Міра у довгій білій сорочці вмивається біля рукомийнику на дворі. Тре своїми худими білими ручками свою невдоволену мармизу, позіхає. Потім втирається рушничком і потягується, як кішечка після сну. Чет дивиться на неї з-за кущів, за якими звичайний вигрібний туалет. А поруч хата, в якій вони знімають кімнати. Колись тут жив багатий торговець, один у всій хаті, але потім його відправили в Сибір, а хату віддали споживкооперації, яка здавала її своїм робітникам. Вісім кімнат – вісім наймачів. У Чета непогана кімната аж з двома вікнами. Щоправда кутова, то взимку там холодно. Взимку Чет намагається вдома тільки спати, ховаючись під кількома ковдрами і кожухом. А інший час проводить на роботі або в міській бібліотеці, дуже багатій, бо туди потрапили книжкові колекції місцевої буржуазії, яка до революції досить багато читала.
Чет дивиться на Міру, на її вмивання і потягування. Кусає губи. Чекає, поки вона піде до хати. Потім підходить до рукомийника, вмивається сам. Дістає із внутрішньої кишені курточки невеличку пляшечку з одеколоном, яку купив з передостанньої зарплатні. Після того, як в хаті оселилася Міра.
Він добре пам'ятає, як все було. Він розкинувся на ліжку і читав якийсь пригодницькій роман про заморські країни, героїв та красунь. Влітку він перетягував ліжко від стіни, до якої виходила піч, ставив його під вікном, щоб зручно було читати. У той момент, він поклав книжку, примружив очі і бачив себе у вирі хвилюючих подій десь далеко-далеко. Хвилі, що коливають корабель, запах міцного тютюну, хриплі піратські пісні, розмови про золото і золотоволосих жінок. І у цьому мріянні-маренні він почув її голос. Голос, який примусив його підхопитися і побігти до дверей кімнати. Дякувати богові, що він одразу не вибіг, а вирішив подивитися в дзеркалі, великому дзеркалі на трюмо, що залишилося ще від колишнього господаря. І він побачив, що на ньому несвіжа сорочка. І м'яті штани. І він не голений. І не стрижений. Якийсь відлюдник. Він засоромився і не вийшов. Тільки прислухався до її сміху в коридорі. Вона поселялася у кімнату інженера Стаховича, яка звільнилася, після його арешту. Хороша кімната, вікна в сад, а ще в ній є грубка, то можна не здавати взимку гроші на дрова для загальної пічки, а топити самому скільки і як хочеш. На ту кімнату було багато бажаючих аж ось з'явилася вона, з тим голосом.
Чет дочекався, поки гостя залишиться у своїй кімнаті розбирати речі, і побіг до знайомого перукаря. Той підстриг і поголив, порадив, де можна купити нову сорочку. Коли Чет повернувся, то виглядав вже набагато краще. Принаймні відчував себе. Він пройшовся кілька разів коридором, прислухаючись, чи не почує знову той голос. В кімнату до себе йти не хотілося, він не знав що робити, коли почув позаду:
- Привіт.
Аж злякався, сіпнувся, виглядав, мабуть, смішно, бо вона засміялася. Він подивився на неї і все одразу зрозумів. Стріла Амура у саме серце. Ось воно кохання. Він був романтичний, хоча і працював бухгалтером у споживкооперації. Він знав, що так усе і повинно трапитися. Вдарить, як блискавкою, почуття солодке. Його королева, його цариця стояла перед ним. У перший раз він навіть не роздивився її. Просто впізнав, що то саме вона. Його велике Кохання. Чи навіть КОХАННЯ. Він відчув, як слабшають ноги, як калатає серце, схопився рукою за стіну. Міра з подивом дивилася на нього.
- Вам погано?
Він кивнув головою, хоча ніколи ще в житті йому не було так добре! Він же знав, що ось так все і відбудеться. Що настане день і вона з'явиться, та, котру він чекав стільки років. І ось вона! Його солодка принцеса.
- Може води?
Він уявив, як лежить на дивані, поклавши голову їй на коліна, а вона гладить його волосся. Оце, мабуть, був би рай. Справжній рай.
- Води? – вона дивилася на цього дивака з подивом, а потім з цікавістю. Він був якийсь смішний. З претензією на модну зачіску, з білою шкірою обличчя, коли зараз літо і хлопці всі засмаглі. А ще отой його переляк, хапання за стінку. Вона відчула до нього симпатію. До такого незграбного і чудернацького. Вона звикла, що при ній чоловіки поводяться зовсім інакше. Не розгублюються, а намагаються її завоювати. А цей бевзь, як мала дитина. Міра працювала в дитячому садку нянечкою, вона добре знала дітей.
У першу зустріч Чет так і не змог вимовити, ані слова, так перехвилювався. І ніч потім не спав, відчуваючи солодке хвилювання. Вона з'явилася в його житті! Він же так довго чекав її! Іноді його охоплював відчай. Він знав, що з нього сміялися, бо йому було вже під тридцять, а він ще не жонатий, все читає якісь дурні книжки та валяється на ліжку. До нього кілька разів підходили дівчата, які все зваживши, мали його за не найгірший варіант. Селянське походження, непогана робота, не швидка, але поступова кар'єра, він не пив і не бився, його можна було б узяти в руки і не відпускати. Але він жахався тих залицянь. Він же чекав принцесу! Він чекав свою мрію, з якою ті грубі і неосвічені жінки не мали нічого схожого. Він тільки кривився від їх намагань, а вони, у відповідь, розповсюджували про нього брудні плітки. Що в нього не встає. Наче колись він впав з копни соломи та прямо на голоблю. Дурепи, що вони розуміли в метаннях його душі!
- Чете, чаю хочеш?
Це вона! Вона кличе його! Вона була з ним така добра! Завжди, ще з першої зустрічі, коли допомогла дійти до кімнати, та всадила на ліжко. Він потім сидів і відчував слід її пальчиків на своєму лікті. Вона була така маленька, вона була така рідна, вона була так поруч! Він навіть розплакався. Він легко міг розчулитися і легко плакав. Коли в книзі гинув хтось з героїв, то в нього могло розболітися серце від переймання.
- Чете? – знову питає вона.
- Так, якщо можна!
Він поспішає до хати. Там є велика загальна кухня, якою користуються усі. У цей кухні спить вночі Микола, він вантажник на станції. Кидає цілий день там мішки, приходить пізно, п'є чай з цукром, жує шматок хліба і лягає спати на лаву, прикриту лише рядном. Він спить міцно, можна робити свої справи і не боятися, що його розбудиш. Той Микола самотній, казали, що у нього була жінки і діти, але вони загинули кілька років тому, під час голоду. Микола був на заробітках десь аж на Уралі, там захворів запаленням легенів, поки одужав, приїхав в рідне село, а там знайшов лише кістяки, обтягнуті шкірою. Кажуть, що після цього в нього в голові щось сталося. Сталося, бо ж не може людина почати жити, як собака. Без свого кутка, спати на лавці, ходити навіть взимку у дірявій курточці.
- Допоможи винести. – каже вона.
Ну так, у кухні сидіти не дуже то приємно, бо пахне бозна чим. А ось у дворі можна сісти за стіл під яблунею і почаювати. Чет любить чай, особливо з медом. В нього є слоїк меду, який передав дядько. Дядько дуже вдячний Чету, бо коли був голод, Чет прийняв у себе двох племінників. Було сутужно, але вони якось жили, а ще примудрялися час від часу передавати трохи харчів в село. То борошно, то якісь висівки, то мішечок картоплі. Завдяки Чету і вижили. Тепер віддячували.
- Бери мед, такий смачний. – каже він. Йому б було так приємно, якби вона скуштувала його мед. Приємніше було б дивитися, аніж їсти самому. Але вона киває головою.
- Не хочу, Чете. – вона їсть, як пташка, зовсім мало. Вона така худенька. Як дитина. Інколи він дивиться на неї і йому стає страшно до сліз. Від того, яка вона тендітна та беззахисна. Обхопила двома долоньками чашечку і потроху сьорбає. Маленька. Пташеня. Якби він хотів притиснути її до себе, відгородити стіною власного дебелого тіла від неприємностей і бід.
- Сьогодні йду на курси. – каже вона.
- Хвилюєшся?
- Трошки. – зітхає вона.
Міра вирішила стати бухгалтером. Каже, що не вік же ходити в няньках. А бухгалтер, це завжди потрібна професія.
- Ти допоможеш мені?
- Ну звичайно! – каже він і відводить від неї погляд. Не хоче розплакатися прямо зараз. Розплакатися від щастя. Що вона поруч, що він чує її подих, відчуває її запах, такий млосний і водночас хвилюючий. Він буде допомагати їй, він хороший бухгалтер, він навчить її усьому, що потрібно. І правильно вона робить, що йде з нянечок. Оцими ніжними руками виносити горшки та прати пелюшки. Ні!
Чет тут же осікається, бо розуміє, що думаю ідеологічно неправильно. Усяку працю треба поважати і не задирати носа перед нею. Це раніше була біла кістка і чорна кістка, а зараз усі рівні. До того ж, що це він називає прекрасну Міру то принцесою, то королевою, хіба це не ознака його не викорененого плебейства? Він селянський хлопець, якому радянська влада дала освіту, дала права на гідне життя, а він все мріє про якихось принцес! Ні, Міра не якась там буржуазна принцеса, вона дівчина з народу, плоть від плоті, як кажуть. Тому вона найкраща для нього. Ягнятко. В думках він зве її так. Тільки так. Моє Ягнятко.
Він стримується, щоб не дивитися на неї, бо знає, що потім не зможе зупинитися, буде безпорадно сидіти і дивитися на неї, як дикун на полум'я. Потім згадує, що не п'є чай, а вже ж пора пити, бо треба йти на роботу, він не любить запізнюватися. Він робить ковток, великий ковток і сичить, бо чай гарячий, пирскає їм у кущі, підхвачується.
- Ой, він же гарячий! Вибач, Чете! – каже вона. Він трясе головою, що вона не винна, соромиться своєї незграбності, вже і чай не може попити нормально. Дує на чай, занадто сильно, краплі летять з чашки, ще більше соромиться, червоніє, йому хочеться жбурнути цю прокляту чашку. Він же такий вправний и меткий у своїх мріях, де він робить подвиги і всіляко геройствує на честь Ягнятко.
Вона сміється. Тихенько і не для того, щоб дошкулити, а щоб заспокоїти. І дивиться на нього, як матір на дитину. І вмить зникає його роздратування собою, він знову щасливий, знову посміхається, як мале, що побачило цяцю. Дивиться на чашку, обережно п'є. Хороший чай. Він непогано заробляє, купує собі тільки якісний чай. І харчується непогано. Він радий був би і Міру підгодовувати, але вона ж майже нічого не їсть. Нехай увечері, коли приходить з роботи, вона може поїсти смачними недоїдками після дітей. В дитсадку залишається і манна каша і молоко і шматки булок. Але от вранці, вранці їй же повинно хотітися їсти, а вона п'є тільки чай, відмовляється від булки та меду. Як би йому було приємно, якби вона таки пригостилася ними. Але і так приємно, що вона поруч. Солодкі хвилини, коли вона допиває чай і дивиться на нього. Чекає його чашку. В них такий договір, що він купує чай і вугілля для самовару, а вона кип'ятить воду і миє посуд. Це вона так схотіла. Чет би був радий і сам все робити, але вона тільки крутнула своєю маленькою головою, затанцювали її білі кучери і все пішло, так, як вона хотіла. Вона була вперта. Маленьке, вперте Ягнятко, як він про неї думав.
Віддає їй чашку, дивиться їй услід, як вона йде до рукомийника. Він би стояв і дивився далі, та виходить сусід Рафаїлович, взуттєвий майстер. Раніше працював сам, а ось зараз загнали його в артіль. Там йому не подобається, але він мовчить. Тільки багато палить. Крутить самокрутки зі смердючого тютюну, від якого усі кахикають. Чет вітається з Рафаїличем і заходить в будинок. У своїй кімнаті одягається. Останнім часом він став слідкувати за тим, як виглядає. Щоб усе було чисте, без дірок, попрасоване. Туфлі мастить гуталіном, дивиться в дзеркало, поправляє волосся. Він подобається собі. Ні, він розуміє, що не красень, але ж симпатичний. Трохи вайлуватий, але рум'янець, чуб он який. Ну так, обличчя простувате, але ж він селянський син. Та й не обличчя головне, а душа. В нього романтична, мрійлива душа. Не про якісь копійки мріє, хоч і бухгалтер, але не цікавить його, де б шматок вирвати, а цікавить про пригоди почитати, романтика всяка.
Бере свою валізку і виходить. Зустрічається з Мірою вже на дворі. Вона помила чашки, прибрала самовар, посміхається йому.
- Скоро ми будемо колегами. – каже і сміється своїм дзвінким, срібним сміхом.
- Ну, не так скоро, курси ж піврічні. – посміхається і Чет у солодкому передчутті, як буде вчити її дебету з кредитом, проводкам та іншій бухгалтерській премудрості.
- Сергій Євграфович пообіцяли, що вже за місяць візьмуть мене на посаду. Кудись до вас, у кооперацію. Може і з тобою поруч працювати буду. По дому сусіди і по роботі. – вона посміхається.
І Чет посміхається, тільки на душі йому робиться гірко. Тобто добре, якби вона працювала у них, може навіть в одному відділі! Але ось той Сергій Євграфович Липовецький, ось хто все псує. Чет виходить з двору, йде під парканом по траві, щоб не набрати пилюкою черевики. Він добре знає того Сергія Євграфовича, у непманські часи зробившого великі статки. Тоді він їздив на особистій машині з шофером, гультіпайствував по ресторанах з дівками. Казали, що менше трьох коханок водночас не мав. Причому любив різних. І досвідчених шльондр і цнотливих дівчаток з села, яких легко зваблював своїм багатством. Коли НЕП закінчився, цей Сергій Євграфович кудись зник, казали, що попав у тюрму. Через декілька років повернувся у місто, де почав працювати у споживкооперації. Очолював заготівлі. Теж на цьому добряче заробляв. Але тепер вже грошами не розкидався, жив тихо та скромно. Хіба що продовжував амурні походеньки. Мав коханок і в місті і по селах.
Чет зневажав того Сергія Євграфовича, хоч визнавав за ним комерційний хист. Завжди він план виконував, вигравав різні соцзмагання, отримував грамоти та перехідні прапори і вимпели. При цьому крав, звісно ж крав! Але так чисто, що комар носа не підточить! А як підточить, то вмів працювати з людьми. Міг так задовольнити перевіряльників, що все сходило йому з рук. Верткий був, це факт, але Чету здавалися огидними оті його коханки. Як можна міняти таку святу річ, як кохання, на звичайний блуд? А в тім, що того Сергій Євграфовича не кохали, був впевнений. Бо ж він просто купував дівчат сукнями, парфумами, цукерками або вином. Завжди приходив з подарунками і не соромився цього. Купував тих дівчат задешево.
Ну і нехай, яка була Чету до того справа? Але ось той Липовецький почав крутитися біля Міри? Чому допоміг з кімнатою, тепер з курсами? Он бачиш і на роботу обіцяє узяти! Чет крутить головою, він не хоче думати про погане. Він впевнений у Мірі. Вона чесна дівчина. Він знає це тому, що за весь час, коли вона живе у них в будинку, ніхто до неї не приходив. Бувало, що вона приходила пізно, але просто затримувалася на роботі чи гуляла з подругами. Нічого ганебного. Чет і сам не знав, чому був так впевнений.
Він йде по вулиці, підходить до будинку, який колись належав німцю Шульцу, який мав тут майстерні, а потім втік. На другом поверсі, у колишній спальні Шульца тепер сидить Чет і ще чотири робітника з його відділу. У Чета найкраще місце, біля вікна. Його поважають, як спеціаліста і сумлінного робітника, хоча і трохи дивного.
Він заходить в кімнату, вітається зі співробітниками, сідає за свій стіл, приступає до роботи. Зараз гаряча пора, треба підготувати квартальний звіт. Чет працює з документами, іноді щось клацає на рахівниці. Навіть не помічає, як з кімнати виходить Серафіма Данилівна, жінка років п'ятдесяти, колишня мереживниця, тепер бухгалтерка. Виходить з чорним обличчям, ледь не плаче.
- Ви чули новину? – питає Чета худорлявий літній чоловік, що сидить у кутку. Арнольд Джонович, колишній бухгалтер, якого спіймали на крадіжках, то зараз розжалуваний до діловода.
- Як новина? – питає Чет радше з ввічливості, аніж через цікавість.
- Серафіму Данилівну звільняють.
- Звільняють? – Чет навіть голови не підняв, все щось рахує.
- Звільняють. По скороченню штатів. Тому вона і ходить, як хмара.
- Бідна. – зітхає Чет, хоч насправді йому не жаль ту жінку. Він весь у роботі.
- Але скорочення тільки привід. – все ніяк не заспокоїться Арнольд Джонович, син англійського майстра з азовських шахт, якого ще у часи Громадянської занесло у це місто.
- Тобто? – не розуміє Чет. Скорочення і є скорочення, таке іноді трапляється, який там ще привід?
- Кажуть, що просто когось зацікавило місце Серафіми. Що оце її скоротять, місяць-другий почекають, а потім скажуть, що посадова одиниця необхідна і візьмуть на неї.
- Кого візьмуть? – не розуміє Чет.
- Кого хочуть! – дратується його нетямущості Арнольд Джонович. - Кажуть, Липовецькому треба пристроїти чергову коханку. Ото заради того все і робиться. Звільняють бідну жінку! А в неї ж мати хвора, на що їм жити? – Арнольд Джонович зітхає і качає головою. Чет теж показує, що співчуває бідній жінці, але тут же забуває про це, бо знаходить якусь помилку. Починає її виправляти, працює далі, коли зненацька зупиняється. Дивиться кудись у порожнечу. Його обличчя робиться спочатку стривоженим, а потім сумним. Хмурить чоло, крутить головою, наче щось заперечує. Потім виходить з кабінету. Наче у туалет. Туалет на вулиці. Колись у будинку була каналізація, але в часи Громадянської війни не топили, взимку труби порвало і тепер всі бігають у дві буди вигрібного туалет на дворі. Там дуже смердить, літо ж, спека вже кілька тижнів. Чет заходить в туалет, зачиняє за собою двері, чекає хвилину-дві, потім виходить.
Він не вірить, що Міра є коханкою того огидного Липовецького. Так, він поселив її у кімнаті, на яку було багато бажаючих, так, пристроїв на курси бухгалтерів, а потім обіцяє узяти на роботу. Це він просто залицяється і все! Бо Міра, його принцеса, хіба вона схожа на тих дурнуватих дівчаток, засліплених грошима Липовецького! Ні, Міра інша, вона горда, вона чесна! Вона справжня дівчина з народу! Чет уявляє її і заспокоюється. Коли заходить у двері, то боляче чіпляється за них боком. Дуже вже замріявся.
Через кілька днів вранці вони п'ють чай на дворі. У Чета є білий хліб, кавалок масла і мед. Він підсовує все це багатство Мірі, він би так хотів, щоб вона се скуштувала. Вона ж така худенька, тендітна, як тростинка. Але вона підігнула коліна на стільці, поклала на них голову і потроху дудлить пустий час.
- Та хоч меду візьми, Міруню.
- Ні, дякую.
Вона трохи сумна і коли Чет бачить її сум, до серце його крається. Як розвеселити красуню, чим порадувати? Стукає хвіртка. Міра обертається, щоб подивитися. То йде молочниця. Міра знову п'є чай. Потім помічає скам'янілого Чета.
- Серце, що з тобою? – питає вона.
Чет мовчить. Дивиться якось страшно, тим більше, що чутно як скриплять його зуби.
- Чете, тобі погано?
Йому дуже погано. Він побачив синець на її шиї. Великий, огидний синець на її білій, як ранішній сніг, шиї. І Чет подумав, що Липовецький б'є її. Мерзотна тварюко, б'є його Міру, його радість, його казкову принцесу!
- Серденько...
Чет підхоплюється і тікає до себе в кімнату. Там падає на ліжко і стогне у подушку. Думає, що прийде на роботу, дочекається Липовецького і поб'є його. Він повинен помститися, повинен захистити бідну дівчину, солодку Міру, його Ягнятко! Чет підхоплюється, хапає свій портфель і прямує до дверей. На порозі стикається з Мірою.
- Серце, я ось їжу зібрала, сховай її, не треба залишати. – вона тримає масло, мед та білий хліб. Вона така економна, вона знає ціну грошам, який ой як важко їй даються! А той покидьок Липовецький, гроші самі липнуть до його волосатих рук! Народні гроші! За які він покупає все і народ теж! Примушує ось таких дівчат служити собі, як якийсь панич раніше! Хіба це діло! Хіба так можна в країні рад?
- Мені самій поставити? – вона проходить повз знову замріяного Чета у кімнату. У шафу ховає мед та масло, у глиняну хлібницю – булку. Чет дивиться на її впевнені і спокійні рухи. Вона така хазяйновита, вона буде доброю господаркою. І матір'ю. Вона ж ідеал жінки, його Міра. Ідеал, який потрапив до брудних рук того покидька.
- Що з тобою, Чете? – питає вона і стоїть зовсім поруч. Він чує її квітковий запах, що паморочить його. Зробити рух і поцілувати її. Тільки і думок. Це ж так близько і так легко. Але Чет стримується. Як він може цілувати Міру, коли той покидьок б'є її? Ні! Він помститься за неї і тоді вже поцілує.
- Чете, мені страшно за тебе. Що з тобою? – вона хвилюється його дивностям. Що от втік з-за столу, тепер стоїть з побілілим обличчям, наче ледь живий.
- Не хвилюйся, маленька. Все буде добре. – він цілує її в лоба. Цілує наскоком, миттю відривається і біжить на роботу.
Думає, як буде бити Липовецького. Треба побити якось принизливо, як він того і вартий. Потім думає, що це ж потім приїде міліція. Будуть розбиратися. І його звільнять. Ні, він хороший бухгалтер, він знайде собі місце, але ж маленьке місто, всі будуть балакати про його вчинок, вказувати пальцями. Треба буде поїхати звідси. Може до Харкова, там, кажуть, нестача кваліфікованих бухгалтерів. Він не пропаде. І Міра поїде з ним, він навчить їй бухгалтерії і вони будуть працювати разом. Хіба може бути щось краще? Чет уявляє, як тріпатимуться її біленькі кучери, коли вона клацатиме на рахівниці. Дебет-кредит, кохання.
Вже поперед самою роботою Чет згадує про випадок з Липовецьким. Коли чоловік прийшов додому і побачив Липовецького у ліжку з жінкою. Схопився за сокиру і хотів зарубати, але той негідник підскочив, як навіжений, вивалив вікно і втік. Чоловік побіг, щоб порубати хоча б на вулиці, а Липовецький вирвав стовп з паркану і вони почали битися. Переміг Липовецький, який вибив сокиру з рук ображеного чоловіка і добре його відлупцював. Він сильний і спритний. Або он як на нього напали злодії. Дізналися, що він їде з великою сумою грошей і напали. Так він застрелив двох, а третього спіймав, хоч сам був поранений. Всі казали, що він крадій і блядун, але визнавали, що він сміливий і ще той відчайдух.
Чет аж зупинився. Він подумав, що ото буде сорому, якщо він полізе в бійку і отримає від Липовецького на горіхи. І Мірі може стати гірше, якщо Липовецький здогадається, що Чет намагався помститися за сусідку. Ні, так оце прости лізти в бійку не можна.
- Про що задумалися, Чете? – зненацька питає його Арнольд Джонович, який теж поспішає на роботу. Він завжди приходить раніше і уходить пізніше, боїться, щоб його не звільнили.
- Та так, по роботі. – каже Чет. Далі йдуть разом.
- Ви чули, що з Харкова приїхала велика комісія?
- Для чого?
- Загальна перевірка. Але кажуть, що копають здебільшого під Липовецького. До Харкова дійшло кілька сигналів про його зловживання. Нарешті! Скільки можна було чекати! – Чет слухає Арнольда Джоновича і згадує, що того звільнили саме за оборудки на користь Липовецького. Той завжди вмів виходити сухим з води, завжди підставляв під удар інших. Ось чому Арнольд Джонович так радіє його проблемам. Та хоча він радіє і проблемам усіх інших. Після кар'єрного краху він впевнився, що чесні люди – невдахи, а будь які успішні – мерзотники. Оце допоки Чет працює у них у відділі, він ще людина так-сяк. А коли піде на підвищення, то зробиться рідкісним мерзотником, принаймні на думку Арнольда Джоновича.
Чет йде і слухає балачки колеги, який знає все про всіх. А коли вже піднімаються сходами у конторі, то зненацька зупиняється.
- Що таке, Чете? – Арнольд Джонович не знає, що коли до Чета приходить якась важлива думка, він так на ній зосереджується, що не може робити нічого більше, навіть йти. Завмирає і розмірковує над нею. Ось зараз Чету відкрилося, як він може помститися Липовецькому. Бійка, то неправильно, не для нього. Він же бухгалтер, а не боксер. Так, у своїх мріях після пригодницьких книг він бився один проти багатьох ворогів, бився на будь-яких видах зброї, бився і перемагав, робив справжні подвиги. Але то книги, а це життя. І в житті він зробить все по іншому.
Чет заходить в кабінет, сідає за свій стіл. У ньому є два ящики, які зачинаються на замок. В одному ящику Чет ховав документи, які знайшов колись при перевірці заготівельного відділу. Того самого, який очолював Липовецький. Документи свідчили щонайменше про великі порушення у звітності, хоча Чет був переконаний, що мова йшла по зловживання і розкрадання. Він натякнув на це у доповідній записці керівництву. У той же день його викликали на килим і порадили не вигадувати того, чого немає. В їх організації розкрадань бути просто не може. Чет погодився, але документи, сам не знав для чого, зберіг. Тепер дістав їх, переклав у портфель, на обідній перерві пішов додому, щоб загорнути їх в папір. Вдома зустрів Міру. Вона прала. Сказала, що з дитсадку вже звільнилася.
- Тепер в мене багато вільного часу. Хочеш і тобі можу прати? Безплатно. А ти будеш допомагати з бухгалтерією.
Чет радо погоджується. Він дивиться на Міру і дуже хоче розповісти про те, що скоро звільнить її від того нахаби, мерзотника, який насмілився підняти руку на чесну дівчину. Чет цнотливий і навіть не здогадується, що синець на шиї Міри, то звичайний засос, слід хтивих губ, а не зухвалого кулака. У себе в кімнаті пакує документи, чує її голос в коридорі, йому так добре, що він аж починає пританцьовувати і щось наспівувати, що на нього зовсім не схоже.
- Тобі чаю нагріти? – питає Міра і Чету робиться спокійно і солодко. Його солодка буде з ним, вони призначені один одному долею. – То нагріти?
- Не треба! Поспішаю на роботу. – каже Чет. На першому реченні його голос зривається, що називається "дає півня". З ним взагалі починається робитися щось неймовірне, коли вона поруч. І ноги слабішають і перед очами темнішає і серце калатає і руки тремтять, оце голос підводить.
Чет виходить з хати, Міра сидить у дворі і п'є чай. Як завжди з підігнутими колінами, як та кішечка. Він дивиться на неї і розпливається у щасливій посмішці. Йому хочеться підбігти до неї і поцілувати. Але він розуміє, що ще не час. Зарано. Він помститься Липовецькому, визволить Міру і тоді вже підійде до неї і все розповість.
- Що? – вона бачить його погляд і дивується.
- Слухай, а в тебе красивий почерк? – зненацька питає Чет, який від споглядання Міри схопив кураж.
- Почерк? Красивий. У нас дитсадку викладачки, з освітою, а писати вітання зі святами чи з днем народження мене просять.
- Слухай, а напиши тут щось. – Чет сує Мірі пакунок документів, загорнутий у білий папір. Тих самих документів, які повинні все вирішити.
- Що написати? – вона ставить чашку і розгублено дивиться на пакунок.
- Та будь що! – Чет сміється. – Наприклад таке: "Це буде вам цікаве".
- Що це? – не розуміє Міра.
- Та не важливо. Просто напиши. Тільки красиво, як ти вмієш. – Чет дає їй простий олівець. Вона бере, щось наміряється. – Міро, давай, це ж не картину малювати, просто напиши!
Вона пише. Дійсно красивий почерк. Літери невеличкі і акуратні, тісно присаджені одна до одної.
- Дякую, Міро! Я побіг!
- Та нема за що. – дивується вона.
Чет вибігає з двору, дивиться на годинник, хороший німецький годинник, який виміняв у когось з селян під час голоду. До кінця перерви ще двадцять хвилин. А йти менше. То звертає не в той бік, заходить з городу і дивиться через тин на Міру, яка все так же сидить за столом і потягує чай. Пташенятко. Маленьке, тендітне пташенятко, якому так важко у цьому жорстокому світі. А той Липовецький, він хижий кіт. Ну нічого, прищемить йому хвоста!
Чет ховає пакунок у портфель і біжить на роботу. Там спокійно робить звіти, слухає розмови колег, непомітно виходить, піднімається на один поверх, проходить мимо дверей кабінету, де сидить комісія. Кладе пакунок поруч, стукає і хутко тікає. Вже на сходах чує, як відчиняються двері кабінету, вже на своєму поверсі, як когось кличуть. Заходить в кабінет, сідає за свій стіл, працює далі. Впевнений, що його відсутності і не помітили, бо всі ж тільки і говорять, як про звільнення Серафими Данилівни. Всі радять їй скаржитися на Липовецького у цю комісію, яка прибула з Харкова. Бо ж хіба так можна: звільняти досвідчених співробітників, тільки для того щоб працевлаштувати якусь хвойду. Останнє слово неприємне Чету, він же знає, що Міра зовсім не хвойда, вона чесна і порядна дівчина і не її вина, що той негідник Липовецький її вподобав. Але Чет не лізе в розмови, намагається сховатися у роботі, щоб нічого не думати. Тепер залишається тільки чекати.
Наступного дня всі тільки і говорять, що Липовецького заарештували. Узяли прямо на виході з міського палацу культури, де він був на танцях. Відразу з трьома, чи чотирма дівчатами, як кажуть свідки. Чет бачить ту картину, нахабного, самовпевнено Липовецького, який миттю лякається і втрачає свою пиху, коли міліціонери беруть його під руки і ведуть до машини. Так йому і треба, мерзотнику! Чет ховає посмішку і працює весь день з великою наснагою. Коли увечері повертається додому, то бачить Міру в сльозах. Вона схвильована арештом Липовецького, каже, що тепер її не візьмуть в споживкооперацію. А в дитсадку уже взяли іншу на її місце. Чет каже, що нічого страшного, що буде вчитися, а після курсів працевлаштуватися не проблема.
- А жити за що? – питає вона. Чет дивується. Та хіба вони чужі один одному люди? Хіба він не допоможе? Чого перейматися? Він хоче сказати, що у нього непогана зарплата. Деякі з колег живуть на таку саму зарплату цілою родиною. Але він не каже, бо якось соромно хвалитися перед дівчиною.
- І можу поговорити з Василем Пантелеймоновичем, це завідувач нашого відділу, щоб він узяв тебе стажеркою. Платня там невелика, але якісь гроші будуть. Як треба то я даватиму, не хвилюйся. – заспокоює Чет. Міра крутить головою і каже, що ще батьки казали у борг не брати, бо береться легко, та віддавати важко. Чет сміється цим дурницям. Ну який борг? Та він просто так дасть, по-сусідськи. А то - борг, це ще так і відсотки вигадати можна.
Чет посміхається, намагається її підбадьорити, але Міра сумна та квола. Навіть не залишається пити з ним чай увечері. Чет вже по-темному кілька разів проходиться по коридору, прислухається. Іноді йому здається, що чується плач. І тоді серце його крається, бо він же не хотів робити Мірі боляче. Він хотів, як краще. А тут таке.
Наступного дня Чет розмовляє з Василем Пантелеймоновичем. Розповідає про Міру, що дівчина розумна, працелюбна, хоче стати бухгалтером, на курси поступила. Тепер би їй місце стажерки дати.
- Вона хороший робітник, за неї не хвилюйтеся. А як спочатку важко їй буде, так я допоможу. – каже Чет. Василь Пантелеймонович його керівник, сидить у окремому кабінеті, має друзів у дирекції. Але з Четом у них рівні відносини, Василь Пантелеймонович його поважає, як спеціаліста і як начитану людину. У обідню перерву може зайти і спитати, як там зветься море біля острову Калімантан чи хто завоював імперію інків. Він любить розгадувати кросворди, а Чет же знає так багато і завжди може допомогти. Хороший хлопець, занадто мрійливий, немає в ньому хватки, але бухгалтер добрий.
- А хто вона тобі? – питає Василь Пантелеймонович, здивований опікуванням підлеглого.
- Ту сусідка. Живе поруч. – Чет згадує її і відчуває себе щасливими. Він же навіть книги перестав читати, коли Міра оселилася поруч. Бо що ті книги у порівнянні з нею!
- Сусідка?
- Так, через дві кімнати живе. Хороша дівчина. Розумна, працелюбна. Вона з села, я сам з села і...
- А, так ви з одного села? – здогадується Василь Пантелеймонович.
- Ні, з різних. Просто хочеться допомогти їй. Я ж згадую, як мені важко довелося, коли тільки до міста приїхав. І вона хороша людина, хочеться, щоб правильним шляхом пішла у житті.
- А що, може неправильним піти? – цікавиться Василь Пантелеймонович і його очі лукаво блищать з-за окулярів.
- Ні! Ні! Що ви? Про це і мови немає! Просто допомогти! Вона так хоче стати бухгалтером! І їй зараз важко! Просто допомогти. – Чет розхвилювався, важко дихає, не знає, що ще б сказати, щоб переконати керівника. Василь Пантелеймонович сміється з його розгубленості.
- Добре, подивлюся. Може і знайдеться місце для стажерки. Але під твою відповідальність.
- Та під мою, звісно ж під мою! – Чет на сьомому небі від щастя. Він повертається за свій стіл, ледь досиджує до вечора, мчить додому, як на крилах, щоб розповісти Мірі, що їй немає про що хвилюватися. Але вдома її немає. Чет хоче спитати когось з сусідів, але не наважується, бо і так вже про них плітки ходять, що ото разом завжди чай п'ють. Ховається у своїй кімнаті та чекає. Секунди, як заморожені, ледь сунуться, час неквапливий, ледь живий, застиглий, як торішній мед. Проходить година, дві, потроху починає сутеніти, а її немає.
Чет зненацька підхоплюється, бо йому подумалося, що бідна дівчина вирішила накласти на себе руки. Пішла на міст, щоб сплигнути у річку. Чи до залізниці, щоб впасти під потяг. Або купила у крамниці мотузку і пішла з нею у ботанічний сад. Чет аж затремтів від усіх тих думок, вискочив на двір у розпачі і відчаї. Але куди бігти? Де вона? І чи вже не трапилося з нею щось страшне? От цієї думки Чет починає тремтіти, наче осиковий листок. Біжить до моста. Потім швидко йде, бо ж люди обертаються в його бік, місто невеличке, ще впізнають. "Міро! Міро! Не роби цього, Міро!" кричить Чет у своїх несамовитих думках. Йому страшно подумати, що буде, коли її не буде. Як жити? Заради чого жити? Він відчув, що таке щастя. Він бачив її посмішку, чув її дихання, відчував її млосний запах, торкання маленьких пальчиків. Він не зможе без неї! Ні!
На мосту була лише пара перехожих. На станції народу трохи більше, але все спокійно. Ніхто під потяг не кидався. І пекучий вогонь всередині Чета потроху почав гаснути. Вона ж розумна дівчина. Вона молодець. Вона не наробить дурниць. Його Міра, його принцеса, точніше, його дівчина з народу, сам народ. Він йшов додому, уявляв її і плакав від щастя, що вона є. Ось вона стане бухгалтером, вони одружаться, вона народить дитину. Вони куплять хатку і будуть жити щасливо, як і належить жити трудівникам у радянській країні. Чету робиться соромно за його мрії про південні моря, в яких він завжди чи граф чи барон, принаймні якійсь офіцер, а Міра – донька губернатора, а то й дійсно принцеса. Це все буржуазні книжки! Він син хліборобів. Вона теж з селянської родини. У темні часи до революції вони б ні на що не могли розраховувати, окрім як повторити шлях своїх батьків, весь час горбатитися на куркулів, щоб заробити гроші на невеличкий окрайок землі. А ось радянська влада дала їм можливість обирати, як жити. Вони не якісь холопи, а вільні громадяни прекрасної країни, а ще як комунізм наступить!
Чет думав про комунізм і йому ввижалися її невеличкі перси, які він іноді помічав під сорочкою. Чет кілька разів мав справи з повіями і у всіх їх були величезні, огидні цицьки. В тих шматках м'яса було щось декадентське, щось буржуазне, не те що в персах Міри, таких свіжих і чудових, наче прийдешній комунізм. Чет думав, як вже скоро обійме Міру, притисне до себе і відчує пружний доторк її персів.
Від тих солодких думок у нього встав, але на вулиці було темно, то можна було не турбуватися про соромницький вигляд. У дворі Чет подивився на темне вікно Міриної кімнати і пішов у свою. Ліг не роздягаючись і мріяв далі, прислухаючись, чи не йде вона. Життя в будинку поволі стихало, жителі розійшлися по своїх кімнатах та полягали спати, щоб дарма не палити гас. Це тільки той мрійник Чет все читає свої книжки. Що і для очей шкідливо та й скільки грошей на гас уходить! Але ж він одинак, а зарплатня добра, можна собі дозволити. І чого це він за тою хвойдою упадає? Дурень, хіба не розуміє, що по Сеньці шапка! Її сам Липовецький вподобав! А після нього дівчата зіпсовані робляться. Бо звикають до подарунків дорогих та походеньок в ресторани. А ще до сили чоловічої, яка в Липовецького за всіма розмовами просто таки страшенна. Звичайний чоловік після того Липовецького, як комарик. А цей Чет, знай собі все читає книжки. Хіба не відомо, що від книжок у чоловіка сила втрачається, бо замість почуттів одні розумування. Як читає чоловік книги, так і ніякого з нього зиску у ліжку.
Чет думок своїх сусідів не знав і знати не хотів, а лежав і думав про Міру. Про те, як опиниться з нею на морі. Не на якомусь там екзотичному морі з панських книжок, а на Чорному морі, береги якого зараз вкрили санаторії для робітників та службовців. Треба буде побігати, щоб дістати путівку і добре відпочити. Кажуть, на морі так добре. Чет ніколи там не бував, чув тільки розповіді про те, що берега не видно, що вода десь далеко сходиться з небом! А ще можна ходити уздовж води, а можна купувати вино. Чет не любив горілки, яка здавалося йому напоєм, вигаданим панами, щоб поневолювати робочий клас. А ось вино, воно і для здоров'я корисне. Вино - зовсім інша справа. Вони ходили з Мірою по коліна в воді, узявшись за руки. Вона, мабуть, не вміє плавати. Вона родом з Яструбиного, а це ж степ, там річок немає, найбільше, так струмочки. Він теж не дуже добре плаває. Тим більш на морі хвилі. Ну, вони б удвох просто ходили по бережку і мружилися на сонці. Чет відчуває її долоню у своїй і тремтить від солодкого збудження. Треба дістати путівку.
Чет мріє, іноді провалюється у дрімоту, потім прокидається і прислухається до тиші в коридорі. Міри все немає, але він не тривожиться і не ревнує, він з нею вже на морі, на півдні, де ростуть пальми, а темніє дуже швидко, бо сонце сідає за гори. Наче світло хтось вимикає, так розповідали колеги, які вже відпочивали у санаторіях, відкритих у колишніх панських палацах. Василь Пантелеймонович розповідав, що в одному з палаців колишнім господарям дозволили залишитися робітниками. Пана робила на кухні, а пан підмітав доріжки. Але потім виявилося, що вони займалися шкідництвом, підкидали у їжу радянським відпочивальникам отруту. То колишніх панів заарештували і судили. Так, ворогів народу зараз багато. Контрреволюція ховається там, де і не чекаєш. От інженер Стахович, в кімнаті якого живе зараз Міра. Наче звичайна людина, працював на заводі, обливався холодною водою, виписував наукові журнали, навіть з-за кордону. Чет іноді брав їх подивитися картинки, всі ті журнали були добре ілюстровані. А тут виявилося, що Стахович працював на німецьку розвідку і в журналах йому слали таємні інструкції, щоб він зривав індустріалізацію в Сумах. Ось так.
Від обурення на підступність ворогів Чет крутить головою і тут же думки його перескакують на Міру. Ось вона стоїть по коліна у воді, невеличкі хвилі омивають її ноги, за спиною сідає сонце. Чет згадує ілюстрацію одної з колишніх панських книжок про народження Афродіти з піни. Посміхається, бо Афродіти була зображена дебелою, жопастою тіткою. А Міра, вона як дитина, невеличка, тендітна, гостроплеча. Вона Афродіта робочого класу. Чи ні, вона просто Міра, не треба називати доньок народу іменами буржуазних богинь.
Чет чує, як в коридорі скрипнули двері. Хтось прийшов. Чет прислухається. По крокам він може дізнатися, хто йде. Додає гасу в лампі, щоб під його дверима була видна смуга світла. Міра іноді увечері любить зайти побалакати, хай знає, що він не спить. Це вона, вона! Це її хода, легка, повітряна! Вона проходить повз його дверей. Ось скриплять її двері. Вона жива і все добре, посміхається Чет. Ну звісно, жива! Це якісь панянки, як ото Ганна Кареніна, могли кинутися під потяг через дурні почуття. З жиру собаки бісяться, як кажуть у народі. А його Міра, вона ніколи б не наробила дурниць. Міра, море, amore і ніякої mori. Чет ще трохи чекає на той випадок, якщо Міри все ж захочеться побалакати з ним. Але її двері не скриплять, мабуть дівуля вмостилася у ліжку і солодко спить. Чет уявляє це, він думає, що Міра обов'язково спить калачиком, поклавши долоні під щоку, як мала дитина. З цим і засинає, задоволений і повний щасливих передчуттів.
Насправді Міра не спить. Вона сидить на своєму ліжку, підібравши ноги, і тихесенько плаче. Гірко і довго. Вранці, вона просипає час, коли треба ставити самовар. Чет його сам поставив. Порається у дворі. Вона виходить. В неї почервонілі від сліз очі, а на шиї смішна хустинка, яка робить її схожою на якусь непманську пані.
- Що це в тебе? – дивується Чет.
- Та, хустинку купила. – каже Міра. Насправді вона вже одягала її раніше, але Чет помічає тільки її, а не одяг. То не відчуває брехні. Сам думає, яка вона в нього красива. Вона не гріша, аніж всі ті міські модниці, які витрачають купу грошей на вбрання. А ось його Міра купила якусь хустинку і виглядає красивішою за їх всіх.
- Тобі дуже йде. – каже Чет. – Сідай пити чай.
- Я не хочу. Вибач, що заспала, не поставила самовар.
- Та нічого. Сідай.
- Ні, не хочу.
- Ти хоч не захворіла? – питає він зі щасливим виглядом, який завжди у Чета, коли він бачить Міру.
Вона крутить головою, ледь стримуючись, щоб не розплакатися. Прожогом біжить в туалет. Там сидить довше, чим потрібно. Чекає, поки Чет піде на роботу.
- Міра, мені вже пора. Прибереш зі столу? – питає він після довгого очікування.
- Добре. – тільки зараз вона виходить з туалету.
- З тобою все нормально? Ти якось з лиця впала. Може викликати лікаря?
- Ні, не треба, все нормально. – вона намагається посміхнутися. Коли Чет піде, а вона прибереться зі столу, то зачиниться у власній кімнаті і буде довго плакати.
А Чет спочатку йтиме трохи сумний через неї. Але поступово розвеселиться. Бо ж скоро вони працюватимуть з Мірою разом і тоді він усе скаже їй. І вони цілуватимуться. І все інше. І поїдуть в санаторій і в них будуть діти.
Та на роботі Чета чекає неприємна звістка.
- Чув новину? – цікавиться Арнольд Джонович, яких приходить на роботу раніше за всіх і встигає поговорити з багатьма і дізнатися про все, що відбулося.
- Яку новину? – неохоче питає Чет. Він заморився від цих нескінчених новин від Арнольда Джоновича. Йому вони не цікаві, йому цікава Міра. Ото так.
Арнольд Джонович мовчить. Переможно дивиться на Чета, наче той йому гроші винен. Чет дратується цій виставі.
- Ну кажіть вже, що там трапилося?
- Липовецького відпустили! – афектовано промовляє Арнольд Джонович, дійсно наче на сцені. – Ось так от! Випустили!
- Випустили? – губиться Чет.
- Впустили! Нікого не випускають, а цього випустили! Оце так орел! – Арнольд Джонович хитає головою у захопленні. – Кажуть, багато рук довелося помастити. І дівки його попрацювали зі слідчими, щоб пом'якшити їх серця. – Арнольд Джонович огидно сміється і потирає руки.
Чет відчуває, як злість душить його горлянку. Хочеться вдарити кулаком по столу і закричати. Ледь стримується. Він же серйозна людина, його перестануть поважати, якщо він буде собі таке дозволяти.
- Ніхто не повертається! А він зміг! – шепоче Арнольд Джонович. Як же він заздрить Липовецькому, цьому огидному птаху Фенікс, який повернувся! Чет сіпає носом, завжди сіпає носом, коли розлючений. Приходять інші колеги і Арнольд Джонович повідомляє їм новину. Усі починають її обговорювати, до обіду тільки і розмов, що про непотоплюваність Липовецького. Ох і мужик!
Від цих розмов у Чета починає боліти голова. Йде до Василя Пантелеймоновича відпроситися.
- Напився вчора? – сміється той.
- Ні, що ви, я ж не п'ю!
- Ну і молодець. Йди, відпочинь, ти своє завтра нагониш. А щодо дівчини твоєї, то приводь, буде місце стажистки.
- Та не моєї. Просто сусідка. – Чет не любить оцього провінційного кумівства, коли на роботу беруть родичів та знайомих. Він запропонував Міру, бо впевнений, що з неї буде хороший бухгалтер. Це точно!
- Ну, приводь і сусідку.
Чет йде додому. Міри немає. Куди це вона зникає, вже в дитсадку ж не працює! Чет починає трохи дратуватися на неї. Ось, наприклад, де вона вчора була? Коли йому становиться соромно. Оце якби він похвалився їй про Липовецького! Оце б сів в калошу! Чет падає на ліжко, знесилений і роздратований. Як Липовецького могли випустити? Він же крав! Всі документи, які це підтверджували, Чет передав! Невже правду каже Арнольд Джонович? Невже і зараз, у радянській країні, все вирішують хабарі? І люди з грошами можуть відчувати себе господарями життя? Це неправильно!
Від думок голова болить ще сильніше. Просить у сусідів пігулку від головної болі, випиває, ховає голову під подушку. Там задушливо, а ще пекло думок. Не знає, що робити, аж поки засипає. Сниться щось неприємне. Навіть не розуміє що саме. Якась гидота. Коли прокидається, то на дворі вже темно. Чутно, як у коридорі гупає протезом Миколайович. В нього немає лівої ноги. Каже, що втратив на Громадянській, коли поруч розірвався снаряд білих. Але йому не вірять. Говорять, що п'яний потрапив під потяг і залишився без ноги. Він і досі п'є, багацько п'є, ось і зараз йде невпевнено. Обов'язково його хитне і він зачепить щось з тазів і балій, які розвішані по стінах у коридорі. І дійсно чіпляє, балії падають, вискакують їх господарі, коротка лайка, Миколайовича доправляють у його кімнату і знову встановлюється тиша.
Чет лежить і прислухається до власної голови. Як же вона страшно боліла! А зараз заспокоїлася трохи, жити можна. Коли біль проходить, то відчуваєш, що таке щастя. Чет лежить і посміхається, дрімає, знову бачить Міру на морі. І чому він бачить завжди її одну, чому не бачить уві снах їх удвох? А ще він би міг нести її уздовж моря на руках. Він хоч і виглядає вайлом, але він сильний. До того ж вона легка, як пташка. Його тендітна Міра.
Уві сні він посміхається, чує як хтось заходить у коридор з двору. Два види кроків. Один Чет легко впізнає, то Міра, його Міра. А от що за інші кроки? Важкі, якісь агресивні, чи що. Шепіт в коридорі.
- Не треба! Не зараз! – це її тремтячий шепіт! І чиєсь п'яне бубоніння. Кроки коридором, скрип її дверей. Чет кривиться, йому не подобається цей сон. Поганий сон. Крутить головою, наче хоче витрусити ту мару. І тільки тоді розуміє, що йому не наснилося. Що дійсно був шепіт.
Чує, як хтось виходить у коридор. Сусіди теж почули кроки і шепіт, сусідам цікаво. Зараз, мабуть, стоять біля її кімнати і слухають. Чет тремтить. Від люті і образи. "Не треба!" – її стогін-шепіт стоїть в його вухах. "Не треба!". Бідна Міра! А її гість, то ж Липовецький! Це його нахабні кроки! Скотиняра! Чет лізе під подушку. Там, у багатьох прочитаних ним пригодницьких романах герої тримали зброю. Але в нього немає зброї. Хіба що сокирка, якої він тюкає дровця для самовару. Узяти її, піти і зарубати Липовецького. А потім тюрма. І ганьба. І він залишить бідну Міру саму. Ні. Він так не вчинить! Ніколи! Він відповідає за бідну дівчину! Він допоможе їй!
- Як стогне, сучка!
- Так Липовецький же!
Сказано перед його дверима, сказано навмисно, щоб він почув. Це сестри Асмолови. Раніше торгували на базарі, а зараз працюють прибиральницями у школі. Шиплячі гадюки. Стали під дверима Чета і плюються отрутою.
- Ото чоловік!
- Ага, покаже рай шльондрі.
Чет затикає вуха. Знову починає боліти голова. А потім його нудить. Ледь добігає до вікна, блює на вулицю. Йому погано. Повертається в ліжко, ховає голову під подушкою, у роті смак блювоти, шлунок аж вивертає біллю, голова розколюється. Пекло. Він попав у пекло. Навіть стогне в подушку. Проходить десь з півгодини. Чутні кроки. Того негідника. Виходить, хлопає дверима, наче в себе вдома. Чету нестерпно хочеться схопити сокиру і побігти за гадом. Вдарити по голові, по плечах, відрубати руки, якими він м'яв його Міру! По пальцю відрубувати! По пальцю!
Він стогне, скрипить зубами, витирає піт з чола, хоч зовсім не жарко, ніч на дворі. Підводиться. Важко йде у кухню, набирає води, п'є. Він би так хотів почути зараз її плач. Що їй важко і боляче. Їй же важко і боляче, його Мірі! Вона не любить того покидька, оте її "Не треба!", але що може бідна дівчина проти нахаби Липовецького! Чет стогне, повертається в кімнату і горить у пеклі далі.
До ранку не засинає. Тільки починає світати, підводиться і уходить. Він не хоче бачитися з Мірою. Йому соромно, що він так і не зміг захистити її від Липовецького. Йде в невеличкий міський парк на березі річки, там сідає на лаву. Він тремтить, чи ще від ненависті, чи вже від ранішнього холоду, волого туману, що піднімається з річки. Іноді дивиться на годинник. Час йде неквапливо. Чету хочеться на роботу, поринути у цифри, забути про те, що відбулося, викинути все з розпеченої відчаєм та болем голови.
Вже на роботі, де до сих пір балакають про Липовецького, він посміхається. Бо хтось з колег каже, що от якби політика, то Липовецького не відпустили б ніколи. А господарчі справи, тут легше. Усі з цим погоджуються, а Чет починає посміхатися. Бо бачить, як можна прибрати негідника.
Увечері, коли повертається додому, вже знає, що буде робити. Бачить Міру.
- Де ти пропав, Чете? – хвилюється вона. – Вранці тебе не було?
- Просто я учора відпросився з роботи. Голова боліла. То сьогодні пішов дуже рано, щоб усе надолужити.
- А що з головою?
- Та нічого, нормально.
- А я юшку зварила. Хочеш юшки?
- Юшки? Можна.
Він відчуває голод, він як ожив після тих страшних думок. Тепер він знає, що робити і знає, що цього разу не схибить. Суп смачний, Міра вміє добре готувати.
- Ти справжня господарка. – каже він і посміхається. Вона теж. Сусіди дивляться на цю парочку і шиплять з будинку, називають Міру хвойдою, а Чета дурнем. Диви, сучка, вчора спала з Липовецьким, а сьогодні цього бевзя супом годує. Одного їй мало, чи що? Кажуть, що вона зі слідчим переспала, який вів діло і тоді тільки Липовецького відпустили. Он у шарфі ходе, бо вся шия в засосах і подряпинах, слідчий з вусами був, а шкіра в неї ніжна. За ту шкіру і відпустили Липовецького. А може і просто грошенят багатенько відвалив. Грошенята, вони всім приємні, хоч комуністам, хоч ні. Ото кажуть, що грошей не буде, так брешуть. Бо без грошей безлад почнеться. Без грошей, як жити?
Поїли, Міра миє посуд, Чет роздмухує самовар. П'ють чай. У Чета завжди хороший чай. Стару заварку він не викидає, а віддає Миколайовичу, який і цьому радий. Всі люди по тричі і більше чай заварюють, а це цабе тільки раз! Багатій знайшовся. Багатий, а дурень! З цією шльондрою справи має. Суп їсть. А не здогадується, звідки в тому супі м'ясо? Що то його Липовецький приніс, у подарунок! Але Чет нічого такого не думає, після супу йому приємно, до того ж в голові вже вималювався план. Знає, що робити. Міра, море, amore.
Потім сидять на дворі і розмовляють. Точніше, розмовляє Чет, якому є що розповісти після сотень прочитаних книг. А Міра сидить і трохи сумно посміхається, все у тому ж кумедному шарфику, в якому вона ще більше схожа на дитину. Чет хочеться підхопити її і закричати: "Міро, посміхнися! Все ось-ось вже закінчиться, Міро! Ти більше ніколи не побачиш того покидька!". Та він стримується. Зроби справу, потім вже похваляйся. Він серйозна людина, не якесь базікало. Тобто ось зараз він говорить і говорить, але це заради Міри, щоб хоч трішки розвеселити маленьку. Бачить її маленькі ступні, що аж виблискують. Згадує, як в якійсь з книжок вичитав цілий вірш, присвячений ступням прекрасної дами. Дуже здивувався, що такій прозаїчній речі, як ступням, можна присвятити вірші. Чет думав, що вірші повинні бути про томління духу, про щось високе, захмарне. А тут ступні. Ось тільки зараз розумів, що її ступні варті віршів. Що там віршів! Поем! Або її плечі! Такі гострі та рухливі. Або рожеві вушка. І йому так захотілося розгорнути її біленькі кучери, щоб поцілувати вушка, що він аж застогнав.
- Що таке, Чете? – злякалася вона.
- Нічого.... Серце щось кольнуло. Не хвилюйся.
- Тобі треба до лікаря, Чете.
Він посміхається. Ось зараз він міг сказати: "Ви мій лікар, Міро!". Саме на ви, бо у всіх книгах з дамами серця герої говорили саме на ви. То "Ви мій лікар, Міро!", стати перед нею на одне коліно і освідчатися у коханні. Чет стримує себе. Спочатку він повинен врятувати бідну дівчину від того нахаби і він знає як!
Він знає як, він вже все продумав, але коли вони розходяться по кімнатах, Чет не може заснути. Ганяє по колу однакові думку і шепоче "Міра! Міра! Міра!". Шепоче і шепоче, наче, якщо сказати її ім'я достатньо велику кількість раз, то вона матеріалізується у кімнаті.
Вранці він вмивається, дивиться на себе в дзеркало. Червоні очі, він же знову не спав. Треба сходити в перукарню, а то волосся стирчить у різні боки. Пирскає себе одеколоном під шипіння сусідів, які качають головами. Жених, блять, з хвойдою зійшовся і задоволений. Он ще одеколоном пирскає. Тьху!
Чет не п'є чаю, поспішає на роботу, але до роботи не доходить, повертає у міський парк. Колись це був парк одного багатія на прізвисько Богданович. Після революції він втік, а будинок частково спалили у буремні часи громадянської. В руїнах довго жили безпритульні, аж поки з цим явищем у країні рад не було остаточно покінчено. Тепер будинок, точніше його залишки, стояли пусті. Чет озирнувся навколо і почав розстьобувати матню. Наче просто йшов і захотів до вітру. Шмигнув у будинок, у його вологу тишу. Обережно піднявся щербатими сходами на другий поверх. Там пройшовся, прислухався. Тиша. Шмигнув у маленьку кімнату, порахував цеглини. Дванадцяти знизу. Узявся за неї і витягнув. Рукою пошарив. Зі стіни вийняв футляр. Порився в ньому, щось звідти узяв, сунув у кишеню. Повернув футляр у схованку, поставив цеглину на місце. Так, наче там і стояла. Посміхнувся. Коли вийшов з будинку, то узявся з матню. А хто йому що поганого скаже, коли у парку немає вбиралень? Раніше були, а потім занепали. То можна і в покинутому будинку.
З парку Чет пішов теж не на роботу, а на вулицю Засумську, колись багату купецьку, на якій тепер жили партійні та радянські керівники. В одному з будинків жив і Липовецький. Чет сховався у кущах навпроти нього і став чекати. Ось під'їхала машина, ось з будинку вийшов сам Липовецький. Міцний, статний, з вусами і в білому костюмі. На порозі цілується з якоюсь жінкою. Скоріше дівчиною, бо дуже вже молода. Сідає в машину і їде. Диви, яке цабе, пішки не ходить! Чет чекає. За півгодини виходить і дівчина. Вона гарненька. І чимось схожа на Міру. Така сама тендітна, тільки трохи вище. І чорненька. Чет крутить головою. Скільки отаких бідних дівчат перепсував той Липовецький, скільком зламав життя! Ну нічого, скоро це все закінчиться. Чет виходить на вулицю, проходиться, потім заходе у двір Липовецького з городу. Точніше, городу немає, одні чагарники. Ну звісно, що отой пан Липовецький ще руки об землю поганив! У нього руки тільки до грошей ласі. До народних грошей, якими він дівчат з народу і купує! Покидьок!
Чет підходить до невеличкого сараю, що стоїть у дворі. Дістає щось з кишені і сує під дах. Потім виходить. Тепер вже йде на роботу, трохи запізнюється. Василь Пантелеймонович робить зауваження, Чет червоніє, каже що цього більше не буде.
- Ти якийсь дивний останнім часом. Може тобі путівку до санаторію? Он на Ворсклі є один, так там природа красива. Поїдь на пару тижнів, відпочинь, а то ти зовсім з обличчя впав.
- Дякую, Василю Пантелеймоновичу, але не треба. Все нормально. Не хвилюйтеся. – Чет не хоче їхати на Ворсклу. І сам. Він хоче на море і з Мірою. Ось то діло!
Сідає за свій стіл, натхненно працює. Всі кажуть, що він бухгалтер від бога. Він же такий точний, такий прискіпливий, в нього майже не буває помилок, а ось чужі він знаходить дуже легко. Якби був він не трохи дивний, то міг би вже зробити кар'єру, вибитися у керівники, тим більше, що селянського походження, з освітою. Але ж кар'єра сама не робиться, її будувати треба, лізти в гору посадовими сходами, наполягати, інтригувати. А воно сіло за стіл, пише щось, рахівницею клацає і посміхається, як дитя із забавками.
В обідню перерву, коли всі побігли в їдальню, Чет пішов на четвертий поверх. Там один знайомий працював. Щоправда зараз нікого у всій кімнаті не було. Чет присів за друкарську машинку і щось швидко набрав. Узяв аркуш паперу і вийшов. Його ніхто і не бачив. Той листок на пошті поклав у конверт і відправив. Після цього повернувся на роботу. Хотілося їсти, але ще більше хотілося, щоб час йшов скоріше.
- Чете.
- Так, Василю Пантелеймоновичу.
- Приводь завтра свою знайому. Є місце стажистки.
- Добре, Василю Пантелеймоновичу. Дуже дякую.
Ще година по перерві і Чет зробив усе, що треба. Оце б зараз побігти додому і повідомити Міру, що завтра вона піде на нову роботу. Роботу, яка впала до неї не з брудних рук Липовецького, а чесну роботу. Так, грошей три місяці, поки вона буде на курсах, платитимуть мало, але потім дадуть ставку. А потім вже в залежності від розряду.
Чет йде до Василя Пантелеймоновича, пропонує допомогти зі звітом. Аби хтось би прийшов, то Василь Пантелеймонович погнав би, бо підозрював, що його хочуть підсидіти. Та Чет, він же такий телепень, він же такого і не вигадає. То дозволяє допомогти. Удвох до вечора впоралися, могли б і раніше, якби Василь Пантелеймонович не припустився прикрої помилки. Її знайшов Чет і дуже делікатно виправив, наче нічого і не трапилося.
- Пішли, пригощу тебе пивом. – пропонує Василь Пантелеймонович.
- Та дякую, не треба. – розгублюється Чет.
- Пішли-пішли! – наполягає його керівник. Син в нього був вбитий бандитами, які напала на загін комсомольців, що видушували куркулів з сел. Жінка померла невдовзі від туги за єдиною дитиною, то Василь Пантелеймонович жив сам і дуже скучив за людським спілкуванням. Повів Чета у пивну в колишньому Покровському соборі. Половину собору займав морг, а половину пивна, яка належала споживкооперації. Василя Пантелеймоновича в пивній добре знали, то наливали нерозчинене пиво і відпускали поза чергою.
Чоловіки всілися, випили по келиху, по другому. Ще побалакали. Чет відчув себе дуже п'яним, бо ж до алкоголю не звик, відпросився додому. Василь Пантелеймонович був не проти, бо вподобав одну панянку, яка сиділа поруч і нудьгувала. Чет вийшов з пивною, пішов до пошти, кинув лист у ящик і тоді вже пішов додому. Його хитало і кидало, він казав собі, що це від щастя. Прийшов додому, але Міра вже спала, то довелося відкласти приємну місію до ранку.
Спав, як убитий, добре що Міра сама постукала у двері, запросила до чаю. Швиденько вмився, сів за стіл.
- В мене для тебе приємна новина, Міро.
- Яка? – дивується вона.
- Я знайшов тобі місце. Поки стажисткою, але це ще краще. На курсах будуть давати теорію і відразу будеш вчитися на практиці. Грошей платять не багато, але коли скінчиш курси, то візьмуть на ставку. – він посміхається. Вона здивовано, трохи зніяковіло, дивиться на нього.
- Мене уже взяли на ставку.
- Що? – Чет аж кривиться, бо не розуміє, що відбувається.
- Сьогодні документи понесу.
- Куди?
- До вас, у споживкооперацію, в бухгалтерію.
Чет дивиться на неї і відчуває, як землю тікає з-під ніг. Йому усю ніч снилося, як він скаже їй про роботу і як вона зрадіє місцю стажистки. І ось на тобі!
- Вибач, Чете, що так вийшло. Я тобі дуже вдячна, що ти піклувався про мене. Ти такий добрий. – вона зненацька цілує його в лоба. І мед, мабуть що липовий жовтий мед розтікається по всьому його тілі і йому робиться так добре, що хоч співай. Як він може ображатися на неї? На це янголятко. На цю пташку. Міро, Міро, Міро! І навіть добре, що Липовецький допоміг їй отримати посаду.!Допоміг, а тепер зникне. Мавр зробив свою справу, мавр повинен піти. – Ти на мене не ображаєшся? – питає вона. Чет дуже хоче відповісти: "Я тебе кохаю!", але стримується, бо справа, ще не зроблена. Дивиться на годинник.
- Мені пора. – біжить на роботу.
Взагалі то йому не треба поспішати, він все одно зробить усе до обіду, то краще потягти час. Але він біжить, бо не може йти спокійно. Пережити ще день, чи два.
- Чете, зайди до мене. – просить його Василь Пантелеймонович.
- Слухаю вас.
- Знаєш, Чете, тут така справа. Різко все змінилося і місця для стажистки немає. – Василь Пантелеймонович показує очима вгору, мовляв, нічого не можу зробити, це мені звідти наказали. – Вирішили узяти відразу робітника на ставку. Я так розумію, що кваліфікація там не дуже. То тобі доведеться допомагати. Вибач, що так вийшло, Чете.
А Чет тільки радий. Намагається не посміхатися, киває головою, розводить руками. Що вдієш, як керівництво наказало. Всі під ним ходимо.
- Сьогодні робітник новий прийде, обдивиться. А завтра вже приступає до роботи.
- Добре, Василю Пантелеймоновичу.
- Як місце стажистки буде, я тобі обов'язково скажу.
- Домовилися.
Чет сідає за стіл і починається солодке очікування. Ось скрипнуть двері і передчуття: "То вона!". Піднімає очі – ні, хтось інший. Але Чет не засмучується, бо ж розуміє, що вона все ближче, що ось-ось з'явиться. І справді, десь перед обідом у кімнату заходять Василь Пантелеймонович і Міра. Він знайомить її з колективом, дівуля хвилюється, особливо коли бачить ворожі погляди майбутніх колег, які не можуть їй вибачити звільнену Серафіму Данилівну. Чет намагається дивитись відсторонено. Ще вранці вони домовилися, що будуть удавати, наче погано знають один одного, просто сусіди, та й годі.
Міру всаджуються за стіл Серафіми Данилівни, Василь Пантелеймонович щось все балакає, він якось дивно схвильований. То такий був спокійний чолов’яга, а то аж тремтить увесь. Ну звісно ж, наказ від самого Липовецького, його підстілка, то і хвилюється Василь Пантелеймонович, якого Липовецький, зі своїми зв'язками та грошима і звільнити може. І диви яке стерво! Худе, мале, що той Липовецький у ній вподобав? Ладно б ще жінка у розквіті, а то поганеньке селянське дівча, тільки й того, що шарфик на шию начепило, але ж видно, що кропив'яне сім'я. Але мармиза горда, оченята гостренькі, ця себе заклювати не дасть.
- Чете, візьмеш шефство над новою колегою, допомагай їй, вчи, передавай досвід. Треба нам вливати нову кров, омолоджувати бухгалтерію. – каже Василь Пантелеймонович і облизує свої сухі губи.
- Добре. – каже Чет. Ніхто не дивується, це такий телепень, що на все згодний. Інший би почав доплати вимагати чи премію, а на цього скільки на навантажуй, все потягне.
- Ну що ж Міро, сьогодні ще обдивляйтеся, можете речі свої принести, а завтра приступайте до праці. – Василь Пантелеймонович ще раз проходить біля неї, виходить з кімнати. Якось безсило йде до свого кабінету, там падає на стілець. Крутить головою, щось шепоче. Він розгублений і стривожений. Йде до шафи, там за теками з документами стоїть пляшка коньяку, яку привіз з командировки у Конотоп, де перевіряв тамтешніх кооператорів. Наливає пів-чашки і глушить. Видихає, крутить головою.
- Яка жінка!
Наступного ранку Чет та Міра йдуть на роботу разом. Чет на сьомому небі від щастя і намагається заспокоїти Міру, яка хвилюється, що не зможе опанувати бухгалтерську науку.
- Зможеш, Міро, ще й як, зможеш! Ти ж розумниця! Ти ж така молодець! Легко зможеш!
Заходять у контору, а там все аж гуде від новини. Липовецького знову заарештували! І не міліція якась! А НКВС! По політичній справі! Начебто Липовецький угорський шпигун! Ось так! Ось як примазався, негідник! І табельну зброю угорської армії в нього знайшли! Всі тільки про це і балакають, всі дивуються, як же вправно замаскувався ворог! Хто б міг подумати, що шпигун? Крадій, розпусник, негідник, все що завгодно, але щоб шпигун! Але добре працюють наші органи, знайшли таки негідника!
- Кажуть, що він збирався їхати до Києва, щоб спробувати вистрелити в когось з партійного керівництва! Пістолет у сараї знайшли! З надписом угорською!
Чет киває головою, слухаючи це все. Він і не знав, що то угорською. Просто було гравіювання на рукояті пістолета, який бозна як опинився у інженера Стаховича. Той зберігав його в тайнику у сараї. Чет якось випадково знайшов. Коли Стаховича заарештували, схованку не знайшли. Чет узяв все що там було: листи іноземними мовами, пістолет з гравіюванням, гроші невідомих країн, кілька царських червінців, переховав у парку. Він знав, що треба було віднести усе в НКВС, але він не хотів мати справ з цією організацією. Тобто він знав, що там працюють віддані патріоти, які борються з ворогами народу, шкідниками та іншою контрреволюційною наволоччю, але просто боявся піти туди. Відніс усе в парк, сховав від гріха подалі. Аж ось згадав і використав пістолет.
