«Західному Фронту» і гурту Los Colorados присвячую
«Зара так лехко звар’ювати, як в битий валінок сі висціти» – так все приповідав двоюрідний тесть мірошника Федя, жи пішов в зєті до Дупчаків, шо через хронічну грижу перейшов в ліпший світ.
Файні кобіти, як не душевно понадщерблювані, то шукают вигоди, хлопа з грубим полярушом – то барсєтка по-львівски. Знав’ім їдну таку Василину: мальована перекисьом і хном блондинка, зубчики рівненькі (лекше кобаса сі кусає), відбілені так, жи на сонци вочи разят, вардзольки ангольські, причому мештів ніґди не могла си нормальних підібрати, лаба в неї була 45-го розміру, татова доця. Як би сказала кому – "скач до кирниці або вішайсі за їдну ніч зо мном" – то зробив би певно кажен. Баяніст на ровери так сі раз був на ню задивив, жи попав під камаза. А був він ше на півставки вчительом в школі, то діти так підскакували з радости, жи плафони і голови порозбивали, уборщиця Стефця плакала дві неділи аж пішла в запої, а баян попав в шкільний музей на місце почота. Не баба, а чорт в спідници! Через таких найліпші колгоспи сі розпадали, християни ділилисі на православних і католиків, а в шпекулянтів безсовісно скаче доляр. Але на всяку кобіту є свій індивідуальний підхід і спосіб.
Береш намащуєш на волоссє імпортний гель, взуваєш нові красовки і вбираєш штани на кант, сведер Boss на крижі, татів шлюбний кабат через рамньоно, шоп потім з музом на нім сидіти. Другий крок такий: стігаєш зо стриху гітару, вчишсі пару акордів (школа Ілька Прецля – Елвіса Преслі), позичаїш в кума блискучу корейску машину, на витягнуту руку тримаїш мітлу зо свіжих квіток, вручаїш – і Василина твоя. А потім мучсі вже сам, бо не наїджена і не напиджена дівка все буде завертала вочи до других кавалєрів.
В школі крім всього я сі навчив курити дзиґари і пити вино, а шо було робити? В шкільного поета і сторожа Миколи Шпака заказував для панєнок вірші, а йому за то віддав всі книжки Достоєвского, колекцію пластінок Бітлів, п’єть чорнобілих плейбоїв з 46-го року і пару корчів коноплі. Для любови ніц не можна жалувати, бо як вона сі розвертає до тебе задом – зачинає храпіти.
В житю тре бути капку хитрим і шпарівним. Дівчита таких люб’ят. Я невіть мусив закинути педагогічний, жеби зачити свій бізнес і стати на ноги. Троха таксував, троха сьпівав в кабаках, возив на продаж в Польщу воєнні ордени, ремонтував китайскі тілівізори, а в вільний час знімав фотомодельок для районної ґазети.
Мої колєґи ше толковіші – шоб зібрати докупи горичих молодих студенток, в 2004 році зробили помаранчову риволюцію. Хоть то ідея на п’єну голову, але якраз про ню загудів всьой світ. Пилисьмо багато, а з закуски в нас були тілько турецкі помаранчі – від того і назва. Кажу їм: пацани, може зачекаїм до літа з том риволюційом, дівчита будут лекше вбрані, а вони нє і нє! Звідкись списали цистерну спірту і зробили людьом сьвєто, аж ті не доглупали шо і як. Зара вони з Одеси дістали корабель моцної чародійної хопти, то думают чи не повторити ше раз то збіговиско. А я їм говору, жи то не по-люцки, народ терпит на тому найбільше... ви не том головом думаїте... їдем ліпше рибу глушити.
Цизорики то благородні чесні злодії, орієнтуюці в тому, шо кому забагато і шо робе тих людий нещасними. Вони берут на себе задачу чистити світ від матеріяльного, шоби більше було духовного. А во возьмем мобільний тіліфон. Ше двайціть років тому люди без него сі опходили, якось частіше сі здибали на каву-другу, були дружніші і більше могли зробити інтересних сюрпризів. А тепер задер високо ноги на бамбетльови, наклацав їдним пальцьом ісимеску – поздоровив з іменинами, признавсі в коханню, познайомивсі, взнав погоду не вилазічи з хижі – то ніби і добре, комфортно... А двайціть років тому береш волувко, кавалок паперу з зошита імени понінківскої картонно-паперової фабрики, трініруєш чистоту думки і каліграфію, запихаєш в конверта віткритку чи знимку з цілом дорогом родином і псом Джеком, шо троха криває (але на знимці того не видко), пиляєш переверти на пошту, поки сі не закрила на переоблік, слиниш марку, цьоця хухне на круглу печатку, поставе штамп і чекай, аж той лист дійде, а то вже розвиває терплячість, а вона – чеснота, так ксьондз з амбони казав.
Цизорики мусят мати добру психологічну підготовку, жеби відчути, шо кого мучит і шо кому заваджиє. Мобільники і всьо нашпароване вони віддают в Фонд Сприяння Гармонії Світу – то є такий міжнародний штаб помочи нужденним: кого нагодувати, кого вдігнути, а здібним студентам добавку до стипендії дати. Але цизорики мают своїх ворогів, які колись були тоже такими самими, але шось їм переклинило. Ті вже нікому не поможут, а нідзно шкодят, ні з ким не діляці, а за рік-два за грошиска стают депутатами, а далі йдут ше вище. Таких багацько, та вони довго не жиют, бо від смерти ше ніхто не відкупивсі, хоть і були такі жи сі ґонорували і виценькувалисі. Хробаки харчами не перебирают, Мілько ти на кличку Шлагбам чи Хун Вей Бін, чи його лівий шлапак.
Цизорики ведут веселий спосіб життя. Як захочут – заслабнут, попадут до шпиталю, можут передігатисі в лікарів і за тиждень збадати всьой женський корпус по всіх хоробах. Ніхто ше на них не жалувавсі, хіба шо самотні лікарі.
Вони є фсюда і коли ти купив заграничного магнітофона з сабвуферами до жовтого «жигуля» (воґира з часів татових кавалєрок), а на вулиці піст – то вже не дивуйсі, чо то на другий день його вже як вітром здуло. Бо такі закони природи, бо хтось нинькай вип’є і закусит за твоє здоровлє – і ти будеш мав сильний імунітет.
