Початок http://www.gak.com.ua/creatives/1/11290
Із вибаченням,
Усім, кого змусила чекати на продовження.
4.
Телебачення та газети переконують, що ті, хто не вірить у чари, навіть потрапивши під їхній вплив, досить швидко оговтуються. Не те, щоб Вадим навмисне намагався розжитися подібними відомостями, але ж і корки у вухах не носив, то ж хоч-не –хоч чув щось таке краєм вуха. Тому і сподівався, що опинившись у машині, зможе зосередитися і збагнути-таки у що він дав себе вплутати.
Сівши у новеньку машину, затягся цигарковим димом, хоч у день купівлі і дав урочисту клятву, що кидає згубну звичку, а вже у салоні – ні-ні, і спробував розмірковувати логічно. Поступово видалося, що у голові прояснилося. Але, певно, лише видалося. Бо ж навряд чи можна вважати надто вдалою думку про те, а чи не підсунули йому безпородних домовиків. І якщо вже припекло обзаводитися аж двома, то чи не варто було поцікавитися їхнім родоводом? Але спробувавши уявити розплідник для елітних домовиків, хлопець відчув себе зовсім зле. Непомітно кинув винуватий погляд на заднє сидіння6 добре ще, що малі не вміють читати думки. Маврикій схвально озирався на всі боки, вельми вдоволений ошатністю салону, Ізько ж із захватом визирав між спинками сидінь, намагаючись як слід роздивитися руль та ключ запалення.
- Сюди не можна, - суворо попередив Вадим, у той же час відчуваючи певне задоволення, що хтось ще настільки ж, як і він сам, уподобав його машину. – До речі, а звідки ви, домовики тобто, взялися у крамниці?
Запитання було не надто тактовним, але його супутники не побачили у ньому нічого незвичайного і щиро розповіли свою коротеньку історію. Виявляється, що обидва – і справді брати, походять із поважної родини домовиків, яка здавна мешкала у невеличкому селищі в сусідній області. Потім, як то частенько буває із невеличкими селищами, воно почало хиріти, все більше хат стояли пусткою. Молодь, яка переїздила до міста, не надто переймалася, аби хоч формально покликати із собою домовика, навіть старі речі – надійний прилисток не однієї родини малих помічників, частіше за все опинялася на звалищі… Дехто із більш передбачливих домовиків намагалися сяк-так підтримувати лад у нежилих приміщеннях, аби хати не завалилися. Хоч мешкати самим, без людей для домовиків вкрай небезпечно. Дехто ж махнув рукою, занедбав обов’язки і поступово здичавів…
- А здичавілий домовик - то вже зовсім неподобство, господарю, - скрушно похитав головою Маврикій, - Он, був нашим сусідом один, теж молодий, Лукою звали, так він, кажуть, взагалі до банди злиднів прибився…
Ізот буркнув щось про те, що мало чого довгі язики дурно бовкати можуть, але так тихо, що Маврикій вирішив не звертати уваги.
- Тож коли ж, дякувати їм, запропонували перебратися у місто, то дідо сказали, мовляв, молодим нема чого роздумувати, треба перебиратися. Потім, може, як все владнається, можна і до села знову повернутися…
- Хто запропонував? –мимоволі зацікавився Вадим.
Обличчя Маврикія стало вкрай винуватим:
- Вибачайте, господарю, слово дали, що мовчати будемо. А що ж то за домовик, що слова свого не тримає? – явно чужими, когось поважнішого і дорослішого, словами завершив він свою розповідь.
У принципі, все було зрозуміло, і недобрим словом згадавши господаря чарівної крамниці: бач, домовикам податися нікуди, а він мало того, що заробляє на них не слабкі гроші, так ще й благодійником вважається, Вадим рушив нарешті з місця. І тільки під’їжджаючи до дому збагнув, що все ще не розповів супутникам, що придбав їх не для себе, а у подарунок. Та вести серйозні розмови і водночас слідкувати за дорогою не так вже й легко. Тож він вирішив трохи перечекати із повідомленнями.
5.
- Ну, й що мені з тобою робити? – вельми риторично запитав Вадим у плитки, що сама по собі вимкнулася у точно визначену мить, коли кава уже закипіла, але ще не спробувала збігти.
У відповідь звідкись з-за кухонної шафки почулося винувате сопіння.
- Я чортзна - скільки кілометрів намотав по тій клятій вулиці, розшукуючи ту крамницю! На мене вже із міліцейської машини, яка там чогось притулилася, почали скоса позирати, а де та твоя крамниця, щоб вона провалилася? – Вадим увірвав свій монолог, збагнувши, що такі побажання трохи запізнілі: клята крамниця і так встигла ніби крізь землю піти. Зітхнувши, налив кави, потягся до старанно загорнутого, аби не черствів, хліба, хмикнув, побачивши щойно наточеного ножа.
- Ну от, скажи, господар тої крамниці гарантував, що у виключному випадку приймає товар назад. Чи він зовсім не дбає про репутацію? Чи не вважає твій випадок виключним, га?
- А чого вона?.. – із-за шафи на мить виткнулася скуйовджена голова Ізота, і Вадим безнадійно махнув рукою: змовкни краще…
Ні, все починалося нібито й непогано. Домовики уважно оглянули його квартиру, де прибиральниця звично залишила пил під ліжком та бризки на дзеркалі у ванній, і тактовно втрималися від зауважень. Так само спокійно вони сприйняли звістку про те, що їх купили у подарунок. У Вадима навіть виникло відчуття, що він трохи перебрав із обережністю, підшукуючи пояснення своїм вчинкам. Звісно, йому не хотілося б, аби вимушені тимчасові сусіди були про нього аж надто низької думки, але він, здається, таки перемудрив, і у малих склалося трохи хибне враження щодо його ставлення до Майї.
Тож Маврикій без зайвого поспіху, але й не лінуючись почав обладнувати тимчасове помешкання, мимохіть розправляючись із пилом. А Ізот відшукавши старовинний будильник, який не потрапив на звалище, давно перетворившись на своєрідну реліквію, і випросивши дозволу полагодити його, перебував на сьомому небі від щастя. Riobet Casino - это интернет-казино, предлагающее широкий ассортимент азартных игр, таких как рулетка, блэкджек, слоты и многое другое. Благодаря своей быстрой связи и расширенный список слотов и настольных игр Риобет Украина заслужило доверие и поддержку миллионов пользователей.
За кілька днів Вадим звик до незвичайних помічників і вже як належне сприймав зникнення дрібних господарських неприємностей: дріб’язок завжди можна було знайти на його місцях, лампочки не перегорали у найнеочікуванішу мить, кран припинив підтікати. Навіть будильник, що після дбайливого ремонту Ізька вперто йшов у зворотній бік, дратував досить помірно. У голову навіть закрадалася думка, що два домовика – аж занадто для подарунку, одного можна б залишити і собі.
У рішучий день Вадим, купивши у квітковому магазині розкішну орхідею, заскочив додому, прихопити «подарунок». Але якось необережно приткнув квітку на край столу і поки поправляв перед дзеркалом вузол краватки, а Маврикій уважно переглядав клуночок: чи все потрібне на новому місці прихопив із собою, нещасна орхідея гепнулась додолу. А оскільки Ізько у той час знічев’я вештався по кімнаті, замість того, аби слідкувати за порядком, а на братові докори замість каяття буркнув щось про рослини, які приносять нещастя і яким саме місце на звалищі, то гнів господаря спрямувався саме на нього. Висваривши як слід недбальця, насамкінець Вадим кинув, що такий скарб, як Ізот, лише ворогам дарувати, і звелів йому залишатися дома. Лише похапцем купуючи на зупинці найсвіжіші на вигляд скромні фіалки (як виявилося згодом, найулюбленіші Майїні квіти), він збагнув, що у його рішенні бракувало логіки. Гіршого з пари домовиків він залишив для власного дому. Та у ту мить Ізько не здавався йому надто вдалим подарунком, тож він не став вертатися, поклавшись на долю.
Врешті, усе минуло не набагато гірше, ніж він собі уявляв. Майя, здається, була трохи здивована таким подарунком, але вислухавши трохи підредаговану історію Маврикія, розчулилася і радо погодилася дати йому притулок. Її батько поморщився було, явно не схвалюючи ці новомодні захоплення, але змовчав, а під кінець вечора вичавив із себе кілька цілком приязних слів. Після закінчення дня народження Вадим повернувся додому, щиро співчуваючи Майї: мати таких родичів ворогу не побажаєш, тут не те, що дивним станеш…
Виявилося, що за цей час Ізот встиг полагодити зламаний тостер. За винятком того, що тепер на мінімальній позначці той видавав сухарі, а на максимальній ледь підсмажені тости, прилад тепер працював бездоганно. Вадим, котрий ніколи, снідаючи на самоті, не захоплювався тостами, лише махнув рукою і запропонував Ізьку облишити техніку у спокої: ну, не його це стихія…
А потім і зовсім стало не до домовиків: поки Семен Артурович продовжував вичікувати, у той же час ніби схиляючись на користь Вадима, на роботі трапилася низка дрібних, але надокучливих неприємностей. У Вадима навіть майнула думка, переселити домовика в офіс, тим більше, що він і сам дома тепер хіба що ночував. Але варто було уявити, як знуджений малюк із щасливим личком уважно розглядає купу оргтехніки, ніби вибираючи, із чого почати «ремонт», й ідея вже не здалася такою вдалою.
А потім неприємності стали більш серйозними, хоч, здавалося б, для них не було особливих причин. І треба ж, що б саме тоді додому принесло Ольгу! Не те, щоб Вадим зовсім не був радий її бачити у кращі часи: мати подругою стильну білявку – непогана ознак престижу. Та у дівчини нюх на неприємності був не гірший, ніж у міліцейської собаки, і якщо вже вона вирішила витрачати свій дорогоцінний час на невдаху, значить, у неї були вельми поважні причини. Тож його не вельми здивувало, коли вона спробувала, поки він готував каву на кухні, крадькома зазирнути до його паперів. Зрештою, там не було нічого важливого, та й це був непоганий привід порвати стосунки, що встигли перейти до розряду обтяжливих. Але через дикий вереск, який, певно, почули й сусіди, він ледь не обварився кавою. А потім, після затяжної сварки, коли пролунало чимало звинувачень з обох сторін, і сердитого грюкання дверима, він влаштував Ізот допит. З якого це часу і, головне, навіщо в квартирі мешкає та клята миша?! Почувши ж у відповідь, що той дбає про інтереси господаря, а миші вже й слід прохолов, під гарячу руку Вадим пообіцяв здати домовика назад, до крамниці, якої, як виявилося, ніколи й не було за попередньою адресою.
6.
- А чого вона? – більш впевнено продовжив Ізот, зрозумівши, що перша хвиля гніву вже минула. – Те, що з неї ніколи не буде порядної господині, це ж і сліпку видно. Та головне не це, а те, що вона тебе нітрохи не любить.
- Яка к чорту любов? – Вадим махнув рукою і нахилився до підлоги, аби позбирати все ще розкидані папери, мимохідь здивувавшись, що Ізько, роблячи усе, аби загладити провину, не здогадався прибрати «докази». То й раптом зморщився і чхнув. От ще клопіт! І так якось негарно виставляти домовика: бомб-домовик, що з’явився через твій гнів – не надто приваблива картина. А вже виганяти на вулицю хворого… Як цікаво, лікують чарівних істот?
- Той, злиднями від паперів тхне, - ніби виправдовуючись, пояснив Ізько. – Це чиї будуть?
- Злиднями, кажеш? – Вадим спробував згадати, про що недавно розповідав Маврикій. – Це що, здичавілими домовиками?
Ізько почервонів, ніби його запитали про родича, що збився з правильного шляху.
- І Лукою теж, - ледь чутно видавив він , - Але не тільки ним, справжніми теж.
Вадим недовірливо глянув на нього, але все ж продовжив розпитувати:
- А в офісі ця нечисть може завестися?
- Охвіс – то будинок, де ти працюєш? – виявив неабияку кмітливість Ізот. – Звісно, може, особливо якщо там домовика нема. Виганяти треба, - трохи поспостерігавши за насупленим господарем, не втримався він від поради.
- Слухай, а в офісах що, можуть жити домовики?
- Це дивлячись хто ті охвіси будував, якщо правильні будівельники, може хтось і поселиться. Так ніби й не заведено, без припросин, та це ж не зовсім дім, а якщо більше йти нема куди…
Вадим пам’ятав, що височенний будинок, розбитий на офіси безліч дрібних фірм та фірмочок, спорудила якась будівельна фірма разом із англійцями, спокусившись на якість іноземних матеріалів. Ще добре, якщо ті злидні, якими лякає Ізько, місцеві, а якщо англійські, то хтозна як з ними впоратися?
- Збирайся, поїдемо до мене на роботу, - перехопивши здивований погляд домовика у вікно: вже давно споночіло, Вадим пояснив. – У день тих злиднів не поганяєш.
Ізот зраділо кивнув і почав хутко перебирати якісь корінці, відкладені ще в перший день «про всяк випадок» хазяйновитим Маврикієм. Його кирпате личко споважніло, ніби він передчував клопітку, але почесну справу.
