Мене помістили в барокамеру. Якщо ви вже знаєте - що таке барокамера, то я вам поясню, що це не те про що ви подумали. Барокамерою тут називається простора, абсолютно біла і стерильна кімната десь глибоко під землею, поза дзеркальними стінами якої працює безліч учених, досліджуючи мою реакцію. Біла стеля, біла підлога, білі стіни – з протилежних боків, де б мали знаходитися двері. І я – сиджу в центрі, на хірургічному столі, зодягнутий у білу лікарняну сорочку до колін/, з голими колінами та ліктями.
Все, я попав.
Над головою горять дві яскраві газові лампи. Світло - біле-біле, рівне. Посередині спалахує третя, масивніша і твердіша на дотик (я перевіряв) за інших.
Лампа спочатку припадочно блискає, намагаючись запалити спресований під товщею куленепробивного склопластику інертний газ, а потім нарешті спалахує і мірно горить, супроводжуючи своє світіння нестерпним деренчанням.
Я спочатку не надаю уваги.
Сиджу, склавши руки на колінах, погойдую ногами, вдаючи вичікувальну допитливість. Потім починаю чесати за вухом, втомлено зітхати, як робітник, якому вже третій день підносять одну й ту саму юшку. Потім – як естет, якого примушують слухати бездарну музику, до того ж попсу.
А потім вже починаю незадоволено коситися на скляні стіни і на злополучну гудючу лампу як таку.
Закладаю вуха долонями. Потім – поглибше затикаю пальцями, відкривши рот і намагаючись врівноважено дихати.
З люттю втуляю погляд у ненависну лампу - біле світло ріже сітківку до самих колбочок. Шкірюся.
Потім все ж розумію – експеримент, що треба сидіти спокійно і мовчки очікувати своєї участі.
Але ж як гудить!
Далі сиджу, меланхолічно склавши долоні на щоках. Намагаюсь ухопити в монотонному дзижчанні хоч якесь музиціювання.
Хрін що ухопиш, навіть на техномузику не скидається.
Мені потрохи починає уриватися терпець.
Для різноманіття по дві хвилини посидів у кожному з куточків кімнати. Там так само добре чути як і в епіцентрі - у кімнати хороша акустика.
Пнувши обм’якшену гумою стіну, повертаюся у своє початкове положення.
Має ж це коли-небудь скінчитися!?
Ще сиджу, намагаючись думати відсторонено. Смоляне волосся дибки стирчить з-під розчепірених пальців. Спочатку хотів був помріяти, який я, певно, буду щасливий після закінчення експерименту, як жартома буду оповідати про пережите, спокійно сидячи за кавовою чашкою, але триклятий електронний шум витісняє все вільне мозкове пространство.
Ні, так далі не можна!
Кричати і посипати професорів кращими словами немає сенсу – в кімнаті не встановлені мікрофони. Битися об стіни і натужно корчитись, вдаючи неймовірні муки, - теж, відомо, що за скляною межею нікого немає – все байдуже документує на плівку дурний відеовізор.
Тому я вирішив подразник просто відключити.
Обережно стаю ногами на стіл і, мружачись від світла, досліджую пальцями лампу. Нічого особливого, звичайна трубчаста люмінесцентна лампа, хіба що без викрутки не розберешся. Нічого, ми і так можемо.
Невпевнено шарпаю її пару разів на себе і тут же повертаюся у попереднє положення – раптом хто побачить? Все рівно – в мене будуть цілком вагомі аргументи...Смерть лампі!
Знову забираюся на стіл і досліджую вже детальніше. Слух немилосердно ріже ультразвук, ультрафіолетові хвилі проникають через максимально замружені повіки. Нічого, тобі вже не довго лишилося... З несамовитістю тягну, гвинчу і шарпаю усе, що можна відірвати. Не фіг... З подивом і роздратуванням ще кілька разів повторюю спроби. Жоден елемент лампи не зрушився з місця ні на йоту, неначе вони всі там припаяні... Мабуть, вироблялися на замовлення для якогось наднадійного секретного воєнного об’єкта... Паскудство.
З усіх сил намагаюся відірвати саму трубу, доки не помічаю, що вже, власне, на ній повис. З гуркотом падаю, осліплений підступним ударом ворога...
Це безнадійно...
Сиджу, обхопивши голову руками. Слухаю музику. Дихання збилося. Не відаю, скільки ще залишилося до кінця випробувань, але, мабуть, свідків цього антигуманного експерименту не залишиться. Певно, легше буде померти, ніж надалі ділити сусідство з цією пекельною штукою.
Понуро дивлюся вгору.
Тут мене осяває чудова думка і я, миттю взлетівши на стіл, з усього духу гупаю головою об світло...
“Не відключу це, так відключу себе”.
Приголомшливий гуркіт та не менш приголомшуючий біль у голові догнали мене вже на підлозі. Перекинутий стіл боляче врізався у копчик.
Здавалося, цей новий біль мав би відволікти мою свідомість від слухових страждань, але він їх тільки посилював!
Обережно обмацую голову. Довгоочікуваного безпам’ятства удар не приніс, зате набив неабияку гулю. Намагаюся підвестися і сісти на стіл, але не можу пригадати, що я там забув.
Підводжу очі до стелі.
Лампа...Бр-р-р-р-р-р-рррр...Ач, прокляття!!!
Перемагаючи біль і знесилення, хапаю стіл і запускаю ним у світило. Противно тренькає склопластик, але лишається неушкодженим, загалом, як і стіл... Ще кілька разів підкидаю стола до стелі, для цікавості пробуючи зламати хоча б його, але бадьорий настрій швидко вивітрюється.
Корчусь в агонії на підлозі, обхопивши голову усіма кінцівками. В голові – шум, всередині – шум. Болі вже не відчуваю – тіло повністю розчинилося у біло-мерехтливому маренні. І вже, коли я збирався знову спробувати лишити себе свідомості, шляхом цілеспрямованого удару об лампу (або об стіну, хай потім мізки відшкрябають), як у кімнаті пролунав новий звук – клацання дверного замка.
Я весь нагострився.
Клацнула картка і до кімнати увійшов професор, несучи крабика-нерзунчика під боком. Не знаючи, що радше – поб’ю чи обцілую з ніг до лисини, я прожогом кинувся у його напрямку.
Він саме зачиняв двері, повернутий до мене спиною. Його переляканий погляд співпав із зіткненням зі мною...
Пацієнт, збивши професора з ніг, галопом помчав по незнайомому темному коридору, не відаючи куди і навіщо. Той, відбувшись парою синців, повільно піднявся й розгублено поглянув в його сторону, втримуючи на руках краба.
Це і мав бути експеримент.
