Поезія...
Чи багато бачили ви поетів? Вживу? Справжніх? Талановитих?
Я зовсім не так їх собі уявляла... Мої уявлення були далекі від життя. А життя, воно ж непередбачуване...
*
Мешканці цього тихого містечка не владні забути Її та Його. Хто хоч раз бачив, як вони прогулюються в тіні азалій вздовж тротуару, той ніколи не забуде цього міста тільки завдяки їм...
Я теж зачудовано спостерігала за ними ще в дитинстві. Вони обоє були невеличкого зросту ( як і всі горбаті люди), він трохи кульгав... Привертаючи до себе загальну увагу, вони не зважали. Йшли повільно, захоплено про щось розмовляючи, нічого й нікого не помічаючи довкола себе. Дбайливо підтримуючи її за лікоть, він не зводив з неї ніжного й благоговійного погляду.
Мені, малій, вони здавалися якимись казковими персонажами. І чомусь марилось так мені, що розмовляють вони між собою іноземною мовою. Якої ніхто не розуміє, крім них...
Багато хто не знав їхніх справжніх імен. Всіх влаштовували їхні прізвиська: Роза та Тюльпан.
О, як боляче було мені чути, що над ними сміються... Траплялися такі ниці душі і серед дорослих, і серед дітей (невинних янголят!).
Потім я поїхала з цього містечка в пошуках кращої долі. Хто її не шукав за тридев’ять земель!? Дехто, побачивши світу, повертався назад: помирати там, де народився. Повернулась і я.
І знову я побачила... Розу. В тому ж затінку, тих же каштанів та азалій. Дерева стали вищі, густіші, а Роза постаріла і виглядала самотньою та нещасною. Вона була одягнена недбало, в якісь обноски. Йшла повільно, з відстороненим виразом на обличчі.
Пізніше я дізналась про неї багато новин: виявляється, Тюльпан помер, а Роза пише вірші. Якось я натрапила на них в місцевій газеті. Вірші були чудові. Просто досконалі, якщо можна так сказати. Ніжні, ліричні, сповнені любові до природи, до людей, до тварин... Я з захопленням їх читала і повторювала: „Та вона ж просто геній!”
Я думала собі: „Мені судилося все життя дивуватися цій людині!..” Та я ще не знала, як я здивуюся пізніше.
Якось одна знайома жінка випадково запросила мене на місцеву поетичну тусовку. „У нас навіть таке є?” – здивувалася я.
Не уявляла, що стільки людей в районі бавляться поезією. На зустріч з’їхалось чоловік двадцять. Серед них була й Роза.
Пізніше я зрозуміла, хто там поет, а хто – так собі. Талант Рози був поза конкурсом, звичайно. І публікації в неї були вже не тільки в місцевих газетах, а й в столичних журналах та альманахах.
Роза в своїх неохайних обносках здавалася нам діамантом, прикиданим сміттям. Всі їй співчували і допомагали, хто чим міг.
Та якось я почула, що Роза... старцює. Так-так! Кожен божий день під церквою... Я була в шоці. „Чому?!! Як! Не розумію! Хіба вона не отримує пенсію?”
-Отримує, - відповідали мені. – Ще й льготи має, ще й безкоштовну няньку. Ще й масса людей їй допомагає!
-То чому ж?..
-Від жадібності!
Я довго перетравлювала почуте. „Це неможливо! Як??? Творець таких дивних віршів – звичайнісінька скнара?”
Дійсно, події розгортаються, як у казці: чим далі, тим страшніше!
„Знаєш, - повідомила мені приятелька Ася, - Роза хотіла купити собі хом’ячка!”
-Купила?
-Ні. Сусідка їй сказала, що хом’ячка треба годувати та чистити кліточку...
-І що?
-Роза замислилась і сказала сусідці, що мов, твій чоловік буде приходити чистити! Сусідка сказала, що нічого такого не буде. Отож, замість хом’ячка вона поставила на підвіконня банку з гілочками верби і милується на них.
Я глибоко зітхнула, не знаючи, що й думати. Але Ася продовжувала: „І ще вона хоче знайти собі через Інтернет чоловіка...”
-Що??? – я аж очі витріщила.
-Угу... – незворушно підтвердила Ася, в душі насолоджуючись моїм здивуванням. – Вона двадцять п’ять років була щаслива з своїм чоловіком і вважає, що всі чоловіки такі ж добрі, як і він. Та як попаде тепер на якогось виродка, що ще й лупити її буде...
Я тільки мовчки кліпала. Але Ася, мабуть, вирішила розплющити мене своїми розповідями:
-О, ти знаєш, як вона знущалася над своїм Мішею!
-Знущалася???
-А так! Вона обзивала його такими словами (сусіди чули), що ми з тобою посоромилися б їх вимовити й пошепки! Хоча він був дуже хороший чоловік. Я приголомшено намагалась уявити, як це ніжна лірична поетеса матюкається в батька та матір...
-Коли вона вранці прокидалась, - продовжувала Ася неймовірні розповіді, - Міша швиденько подавав їй до ліжка „вранішню чашку кави та сніданок”, а сам сідав біля вікна і влаштовував репортаж: „Он хлопчик пішов до школи. Веселий такий, підстрибує. З ранцем. А ось пташечка на підвіконня сіла з жовтим пузком. Синичка. Цвірінькає, весну кличе...”
А далі моя фантазія розбуялася настільки, що я уявила, як Роза жбурляє в Тюльпана тарілкою за поганий репортаж!
Два рази мені довелось навіть побувати в святая святих... тобто, я була у неї в квартирі.
Вона почала жалібно канючити, що дуже голодна і нема кому їй розігріти обід. Ми з Асею перезирнулись і вирішили допомогти. Ми піднялися на шостий поверх і переступили поріг в „країну чудес”. Ясна справа, так можуть жити тільки істинні митці, яким начхати, що там поряд з ними валяється.
Ася пішла на кухню і невдовзі принесла Розі розігріту страву. Та вже сиділа в чеканні , начепивши на груди слюнявчик. Нам вона не пропонувала ні води, ні чаю. Ми мали тільки прислуговувати.
-До побачення, - сказали ми. – Ми вже йдемо!
-О, ви мене покидаєте? – тонким жалібним голосочком сказала поетесса, весело намагаючись спіймати товстого пельменя. – Я буду нудьгувати...
Ми з Асею швидко вискочили за двері, давлячись від сміху.
Іншого разу я занесла їй зошита з її віршами. Вона якраз повернулася з церкви і стомлена, відпочивала на своєму диванчику.
-Дозволите, я буду розмовляти лежачи?
-Звісно. Як тобі буде зручно, - відповіла я.
Ми трохи порозмовляли. Вона дуже розумна й освічена, і розмовляти вміє цікаво. Коли я піднялася, щоб покинути її, вона, як звичай, почала жалібно примовляти: „Нема кому чаю нагріти! Залишусь сьогодні без чаю...”
-Я дуже поспішаю на автобус, - сказала я.
Тоді вона мило усміхнулась і сказала тоненьким голоском: „Ви ще прийдете до мене? Я ж така маленька, самотня та хвора... Не забувайте мене!”
-Прийду, прийду! Хіба ж тебе можна забути?!!
Я вилетіла з квартири, рятуючись від її дивовижних чарів, і, спускаючись сходами, подумала: „Поезія – це, таки, незбагненна таїна...”
