То не нова істина, що життя - не рівне, без стерні безкрає поле. І стерня ноги коле, і небокрай - аж надто реальний і близький...
Проте, сказала: "Тримайтеся, як обценьки, міцно! Бо як Ви не триматиметися самі, то хто ж Вас потримає?..." І без жодної зайвої думки - лише через ланцюг сюрреалістичних аналогій, ілюзій асоціацій, котрі вже через мить пояснити - а дзуськи! - зрозуміла (ні - усвідомила!), що життя більше схоже на похилий, аж надто кам'яний пагорб зі шпичаками і валунами. (Мабуть, колись на такому пагорбі десь знаходилось язичницьке капище, і тепер він повен щирих молитов, екстатичних співів і масового психозу-бажання)...
...Але от нова істина: усі ті камені - гострі і разючі - не для того, щоб ранити наші руки й ноги, щоб до дикого неконтрольованого болю дерти, крамсати наше тіло, ламат -и разом із кістками - дух і гідність!
Ми надто сліпі, якщо лише в цьому бачимо (ні - намацуємо, бо ж сліпі!) призначення похилого кам'яного пагорбистого життя. Ду-у-урні!
...Сказала ж: "...тримайтеся самі!" От і тримайтеся, бо в тім сутність й істинне призначення каменів на пагорбі - щоб ми мали за що потриматися, вхопитися і дертися вгору й вгору, аж доки не сягнемо Капища...
