Житомир. Одна жінка, одна пляшка. Володя Даниленко. Нічний провідник. Поклик плоті. Лезо ножа. Повернення через генделик.
Від Києва до Житомира їхати лише трохи більше двох годин. Але для нас усіх це місто лишалося “терра інкогніта”, “табула раса” і водночас – місцем, до певної міри, навіть культовим. Саме в Житомирі побачив світ і тривалий час регулярно виходив перший український журнал модерної літератури „Авжеж”. Ми знали, що в природі існує якась житомирська літературна тусовка, але зовсім не мали на неї виходів. Як завжди, все склалося випадково.
Невдовзі після нашого повернення з Сум до “Смолоскипа” у своїх справах зайшла житомирська журналістка. Осип Зінкевич дуже любив знайомити всіх нових відвідувачів з творчою молодддю, котра упорядкувала антологію модерної поезії і тепер організовує презентації по регіонах України. Тут же нам запропонували провести щось подібне в Житомирі, а вже за тиждень велися інтенсивні телефонні переговори. Цього разу поїхала ТА “500” у повному складі, до гурту пристав Андрій Коваленко, а оскільки Житомир зовсім поруч, погодилася їхати поетка Неда Неждана. Нудитися серед чоловіків вона не збиралася: з Бердичева на презентацію їхала ще одна учасниця, Оксана Горкуша.
До Житомира дісталися без пригод. По дорозі до обласної бібліотеки, де, власне, й планувалося провести презентацію, з нами трапилася пригода, що одразу нас розвеселила. На одній із центральних площ ми, обвішані пачками “Молодого вина”, звернулися до жінки, що йшла назустріч, з сакраментальним запитанням:
– Не підкажете, як пройти до бібліотеки?
Змірявши нас поглядом, місцева жителька відповіла:
– Тут, взагалі-то, є дві бібліотеки... Але вам, напевно, дитячу. Це трохи вперед і праворуч.
За годину до початку заходу ми цілком логічно вирішили перекусити. На суху в нашому колі це робити було не прийнято. Але думки стосовно кількості замовленого спиртого розділилися принаймні в чоловічій частині делегації. Жіночої компанії для Неди Нежданої ще не було, тому вона мужньо терпіла суто чоловічу, алкогольно стурбовану. Кожен замовляв собі окремо: від 150 грамів горілки до 50. Коли склали грами до купи, виявилося, що назагал замовлено 450 грамів алкоголю. Барменка посміялася з нас і, навіть не питаючи, поставила на барну стійку цілу пляшку. Коли розливали, прийшла наша черга сміятися. Кожен заплатив за свою порцію “допінгу”, а пили всі, виходить, порівну. Більше ми вирішили так не викаблучуватися.
Народу на презентацію набилося несподівано багато. Вів захід Володимир Даниленко, людина з простим ім’ям і абсолютно типовим українським прізвищем, запам`ятати яке одночасно легко і складно. Тим не менше, саме Даниленко стояв біля витоків місцевої літературної тусні, був причетний і до журналу „Авжеж”, і до інших житомирських літературних проектів. Крім того, старався тримати руку на пульсі літературного життя Києва і загалом України (і мав для цього всі можливості, навчаючись в аспірантурі Інституту літератури АН). Тому про „Молоде вино” почув, виявляється, одним з перших і зробив у своєму колі непогану рекламу житомирській презентації антології. До того ж, Володимир на той час працював у місцевій владі і вписав наш захід в якісь місцеві святкування – це дало і кошти, і готель, але раз по раз відволікало увагу організатора акції.
Далі відбувся грандіозний навіть за нашими мірками фуршет. Вперше на нашій пам`яті з нас не вимагали накривати поляну, хоча з порожніми руками ми, звісно, не з`явилися. Коли вийшли на вулицю, Житомир уже огорнули травневі сутінки. До готелю „Спорт”, де нас поселяли, організатори вели тільки їм відомими дворами, тому дорогу, ясна річ, ніхто з добряче підпилих гостей не запам`ятав. Кинувши речі, чоловіча частина компанії дружно вирішила прогулятися перед сном в компанії з рештою місцевих митців. Хтось затягнув пісню. А потім почулося:
– Народ, тихо... Менти...
Когось із тих, хто йшов попереду, патруль таки дійсно зупинив. Не чекаючи, поки подібна доля спіткає інших, ми сипонули в різні боки. І хоча від готелю відійшли порівняно недалеко, пробігши хвилин п`ять і зупинившись на якомусь перехресті, Кокотюха з Коваленком зрозуміли, що заблукали.
Аби алкоголь не туманив мозок, при бажанні, дорогу назад можна було швидко знайти. Для цього треба було елеметарно зупинитися на кілька секунд, роздивитися і спокійно прикинути напрямок руху. Натомість перемогло бажання чимскоріш дістатися до своєї кімнати і перевести подих. Тому два Андрії завернули на першу-ліпшу вуличку, аби через три квартали остаточно зрозуміти, що вже десять хвилин блукають по колу. Загулялі нічні перехожі якщо не переходили при появі сумнівного вигляду молодиків на другий бік вулиці, то не могли підказати чужакам, як пройти до готелю „Спорт”. Нарешті Коваленко з Кокотюхою вийшли до нічного кіоску, з віконечка якого голосно лунали блатні пісні. Тут же крутилося кілька хлопців з пляшками пива. Їхній вигляд був підозрілий, але ми й самі щойно чіплялися з дурними запитаннями до перехожих. Тому вирішили спробувати щастя ще тут.
Один з компанії викликався провести, всю дорогу пояснюючи Кокотюсі, що до готелю “нє фіг ідті”, а Коваленкові – що він недавно “откінулся із зони, гуляю, пацани!”. Йти справді виявилося недалеко, просто гості міста не знали, де треба завернути, і кілька разів минали потрібний їм поворот, вважаючи, що саме ця вулиця і заведе їх у глухий кут. Цього часу вистачило, аби Коваленко подружився з учорашнім зеком, розкрив йому душу і запросив з почуттям вдячності до письменників випити по сто грамів. Новий знайомий не відмовився.
Спочатку все йшло добре. Та згодом кримінальний елемент накинув оком на дівчат-поеток, причому – на обох відразу. Впевненості в здійсненності власних плотських намірів йому додавав п`яний, яке двері, житомирський митець, котрий мертво спав на вільному ліжку в номері, що його займали дівчата. Нічному гостеві стукнуло в голову: коли всі розійдуться, п`яний прокинеться і почне користуватися прихильністю обидвох поетес відразу. Можливо, саме такі сни він бачив на зоні. Хто знає, що за думки роїлися в його стриженій під бобрик голові, та чим більше йому наливали, тим менше він приховував свої подальші наміри стосовно бодай однієї з дівчат.
Треба було щось вирішувати. Розумний на сходах пояснив гостю намір втомлених митців відпочивати, той ніби все зрозумів і пішов униз. Поетки швидко зачинилися в своєму номері, ми зникли в сусідньому номері. Коваленко, який проводив свого нового приятеля, теж незабаром повернувся і тут же завалився спати. А хвилин за десять в номер до поеток почали стукати. Сумнівів не було, наш гість повернувся. Коваленко рознервувався і почав хапати зі столу порожню пляшку. Але п’яні розборки в наші плани аж ніяк не входили.
Коментар Андрія Кокотюхи:
– Виходити і втручатися дуже не хотілося. Були б там чоловіки, ніхто б навіть не ворухнувся. Але відповідальність за те, що на наші голови звалилася така проблема, я відчував не меншу, ніж Коваленко. Хоча дружитися з незнайомим вуркаганом не входило в мої плани. Плюс випите додавало куражу. Словом, я вийшов і запитав, що сталося. Гопник висунув цілком, на його думку, справедливі претензії. Наш друг обіцяв йому горілку і баб. Горілку пив, тепер баб давайте. Так пацани не роблять. Вже не пригадую, що там йому пояснював, але якимось макаром умовив урку йти додому. Він заявив, що в нього немає грошей. Я запевнив – дам лише на вулиці. Щойно ми вийшли, гопник зрозумів: його знову делікатно, але таки виганяють.
Невідомо звідки в його руці з`явився ножик. Довкола стояла темрява, ліхтарі не світилися, але лезо я бачив просто перед собою. Ображений бандюган почав вимагати, аби я зняв туфлі і поклав перед ним на землю всі гроші, які мав при собі. Стало страшно. Я погодився, за умови, якщо він зі своїм ножем відійде на кілька кроків назад. Тоді я покладу гроші перед ним і сам відійду. Дивно, але хлопець послухався. Тримаючи ніж перед собою у витягнутій руці, він почав задкувати. Саме в цей момент вибігли наші поетки і швидко затягли мене назад, заштовхнули до себе в номер і зачинилися зсередини. Непогамовний гопник знову повернувся і почав гаратати в двері з криком: “За баб ховаєшся!”, та нарешті втрутилися інші. З гріхом пополам неприємного гостя виперли геть.
На київський автобус ми рушили дуже рано. Претензій один до одного в усіх виявилася купа, та, здається, вранішня соточка трошки примирила народ. До Києва вдалося трохи проспатися. Це надихнуло на нові подвиги. В результаті вся компанія, окрім Неди Нежданої і, звичайно, Оксани Горкуші, котра поїхала назад у Бердичів, опинилася на Хрещатику в генделику “У Георга”. Тепер там цивілізовано, а раніше в цьому закладі хрещатицькі п`яниці традиційно закушували холодними чебуреками. Потім хтось пішов, хтось лишився, для останніх ранок мало не закінчився супроводженням до відділення міліції. Патруль у ті часи частенько крутився біля “Георга”, виявляючи найбільш пристойно одягнених пияків і потім офіційно грабував їх під приводом стягнення штрафу. best ukranian online casino
Власне, після повернення з Житомира найбільш грандіозні презентації “Молодого вина” згорнулися. По-перше, починалося літо, традиційний “не сезон” для будь-яких масових заходів. По-друге, ТА “500” активно задіяли в іншому, більш потужному, відповідальному і алкогольно нещадному заході. У наступному розділі гряде Перший семінар творчої молоді в Ірпені за гроші, зібрані українськими громадами в США та Канаді.
