреса?
- Це Робітнича, сто сімнадцять, Василю Пантелеймоновичу. – сказав Чет, навіть не помітивши, як керівник зблід. – Та проходьте, проходьте.
- Чете, ставимо самовар? – запитала з хати Міра. Від її голос Василь Пантелеймонович аж сіпнувся, чого Чет теж не помітив, бо обернувся.
- Так, тут у нас гості! – крикнув Чет.
- Ні, ні! Я адресу переплутав! Мені інший будинок потрібен! Старого товариша, ще по війні, провідати вирішив! Пішов я! – сказав Василь Пантелеймонович і майже побіг до хвіртки.
- Та може хоч чаю? Я швидко! – здивувався такій поведінці керівника Чет.
- Ні, ні! Не треба! Поспішаю! – останнє Василь Пантелеймонович кричав вже з-за хвіртки. Чет звів плечима, коли вийшла Міра.
- Які гості?
Вона стояла на порозі у білій сукні з блакитними квітками і мружилася на сонці. Вона була така красива, що Чет вмить про все забув. Вирячився на неї і відчував, як важко йому дихати, як повітря ледь продирається через горлянку, стиснуту судомою пристрасті.
- Де гості, Чете? – спитала вона, нічого не розуміючи.
- Та то я пожартував. – сказав Чет, щоб не заглиблюватися в деталі.
Почали поратися далі. Робили прибирання. Чет виносив постіль, розвішував на парканах, щоб вижарилася на сонці. Міра мила підлогу, вказувала на дірки, які проїли миші. Чет забивав дірки жерстю. Скоро осінь, полізуть сірі в хату, треба приготуватися. Ще заклеював дірки у вікнах, поправляв штукатурку на пічці в Міриній кімнаті. До самого вечора працювали, а потім Чет запросив піти в кіно. На дуже цікавий фільм про льотчиків. Про льотчиків Мірі подивитися було цікаво. Прийняли душ і пішли. Перед сеансом Чет купив Мірі морозива. Потім дивилися кіно. Її рука лежала впритул до його і Чет аж очі закривав від щастя. То сюжету фільму не запам'ятав, та й навіщо він потрібен, коли Міра поруч! Коли поверталися, Чет все набирався сили, щоб пригорнути Міру до себе і почати цілувати. Казав, що от зараз, потім ще і ще, та ніяк не наважувався. Нарешті заповзявся, що поцілує її у алеї біля колишнього Троїцького собору, в якому зараз був склад споживкооперації. Увійшли у темряву, крок за кроком, алея швидко спливала, бігла наче шалена, а Чет все ніяк не наважувався, аж поки, нарешті, на притягнув її до себе і не поцілував.
Чет був невміяка у цих справах, хотів поцілувати в губи, а вийшла в лоб, хотів обняти ніжно, як квітку, а вийшло якось похапцем, як торбу з борошном у голодні годи.
- Чете, Чете... – Міра почала пручатися і вириватися, він розхвилювався, коли різка біль і темрява.
Він нічого не пам'ятав. Прийшов до тями від її гарячкового шепоту:
- Чете, Чете, милий! Що з тобою? Серденько, що?
Вона сиділа поруч з ним, гладила його волосся, шепотіла і йому здалося, що це рай. Той самий комуністичний рай, який безперечно має бути для громадян країни Рад. Він у раю, доторки її пальців, тремтіння її тіла. Рай! Рай! Рай!
- Господи, Чете! Це кров! – Міра вже давно відчула якусь вологу на пальцях, якими тримала його голову, але не розуміла, що то таке тепле та масляне. – Кров! Допоможіть! Допоможіть! Будь ласка! Допоможіть!
Чет нічого не розумів. Навіщо вона кричить? Так же добре. Трохи болить голова, а так же добре. Він же у раю! Та ось підбігли якісь люди, допомогли підняти Чета, понесли кудись.
- Міро! Міро! Не залишай мене, Міро! – стогнав він.
- Я тут, Чете, я тут! – говорила вона десь поруч. Тримала його за руку. Він знову знепритомнів. Прокинувся вже в лікарні, де йому бинтували голову. Рвана рана потилиці. Каменем. Мабуть, якісь хулігани. Чи пограбувати хотіли чи просто позаздрили парочці у темній алеї. Це розповів міліціонер, який розпитував Чета та Міру. Але вони не пам'ятали нічого підозрілого. Йшли собі та йшли. Коли удар, Чет почав падати, а Міра перелякалася.
- Це вам ще пощастило. Он тиждень тому на Барановському мосту зарізали парочку. Трохи грошей забрали і годинники. – каже міліціонер і починає скаржитися на складності боротьби з бандитизмом.
Чету дозволяють залишитися до ранку у лікарні, бо везти його нічим, а йти він заслабкий. Міра залишається з ним, сидить на стільці тримає його за руку. Хоч голова болить, а Чет щасливий. Бо Міра поруч, Міра тримає його руку і щось говорить. А ще він знає, що після того, що вони пережили, люди стають близькими, майже рідними. Це в багатьох книжках він читав, коли спільно пережита небезпека об'єднувала людей. Вони будуть з Мірою разом! Вони будуть щасливі, як справжні радянські громадяни!
Зранку пішли додому. Голова все ще боліла, інколи паморочилося. Лікар казав, що Чету повезло, що в нього міцна черепна коробка, а то могли й голову проломити тим каменем. Чет кивав головою, а сам думав, що просто не міг загинути. Бо ж він кохає Міру, яка там смерть, коли тільки жити і жити! Жити і жити! З Мірою! Міра, море, amore!
Усю неділю пролежав, а в понеділок пішов на роботу, хоч як Міра не переконувала залишитися вдома. Тим більше, що і лікарняний був. Але Чет не хотів залишати її одну. Хоч Василь Пантелеймонович і налякав всіх та все ж. Мірі потрібна його допомога. То потеліпав на роботу. Міра підтримувала його за лікоть і це йому було дуже приємно. Тільки-но прийшов в контору, як викликав Василь Пантелеймонович. Дивився строго.
- Чете, що це таке? Що це за вигляд?
- На мене хулігани напали.
- Хто?
- Хулігани. Ледь голову не проломили. Пограбувати хотіли. Вбили б, якби не Міра.
- Ви що, разом йшли? – якось роздратовано здивувався Василь Пантелеймонович.
- Там, ми в кіно ходили. – Чет посміхнувся, відчуваючи себе найщасливішою людиною у світі.
- Ти з нею зустрічаєшся чи що? – для чогось поцікавився Василь Пантелеймонович.
- Та ні. Просто дружимо, сусіди. – сказав Чет, хоч знав, що вони не просто сусіди і це не просто дружба.
- Ну добре, тільки ти хоч капелюха одягни. А то як п'яниця, якому шию намилили в генделику, виглядаєш.
- Добре, Василю Пантелеймоновичу.
Чет вийшов, а його керівник залишився сидіти за великим чорним столом, який залишився ще від колишніх господарів цього будинку. Щось думав, щось неприємне, а потім вдарив кулаком по столу, закрутив головою, підхопився, почав ходити по кабінету, як крук на степами, що видивляється собі здобич.
- О, вже і голову розбили! Доходився зі шкапою! – дуже неввічливо заволав Арнольд Джонович, коли побачив Чета. Той не став нічого відповідати, пройшов до кімнати, сів за свій стіл і приступив до роботи. Швидко все зробив, ще й Мірі допомагав. Вже після обіду його до себе знову викликав Василь Пантелеймонович. Сказав, що після арешту Липовецького викрилися великі порушенні у роботі заготівельних контор. Особливо у північних районах. Треба поїхати туди і перевірити тамтешню бухгалтерію.
- Бо, щось воно там підозріле.
- Їхати туди? – здивувався Чет. – А може документи сюди?
- Слухай, там же документів кілька возів! Та й як везти, то неодмінно загублять по дорозі саме важливе. То поїдеш, за місяць вправишся.
- Місяць?
- Житло у тебе буде, ще й добові.
- Василю Пантелеймоновичу, я ж поранений, мені лікарі сказала....
- Чете! Припини ці розмови. Якщо про поранення мову завів, то ось, дивися!
Василь Пантелеймонович розстібнув сорочку і показав великий шрам на грудях.
- Оце поранення! Польською шаблею! А тебе якісь хулігани каменем почастували! Різницю розумієш?
- Так. – киває Чет, який розуміє, що шабельний шрам це не просто так, не якісь там хулігани.
- То їдь у Шостку, перевір все там докладно. Як зробиш справу, я про путівку на море поклопочуся.
- На море?
- На море. У санаторій під Ялтою. Ти робітник хороший, заробив відпочинок. І здоров'я підкріпиш. То готуйся, у середу поїдеш.
- А як же Міра?
- А що, Міра?
- Хто їй допомагати буде? Вчити?
- Навчать на курсах. Нападати на неї ніхто не буде, це я обіцяю. А в іншому, вона дівчина розумна, не пропаде.
З тим Чет і повернувся за свій стіл. Коли йшли з Мірою додому, то розповів про командировку. Ледь не плакав, коли казав, бо так вже не хотілося йому їхати, залишатися без неї. І звідки узялася та Шостка, хай їй грець? Міра його заспокоювала, що місяць мине швидко і нічого страшного.
- А потім на море поїдеш! Знаєш, як на морі добре? – мрійливо питала вона.
- А ти звідки знаєш, як воно на морі?
- Мені подруга розповідала, вона вихователька у дитсадку. В неї чоловік військовий, йому путівку давали і вони їздили. Ох як там добре! Пальми ростуть! Справжні! Море таке, що берегів не видно. Винограду багато, вино, персики продають! Це таке, як слива, тільки більше і смачніше у сто разів! – у захваті розповідає Міра. Чет знає, що таке персики. У своїм мріях він скуштував вже багацько самих різних заморських плодів. Його не здивуєш ані авокадо, ані бананом, ані манго. Що там ті персики!
Ще Чет думає, що поїде на море тільки з Мірою. Звісно, що ще одну путівку на море йому не дадуть. Але можна домовитися з директором санаторію, щоб удвох відбути на одній путівці половину її строку. Так роблять, Чет про це чув. І ти побачиш море, Міра, ти будеш їсти виноград та персики, будеш збирати мушлі на березі і посапувати на мене на руці, мріє Чет.
Наступного дня Міра допомагає Чету зібрати речі. Дещо пере, дещо прасує, щось підшиває. Вона все вміє, на всі руки господарка. Допомагає скласти валізу і в середу вранці Чет крокує на вокзал. Їде у Шостку. Там знаходить повний безлад у бухгалтерських документах. Роботи стільки, що ніколи голову підняти. Цілий тиждень Чет з ранку до вечору корпить над документами. Приходить о восьмій, уходить о десятій. Щоб прийти в кімнату, роздягтися, впасти на ліжко, трохи помріяти про Міру і заснути. А вранці встати по будильнику і знову до праці.
Аж поки не прийшов лист. Не підписаний. Хтось, хто знав, де він у Шостці, повідомляв Чета, що серце Міри вже зайнято. Хтось такий хитрий, що надрукував лист, щоб Чет не знайшов автора по почерку. Невідомий респондент не лаяв Міру, він співчував бідній дівчині. Що вона могла вдіяти проти Василя Пантелеймоновича, який міг не тільки звільнити її, але й вигнати з бухгалтерських курсів і з кімнати, яка ж належала споживкооперації. Він міг просто знищити її, всесильний Василь Пантелеймонович, який забрав собі увесь вплив заарештованого Липовецького. Весь вплив, посаду і Міру. Як перехідний червоний прапор, жартував абонент, але Четові було зовсім не смішно. І ось тепер він присилає їй букети, дарує сукні, кажуть, що вже справа дійшла і до золотого кільця. Щаслива парочка ходить кожного вечора в кіно, чи в Будинок культури на концерт самодіяльності. Ночують, то у великому будинку Василя Пантелеймоновича, то у скромній кімнаті Міри. В останньому випадку дуже невдоволені сусіди, яким зойки Міри заважають спокійно спати, підводив риску кореспондент, який ціллю свого листа вважав "розкрити Четові очі", "доповісти усю правду", "з поваги до Чета".
Він прочитав цей лист, сховав його і продовжив працювати з документами. Сидів, як завжди до вечора, вже по темному пішов спати. По дорозі йому, наче випадково, зустрівся керівник Шосткінської споживспілки. Він траплявся Четові чи не щодня і кожного разу запрошував повечеряти, але Чет відмовлявся. Цього разу теж. Прийшов додому, запалив лампу, ще раз перечитав листа і ліг, приголомшений власним болем. Лежав та прислухався до себе. Як б'ється серце, як скриплять зуби, як хрустять пальці у стиснутих кулаках. Він не чекав. Він навіть подумати не міг! Василь Пантелеймонович? Такий спокійний, чемний, професійний, ветеран Громадянської, людина, що проливала кров за радянську владу! І оце він виявився таким самим хтивим собакою, як і Липовецькій! Так само жадібно схопив бідну Міру, дівчину з села, яку оплів залежностями, як павук муху! Ось звідки були ті букети та цукерки! Ось чому він приходив до них додому! І як злякався, коли побачив Чета! Не чекав! Втік, підібгавши хвіст! А потім спровадив Чета подалі! І почав домагатися Міри!
Чет відчув ненависть. Вогняно-прозору ненависть. Уявив, як Василь Пантелеймонович, який Мірі годиться в батьки, якщо не в діди, як він тискає її, як обнімає і цілує, мастить своєю хтивою слиною! Чет затремтів від люті. А потім спокійно-спокійно подумав, що Василю Пантелеймоновичу не жити. Ось так от! Не жити. Не жити! Не жити!! Не жити!!! Не жити!!!! Не жити!!!!! Не жити. Він видохнув і відчув полегшення.
У двері його кімнати постукали. Спитав, хто там. Якась жінка, питала, чи немає в нього сірників. Чет навіть не подумав, що то може бути якась халепа, відкрив, дав жінці сірники. Вона скоро повернулася, принесли смаженої картоплі. Наче у вдячність. Чет відчув голод. Радо поїв. Потім почали розмовляти, а Чет зненацька подумав, що жінка гарненька. Якось випадково доторкнулися. Потім вона узяла і поцілувала його. Її губи пахли парним молоком. Чет не любив парне молоко, але він не хотів залишитися один у кімнаті. Він схопив жінку і потягнув у ліжко. Вона не пручалася, навпаки, допомагала зробити все, як треба.
Жінка почала приходити кожного вечора. Вона просила, щоб Чет зробив все так, наче винний головбух райспоживспілки, а голова ні до чого. Вона приходила з хорошим їдлом і питвом, вона вміла робити чоловікові добре, то Чет обіцяв. А в найближчу суботу поїхав до Сум. Сказав, що їде до Києва, замовити новий костюм. Голова споживспілки дав грошей і тканину. Але Чет поїхав до Сум. Приїхав по обіді, деякий час тинявся у парку, а потім пішов до свого дому. Сховався у кущах. Чекати довелося недовго. От і Василь Пантелеймонович. Як же він помолодів! Йде, ледь не стрибає! Які черевики, який костюм! Букетик квітів. Як впевнено заходить і двір, хвіртка вже не гупає! Через кілька хвилин виходять удвох. На Мірі нова сукня. Хороша сукня. В якій вона виглядає просто нестерпно гарно. Чет йде за ними. Бачить, як Василь Пантелеймонович намагається притиснути її до себе, а вона пручається. В неї переляканий вигляд. Чет посміхається. Вона не любить цього хтивого діда! Ненавидить його, але вимушена підкорятися! Ага, йдуть у кіно. Сеанс триватиме більше часу. Чет швидко уходить.
Йде вулицями на Псільску, до будинку Василя Пантелеймоновича. Ось і він. За парканом лає собака. Чет готовий до цього. Дістає з портфелю шматок м'яса у пергаментному папері. Кидає. Собака припиняє лаяти, підбігає, жере м'ясо. Чет заходить всередину. Собака біжить до нього, отримує ще шматочок. Після третього вже лиже руки. Чет йде до дверей. Міцні двері. Обходить будинок. Справді, завеликий для одного. Тут могли поселити кілька сімей, але ніхто не насмілився посунути Василя Пантелеймоновича. Б'є ногою у невеличке віконце при землі. То вікно у підвал. Лізе туди. Запалює свічку, йде до сходів, піднімається наверх. Йде до однієї зі спалень. Там піднімає килим, який висить на стіні. Під килимом залізні дверцята. Він запам'ятав їх ще того разу, як допомагав Василю Пантелеймоновичу переносити меблі. Шустає рукою. Зненацька кричить. Дістає руку. Палець потрапив у мишоловку. Боляче. Шипить, трясе нею. Знову лізе. Дістає пакунок. Бере його і повертається у підвал. Там запалює свічку, сідає роздивлятися здобич. Пістолет. Ось що йому потрібно. Знову пістолет, не простий пістолет, а з дарчим надписом. Від Троцького! Від ворога народу Троцького! Невідомо, як у Громадянську переткнулися шляхи Василя Пантелеймоновича і Троцького, але важливо, що є напис! Його Чет побачив ще тоді! Випадково! Цей напис все вирішить!
Але напису немає. Він просто здертий з рукояті. Здертий грубо, терпугом. Надпису немає! Чет розгублено дивиться на пістолет. Він думав, що знову йому допоможе ця зброя, та зась. Крутить головою. Згадує руку Василя Пантелеймоновича на талії Міри. Сатаніє від ненависті. Починає передивлятися що ще є в торбі. Небагацько грошей, радянських. Фотографії, вирізки з газет, старі документи. Нічого цікавого. От щось. Медальйон. Ну, такий, як раніше робили, ще до революції. Чет клацає і завмирає. Бо на невеличкому фото в медальйоні Міра. Її трохи переляканий, трохи зніяковілий погляд. Ах, негідник! Встиг вже і медальйон зробити!
Дивиться, дивиться, дивиться на медальйон, але треба ж і справу робити. Відкладає його, шукає далі. Та нічого вартого уваги. Хіба що номер газети "Більшовицька зброя" за 1927-й рук. Чомусь у номері відсутня одна шпальта. Акуратно вирізана. Що на ній було, що Василь Пантелеймонович вирішив її видалити? Чет записую олівцем номер газети. Перебирає все далі, та більше нічого підозрілого не знаходить. Піднімається нагору, ховає речі у схованку, поправляє килим, коли чує голоси. Кидається до підвалу, але в коридорі Василь Пантелеймонович. Це його голос. Чет озирається і кидається під ліжко, у кімнаті. Притискається спиною до стінки, завмирає, не розуміючу чого це Василь Пантелеймонович так рано повернувся. А той лається, що кіноапарат зламався.
- Проходь, проходь! – каже він комусь. Каже так впевнено, наче наказує. Чет здогадується, кому. Ще чує її легкі кроки.
- Випити хочеш?
- Ні. – вода ледь відповідає.
- Гучніше!
- Ні.
- А я вип'ю.
Вони у залі, десь зовсім поруч. Чутно, як Василь Пантелеймонович всідається на диван чи у фотель. Скрипить.
- Йди до мене.
- Василю Пантелеймон...
- Йди сюди! – гиркає він. Майже так само, як гиркав, коли захищав її у конторі.
Чутно її кроки, вона на підборах. Ніколи на ходила на підборах. Мабуть він їй купив. Дзвін, то Василь Пантелеймонович поставив спорожнену чарку. Пригортає Міру до себе і починає цілувати. Хтиво, смачно, по-хазяйські. Щипає її за стегна, знаходить під сукнею цицьки. Вона тільки тремтить. Тремтить і Чет у сусідній кімнаті.
- Потанцюй. – зненацька каже старий, ледь відірвавшись від Міри.
- Василь....
- Я вже багато років Василь! Танцюй, кажу!
Чет бачить з-під ліжка, як Міра виходить у середину зали. Починає рухатися у незнайомому танці. Вона плаче, вона тремтить, бідна, нещасна Міра!
- Роздягайся! – Василь Пантелеймонович наливає цокотить пляшкою, ще щось собі наливає. – Давай! І танцюй!
Міра з приреченим виглядом продовжує рухатися. Руками розстьобує ґудзик сукні за спиною. Вона поволі опадає униз. Василь Пантелеймонович аж крекче від задоволення. Чет бачить, що на ній якась нова білизна. З мереживом. Він ніколи не бачив її раніше в білизні, адже він бачив, як вона її сушила після прання. Такої білизн у неї не було. Яка вона гарненька! Чет дивиться на її плечі, на її ребра, на стегна, що впинаються з-під білою шкіри і подумки називає її дитинкою, пташкою, кошеням, цукеркою, ластівкою, ягнятком.
- Покажи груди! – хрипить Василь Пантелеймонович. – Груди! Ти що не чуєш?
Міра розкриває ліфчик, той падає на підлогу, прикриває груди руками.
- Руки вгору! Вгору і танцюй! Вгору!
Вона плаче, вона ховає очі у своїх білих кучерях, вона піднімає руки і танцює. Якби Чет не сховав пістолет, якби мав з собою хоч якусь зброю, він би пішов і вбив Василя Пантелеймоновича. Пристрелив би, як скажену собаку! За це все! Але в нього нічого не має. А Василь Пантелеймоновича ще той зарізяка! І Чет не хоче, щоб Міра знала, що він знає про її сором! Цього огидного старого не стане, наче ніколи і не було!
- Йди до мене!
Далі совання, схлипування, його кректання і стогони. А Міра мовчить. Жодного звуку від неї! Мовчить! Ненавидить і мовчить!
- Пішли спати.
Вони влягаються у іншій спальні. Василь Пантелеймонович спить до ранку, як убитий. А Чет ясно чує, як Міра плаче під храп старого. Вранці вони уходять на роботу. Згодом з будинку вислизає Чет. Перед тим, як вийти, він лізе до схованки і забирає медальйон. Він не залишить її! Біжить до бібліотеки. Його там добре знають, то пускають у сховище. Але потрібного номера немає. Тоді біжить в архів. І там немає. Але є один стариган, що живе аж на Добровільній. Він раніше торгував газетами і коли щось не розпродавалося, то залишав собі. Чет платить, зовсім небагато і старий пускає його до своїх підшивок. Є номер! І є стаття! Про Василя Пантелеймоновича! Ще молодого, без лисини! В якій він розповідає про буремні події Громадянської. І показує пістолет з дарчим надписом! Надписом Троцького! Цього ворога народу і зрадника революції! Чет платить ще, в нього ж є гроші, викупає номер. Шпальту зі статтею вкладає у конверт і надсилає в НКВС. Після чого йде на вокзал. Чекати потяга довелося чотири години, Чет аж поспав, бо всю ніч не зімкнув очей. Йому хочеться сказати про все Мірі, але він втримується.
В Шостці повертається до роботи. Через день чує про арешт Василя Пантелеймоновича, який виявився прихованим троцкістом. Чет телефонує керівництву, щоб повертатися, але йому наказують закінчити перевірку. Правління споживкооперації дуже налякане, вже другий ворог народу за короткий термін! Не знають, що робити і залишають Чета закінчувати перевірку. А після неї посилають на курси у Харків. Аж на два місяці!
Весь цей час вони з Мірою листуються. Вона каже, що досить успішно вчиться на курсах, що вже багато чого вміє і в конторі її не ображають, хоч деякі намагалися після арешту Василя Пантелеймоновича. Більше про нього не згадує. Цікавиться, як справи Чета. Розповідає, що для оздоровлення ситуації з Києва до них прислали кілька партійних і комсомольських кадрів, які роблять дуже багато для покращення роботи споживкооперації. З ними стало цікаво і весело, але все одно Міра пише, що скучає за таким хорошим сусідом, як Чет. Він посміхається, пише у відповідь щось смішне. Навіть згадує про медальйон, що тепер, коли дуже сумно та одиноко, то дістає його і роздивляється її. Але зминає аркуш, пиши лист знову. Про медальйон не згадує. Пише, що вже скоро їде і планує після курсів отримати підвищення і очолити весь їх відділ. Міра відповідає, що дуже рада за нього і чекає.
Останній її лист Чет читає вже у потязі, коли гримотить до Сум. З вокзалу швиденько біжить додому, радісний та піднесений. Але перше, що бачить у дворі, то чоботи, офіцерські чоботи, які Міра старанно натирає ваксою.
- О, Чете, привіт! – вона ставить чоботи і біжить до нього. Цілує в лоба, обнімає. – Нарешті ти приїхав! Я така рада! Абраша, Чет приїхав! – кричить вона. У Чета все холодніє всередині від поганих передчуттів. І тут з хати виходить хлопець чи чоловік. Віку десь Четового і такого ж десь зросту, але підтягнутий, військової виправки, з красивим чорним волоссям і довгим носом. Чоловік бачить Чета і щиро посміхається.
- Привіт! – крокує і простягає свою велику та міцну долоню. – Дуже багато чув про тебе від Міри!
Чет ніяковіло вітається.
- Сідай, ми як раз снідати зараз будемо! – каже Міра, яка починає бігати біля столу.
- Зараз, речі занесу. – каже Чет. В нього немає сил, щоб йти, але він йде. Доходить до кімнати, робить крок в середину, зачиняє двері на защіпку і тихенько сповзає по ним на підлогу. Біля нього у валізі пляшка вина, коробка хороших цукерок, пакунок сухофруктів і модна сукня. Все це для Міри. Все, все. Він так чекав цього дня! Він так чекав! І дочекався.
- Чете, ти йдеш? – у неї веселий, дзвінкий голос. Вона щаслива. Вона щаслива без нього. Вона рада його бачити, але вона щаслива без нього.
- Чете? Тобі не погано?
- Ні, ні. Зараз, перевдягнуся.
Чет виходить тільки через кілька хвилин. У дворі сидить тільки Міра.
- Абраша побіг на роботу, у нього сьогодні якесь засідання у міськкомі. – каже вона і наливає Четові чаю, робить бутерброд. На столі ковбаса, булка, масло. Живуть непогано, відмічає про себе Чет. – Як я за тобою скучила, братику! – каже вона і подвигає їдло до Чета. Він механічно бере і жує. Міра чекає, поки людина поїсть. Тільки потім, починає питати про Харків. Що та як.
- Ти там не одружився ще? – каже так спокійно. Чет з подивом дивиться на неї. Одружився? Що вона верзе, він же кохає тільки її!
- Не знайшов собі кралю? – сміється Міра. – Нічого, от станеш завідувачем відділу, у чергу усі красуні стануть. Ти ж такий хороший, Чете.
Вона каже щиро, без насмішки. Навіть голову йому гладить.
- Як голова, не болить?
Він незрозуміло киває. Чи то "так", чи то "ні".
- Якийсь ти мовчазний. Щось трапилося?
- Ні, ні... – він хотів сказати "нічого", але голос затремтів і він почав кахикати, наче крихта попала у горлянку. Міра стукає своїм маленьким кулачком його по спині.
- Вибач, це я винна. Кажуть же, що не можна під час їжі балакати, а я пристала, як слята московська.
Він робить кілька ковтків чаю. А Міра починає розповідати про Абрашу. Що він один з тих, кого прислали з Києва, щоб налагодити роботу у Сумській споживспілці, де у керівництві виявили відразу декілька ворогів народу.
- Він виховально-пропагандистську роботу веде. Цей же напрямок у нас запущений був. А тут і самодіяльність запрацювала і різні секції, суботники робимо. Абраша, він такій, що на місці йому не сидиться! – каже Міра і аж примружується. Чет з болючої спостережливістю розуміє, що ось воно кохання. Коли жінка ось так говорить про чоловіка, то це є справжнє кохання. Четові боляче. Поринає у пиття чаю. А Міра все розповідає, який той Абраша хороший, як їй з ним добре і весело. Чет закриває очі.
- Що таке, Чете, що таке?
- Голова. - хрипить він.
- Лікаря викликати?
- Не треба. – він підводиться і йде до своєї кімнати, хапаючись за стінки коридору. Доходить і падає в ліжко, ховає голову під подушку і починає плакати. Довго та гірко. Потім дістає з валізи пляшку вина, п'є її і дивиться на медальйон. На Міру. Знову залазить під подушку і плаче. Йому треба йти на роботу, але він не може підвестися. Просто лежить. Випив усе вино, виблював його у вікно, кілька разів дивився медальйон і знову плакав. Він розумів, що Міра не буде його. Але ця думка різала його наче по-живому.
Увечері прийшов Абраша і будинок наповнився його голосом, його сміхом, його розповідями. І всюди поруч з ним була Міра. Кликала на вечерю, але Чет зробив вигляд, що спить. Вночі вирішив, що треба кудись переїхати. Бо він не зможе жити тут, поруч з нею. Хоч куди, але подалі звідси. Придумав, що після арешту Василя Пантелеймоновича звільнився його будинок і там будуть розселяти працівників. Краще вже там. Але виявилося, що у будинку поселили співробітників НКВС. Більше вільного житла не було, то Чет вимушений був залишитися страждати в одному будинку з Мірою. Щоб щодня бачити їх щастя з Абрашею. Розмови, поцілунки, торкання, стогони вночі. Чет намагався сховатися в роботу, але не міг. Почав пити, але робилося тільки гірше. Думав про те, щоб зробити собі край та не мучитися. Потім подумав, що як вже двох її залицяльників прибрав, то чого на третьому зупинятися?
Але той Абраша, на нього у Чета нічого не було. Член партії, бездоганні характеристики, вірний ленінець, дуже активний робітник. Он як він розійшовся у споживспілці, перетворивши болото на вулкан! А ще він не крав, неа брав хабарів, бігав вранці кроси, плигав у дворі з гантелями і обливався холодною водою. Бездоганна людина. Чет у порівнянні з ним відчував себе старим та товстим. Приходив після роботи і вкладався у ліжко. Навіть нічого не читав, просто дивився у стелю. І болісно прислухався до чужого щастя поза його кімнатою. Коли засипав, то бачив сни, у яких тягнув кудись зв'язану Міру. Біг з нею на плечах, переляканий і щасливий. Бо вона була поруч, бо вона була з ним.
В одну з ночей Чет зрозумів, що Абрашу треба вбити. Іншого виходу немає. Аж прокинувся від простоти думки. Вбити цього смердючого жида у шкірянці, який нахабно забрав його Міру. Вбити! Так, вона любить його, вона буде плакати, хвилюватися, але потім заспокоїться. А Чет буде поруч. Він вже нікуди не поїде, він буде поруч і не впустить свій шанс! Свою Міру!
Вбити Абрашу! Коли на нього нічого не має, то просто вбити. Обережно вбити, бо Абраша досвідчений і сильний. Чет почав потроху слідкувати за ним. Як ходить і коли. Ось по четвергам у нього виступи в палаці культури, колишньому дворянському зібранні, він там лекції читає про міжнародне становище. Закінчує десь о дев'ятій. Зазвичай він повертається додому з Мірою. Але зараз вона захворіла, лежить дома з температурою. Абраша буде йти один. Біля руїн складів цукрозаводу є темне місце. Там його можна чекати. З держаком від лопати. А ще каменем і мотузкою. Сидіти в темряві, чекати. Ось і він, як завжди, йде з цигаркою у роті, вже всю хату засмердів табацюрою. Чет пропускає його, а потім виплигує з темряви і б'є по голові. Картуз Абрашу не рятує. Ось лежить Абраша. Чет додає ще і ще. Череп під палицею хрускає і бризкає кров'ю. Від ударів Чету робиться погано і він присідає. Тримається за серце, кривиться. Нарешті підводиться, починає знімати вже з мертвого Абраші речі. Шкірянку, штани, чоботи, светр, сорочку. Все складає у торбу, зав'язує її, припинає камінь і йде до річки. Там кидає у чорну осінню воду. Повертається додому. Через вікно, як і уходив. Всі думають, що йому погано, напади головної болі, то він спить, навіть світла не запалює. Вночі чує, як коридором ходить Міра. Чекає свого Абрашу, хвилюється. Чет, хоч вже вкрився трьома ковдрами і кожухом, тремтить. І водночас потіє. Нерви. Вранці обдивляється одяг, пере кілька плям крові на штанях. Одягає інші, йде на роботу з Мірою. В неї червоні очі, вона і спати не лягала, хвилюється. На роботі кажуть, що де Абраша невідомо. Вона починає плакати, її заспокоюють. Вже в обід кажуть, що знайшли якогось чоловіка, вбитого, біля зруйнованих складів. А вже увечері приходить міліція. Кажуть, що вбитий - то Абраша. Так то не зрозумієш, бо голова вщент розтовчена, але по слідах від поранень з війни, його впізнали. Всі кажуть, що бандити, бо роздягли бідолашного, все забрали. Міра голосить, її відводять додому. Чет залишається, бо треба закінчити квартальний звіт. Робить роботу і за Міру.
Увечері повертається додому. Чує, як Міра виє у своїй кімнаті. Сусідки кажуть, що як привели її, поклали на ліжко, так і виє. Не на мить не замовчала. Споряться, чи збожеволіє дівка чи ні. Кажуть, що мабуть кохала того жидка, коли так вбивається за ним. Погоджуються, що він чоловік видний. Був.
Чет стукає до Міри, хоче підтримати її хоч словом, але вона не відповідає, все виє та виє. Заходити сам не наважується. Лягає спати. Нерви вже трохи відпустили, вже не тремтить і не чекає, що ось прийдуть і схоплять. Він же все правильно спланував. Хоч і не герой війни, а не дурень. І нікому не віддасть свою Міру! Нікому! Так, зараз вона плаче, мучиться, але він зробить її щасливою, зробить! Вона буде тільки посміхатися з ним! Тільки посміхатися! Потерпи, Міро, потерпи трошки, шепоче Чет. Засипає. Уві сні бачить себе і Міру на морі. Якомусь фантастичному морі, баченому з ілюстрацій пригодницьких романів.
Наче чує, що на вулиці гуркотить автомобіль. Розуміє, що це маячня, бо на їх вулиці і вдень немає машин. Лежить, мріє, коли стукають у двері. На ніч двері у коридор зачиняються. Хтось стукає, стукає нахабно. Чутно голос Рафаїловича, який живе ближче всіх до дверей. Він щось лається, а потім на півслові стихає. Відчиняє двері. Гучні кроки. Як у ту ніч, коли забирали інженера Стаховича. І Чет розуміє, що прийшли за ним. Якось дізналися, що то він вбив Абрама Черновицького, комуніста і керівника. Тепер його розстріляють. Чет ховає голову під подушку. Він не відкриє двері, нехай ламають. Лежить і плаче! Він так хотів щастя з Мірою! Хіба він не заслуговував на нього! Хіба він не кохав її, як ніколи на світі, кохав так сильно, як не кохали навіть в книжках! Чому так? З кого спитати за його нещастя? Чет б'ється головою об ліжко, а потім розуміє, що у двері до нього не ломляться. Ніхто. Кроки пройшли далі, десь в кінці коридору, біля кухні, зараз голоси.
Прийшли за кимось іншим! Не за ним! Вони нічого не знають! Він залишиться! Він буде з Мірою! Міра, море, amore! Ледь не підстрибує у ліжку, серце колотиться, як скажене, так і виплигує з грудей. Все буде добре, вони будуть щасливі!
- Відкрийте! – кричать десь в кінці коридору, потім починають ламати двері. Він прислухається. Так, Софронівну арештовують? Ну так, вона ж спекулянтка! Дійсно, кого ж ще. Двері тріщать і становиться чутно плач Міри. Скривлений Чет кам'яніє. Прислухається. Чує її плач, потім ляпаси, потім вона замовкає. Потім кроки, тихі розмови, совають меблі. Обшук. Чет розуміє, що це якась помилка! Чи не помилка! Просто слідство по вбивству Абраші, роблять обшук там, де він жив. Що тут дивного? Чет сидить на ліжку і прислухається. Майже не дихає. Так само сидять і всі інші, прислухаються. А в кімнаті Міри йде обшук. Четверо співробітників НКВС під орудою молодого капітана нишпорять по речах.
Капітан незадоволений, бо щось нічого не знайшли. А хотілось би. Це він висунув версію, що вбивства товариша Черновицького, то не просто бандитизм, не банальне пограбування. Як можна бути настільки сліпим, щоб стверджувати таке! Бо ж товариш Черновицькій був присланий з Києва, щоб підняти роботу в Сумській споживкооперації, де зовсім нещодавно було виявлено два вороги народу. Та ще які! Один угорський шпигун зі зброєю, яка, мабуть готувалася для терактів проти керівництва партії та уряду. А інший, затятий троцькіст, який зміг сховатися під час усіх чисток! Але слідство по обох цих випадках допустило фатальну помилку, задовільнившися лише розкриттям дій цих двох негідників. Але кожен же знає, що вороги народу рідко коли діють самостійно, а частіше об'єднуються у групи, які отримають гроші і накази від країн, ворожих нашій комуністичній державі! І ти групи залишилися у споживспілці і саме вони організували вбивство товариша Черновицького! Звісно що то були вони, хоч би як не маскувалися під звичайних грабіжників! Грабіжники не будуть розтрощувати голову жертві, вони просто вб'ють і все, а не вб’ють з такою жорстокістю! Цими вбивцями керувала ненависть, сама страшна ненависть: класова!
Капітан від цих думок так розхвилювався, що аж підскочив. Ця дівка все виє. І хай удає з себе вбиту горем. Якби він не знав її минулого, він би може їй і повірив! Але ж завдяки доносу, який прийшов тільки-но, капітан дізнався, що вона була коханкою спочатку угорського шпигуна Липовецького, а потім й троцькіста Михайлика. Потім вона звабила і товариша Черновицького, але чи не задля того, щоб вбити його! Вбити і помститися за своїх дружків! Що все саме так і було, капітан був впевнений, навіть попри те, що нічого підозрілого в кімнаті Міри не знайшли.
- Взяти її, на допит! – наказав капітан грізно і рішуче, як завжди розмовляв під час нічних арештів. Вже йшов по коридору, як відчинилися двері з однієї з кімнат і звідти вийшов Чет. Капітан аж злякався, бо це було так незвично! Коли вони приїздили, то всі сиділи по своїх кімнатах, як руді миші! І дихнути боялися, що там вже казати про те, щоб в коридор виходити!
- Ти що! – гримає капітан.
- Товаришу офіцере! – каже Чет, якого всього аж сіпає. – Це якась помилка!
- Що? – дивується капітан, який вже тримав руку на пістолеті.
- Навіщо ви її забираєте? Міра не винна! Вона хороша! Вона з селянської родини! Вона...
- А ти хто такий?
- Я? Я...я, я, я її друг. Вона хороша, це помилка, не забирайте її! – Чет виглядає справжнім божевільним: тремтить, пускає слину, в нього палають вогнем очі.
- З дороги, телепню! – гримає офіцер, який ще ніколи з таким не стикався. Навіть родичі не чинять опору, коли забирають їх рідних, а тут вилізло якесь диво через три кімнати. – З дороги!
- Товаришу офіцере! Вона невинна! Помилка! Страшна помилка! Я...
Капітан б'є Чета рукояттю пістолета по голові. Чет падає на підлогу.
- І цього жевжика забрати! Розберемося, хто такий!
Чета та Міру затягають в машину і увозять. З годину ніхто не виходить. А потім всі вискакують з своїх кімнат. І біжать до кімнат Чета та Міри. Кричать, б'ються, погрожують, лаються, хапаючи чуже маєтки. До ранку обидві кімнати пусті, наче ніхто там і не жив. Люди навчилися не втрачати шанс. Кімнату інженера Стаховича розбирали аж тиждень.
Чет приходять до тями у камері. Голова страшно болить. Ще після того, як його поцілили каменем у алеї, вона почала частенько боліти і ось зараз. Чет стогне.
- Вставай, хлопче, іншим теж треба відпочити. – його примушують підвестися. Він бачить, що знаходиться в переповненій кімнаті. У ній тільки дві нари, а людей майже двадцять. То сидять по черзі.
- Притулися до стіни і стій. – радить Чету якийсь старий. Він притуляється. Потім його викликають на допит. Той самий капітан. Він дуже радий, бо виявилося, що Чет працює у споживспілці, тобто ось і другий член контрреволюційної групи, в яку входить та Міра. Сучка досі плаче і ні на що не реагує. Капітан особисто бив її, але нічого не добився. Тільки збудився. Бо ж вона така гарненька, ті її цицьки! Капітан каже собі, що розколе цього ідіота і ще попрацює з тою дівчиною. Попрацює. Капітан чеше свій член.
- Ну, що, зізнавайся! – гримає на Чета. Той починає щось казати. Звичайна пісня, яку ведуть всі ці вороги народу. Не винен, не знаю, помилка. Капітан б'є Чета, валить на підлогу, додає ногами. Спорить сам з собою, чи зламає цього товстуна за півгодини чи раніше. Він розбирається на людях і знає, що оцей дурень, він не довго протримається.
Та капітан помилявся. Він вже вибив Чету більшу частину зубів, переламав усі пальці на лівій руці, потушив об нього кілька цигарок, а той все не зізнавався про групу. А про ту сучку взагалі кричав, що вона невинна. Ага, як же. Капітан знову бив, потім заморився, покликав солдат, вони попрацювали на славу, кілька разів відливали дурня водою. Але так і не зізнався. Вже ледь хрипів, але все вів своє, що вона не винна. Стерво! Капітан розлютився і вбив би Чета, але подумав, що справа може розвалитися. Та сучка, як божевільна, цього ще вбий і все, справу можна закривати.
Капітан вивчає особисті справи робітників споживспілки. Зацікавлюється Арнольдом Джоновичем. Робив бухгалтером, за наказом Липовецького був розжалуваний у кур'єри, при Михайлику намагався поновитися на посаді, але йому було відмовлено. Здається, що нічого підозрілого. Але хіба вороги не хитрять, щоб сховатися і заплутати сліди? Може оте звільнення, оті подальші відмови, то був лише маневр!
Капітан послав за Арнольдом Джоновичем. Навіть бити особливо не довелося, як той у всьому зізнався і навіть в більшому. Щоб зосередити на головному, довелося капітану підказувати, так разом протокол допиту і склали. Далі ще бив Чета, скалічив його, розбивши палицею колінну чашечку, але зізнання не добився. Міру лікарі спочатку визнали божевільною, але капітан натиснув і діагноз змінили. Теж пішла під суд. За цю справу капітан отримав підвищення у Харків.
А Чет поїхав до Сибіру відбувати свої двадцять п'ять років. Йому пощастило, що каліка, не послали на лісоповал чи в шахти, залишили при шпиталі. Мити підлоги, виносити судна, кидати вугілля у котельній. Роботи було багато, але Чет розумів, що потрапив у рай, в порівняні з іншими варіантами. До того ж в раю був не сам. Коли залишався у котельній один, то діставав медальйон, той самий, з Мірою, який дивом проніс через слідство, через усі пересильні тюрми і тутешні обшуки. Діставав його і дивився на неї. На його Міру. Солодко плакав. Про те, що з нею, навіть не думав. Він бачив жінок, яких привозили з таборів. І він не уявляв Міру такою. Він згадував її тільки тою, з минулого. Його Мірою. Мірою з моря. Він дивився на неї, плакав, потім ховав медальйон.
Якось Чет прийшов у котельню, почав кидати вугілля в топку. Потім дістав медальйон, подивився, як завжди, поплакав, пішов далі. Навіть не помітив у темному кутку Вовку Сірого, дрібного крадія, який дуже програвся у карти, а тепер сховався у вугіллі, щоб його не вбили. Чет не помітив, а Вовка помітив. Перечекав там ще два дні, поки ті, кому він програв не були виписані до таборів, тоді вийшов. Його хотіли вбити інші, яким продали його борги, але Вовка пообіцяв розплатитися чимось дуже цінним. Перестрів Чета біля котельної.
- Слышь, фраер. А ну иди сюда.
Вовка був блатний, а Чет – політичний. Блатні завжди били політичних. І Чет не насмілився пройти, підійшов.
- Я там знаю есть у тебя кое что. Так оно мое. Понял? Мое. Отдавай.
Чет перелякано дивився на блатного і не розумів, в чому справа.
- Що?
- Быстро достал из жопы ту херню и отдал мне! Что не ясно, козел? – щоб підкрипити свої слова, Вовка показав гвіздок з ручкою, яким легко можна було вбити. – Ты чё, глухой? Быстро я сказал! Достал из жопы и отдал!
Чет дивився на нього і мовчав. Він не знав, як цей гад, який прибув у шпиталь вмирати від останньої стадії туберкульозу, дізнався про його таємницю. Він навіть не здогадувався і не думав про це. Він просто знав, що не віддасть.
- Быстро, я сказал! Мудило, тебе что, жить надоело? Да я тебя сейчас замочу, урод!
Вовка кричав, але він сподівався, що справу вдасться зробити тільки словами. Він же відчував, що дуже слабкий. Навіть поруч з цим кривим фраєром. Вовка дуже здивувався, коли Чет чомусь схопив лопату з вугіллям. Сипнув вугілля прямо в очі, а потім бив лопатою. Потім розпалив у пічці велике полум'я і засунув туди Вовку. Той був малий, у дверці проліз. Згорів і кісток не залишилося.
Але хтось чув, що Вовка збирався мати справу з кривим фраєром. Вовка зник, борги не повернув, це було не правильно, про це доповіли Міші Астраханському, який зараз був у шпиталі самим авторитетним. При Міші була ціла свита дрібної блатоти, яка радо виконувала всі його накази. Міша жив у підвалі, то було його царство. Там було б холодно, але зеки поставили кілька буржуйок, які топили вугіллям, що брали в котельній. Головний лікар шпиталю не звертав на це уваги, головне що Міша пообіцяв не чіпати персонал. Пообіцяв і дотримувався свого слова. Як не клацали зеки зубами на медичних сестер чи нянь, але ґвалтували тільки жінок, яких привозили з таборів.
- Привести этого хуя! – наказав Міша і вже через кілька хвилин Чет був у підвалі.
- Отдай. – сказав Міша і подивився на Чета своїм поглядом вбивці. Чет зробив вигляд, що не розуміє. Він останнім часом звик до ролі пришелепуватого. Майже не говорив, шкутильгав собі та мугикав. Чи дурніше, тим краще.
- Не шути со мной, лошок. Не шути! – Міша знову подивився на Чета. Той завів своє мугикання, кривився, бурмотів, кивав головою.
На, сука! – Міша знав свою справу. Увігнув ніж Чету в живіт по саму рукоять. А потім надавив вниз. Розрізав черево з якого потекла кров і посипались бельбахи. Чет захрипів і впав. Його почали обшукувати.
- Да нет ничо!
- В сраке посмотри! – наказав Міша, який знав, де можна ховати речі під час табірних обшуків.
- Ебать-копать! Смотри какая вещь! – крикнув один з блатних, коли дістав медальон. Обтер сорочкою і з поклон приніс Міші. Той дав медальйон одному з зеків.
- Посмотри, че за херня?
Зек ще раз обтер, потім спробував на зуб.
- Лажа, блять, позолочений люминевый!
- Хуйня! – розчарувався Міша, а потім відкрив медальйон. – ну хуя себе!
- А чо там? Покажи!
- А ну на хуй все отсюда! – гримнув Міша та так, що повторювати не довелося. Блатота вискочила з підвалу, залишивши свого боса одним. Міша розстібнув ширинку, дістав свій член, почав рухати рукою.
- Сеанс! – сказав і зареготав. Міша дрочив собі і дивився на Міру. Поруч на земляній підлозі кахкав Чет, що намагався запхнути свої кішки у черево. Міша прискорює рух, потім стогне, згусток сперми падає на медальйон і майже повністю закриває собою Міру. Чет затихає. Міша важко дихає, тримається за лівий бік.
- Блять, совсем сердечко чифирем посадил.
