- Галю, Ти вже зібрана? – запитав Дзянь Лі.
- Так, любий! – відповіла Галя.
- А інструменти завантажила?
- Так, любий!
- А насіння не забула?
- Ні, не забула.
- А подумай, ми нічого не забули? – ще раз перепитав Дзянь Лі, прекрасно розуміючи безглуздість такого запитання до андроїда: імітатора жінки універсального IWU-K2500-XD. «Напевно і андроїд найновішої моделі мав би проблеми з вмотивованою відповіддю на це запитання», - відзначив подумки Дзянь Лі.
- Нічого, - миттєво, не задумуючись відповіла Галя. Хитрі логічні алгоритми в її мозку замінювали записи розлючених реплік Пилипчука: «Галю, а чому Ти граблі не взяла? Галю, а чому тільки одне пиво? «Галю, а нащо нам ковзани, запам’ятай – я ніколи не катаюся на ковзанах! Відтоді як зламав ногу! Те, що вони валяються на антресолях, ще не означає необхідність щоразу брати їх із собою взимку. Чи може все-таки якось спробувати? Колись гарно виходило! Ні, краще не ризикувати! Галю, ніколи не бери тих ковзанів!».
- Тоді виходимо.
Вони вийшли з квартири, Дзянь Лі закрив двері на ключ. Галя тим часом викликала ліфт, яким вони і спустилися вниз. Біля під’їзду вже чекав візок. Дзянь Лі сів на пасажирське місце. Галя запряглася попереду. Взагалі-то Пилипчук недолюблював їздити у візку. Йому більше подобалися автомобілі, вірніше стилізації під ці древні засоби пересування. Однак, останні років 20-30 ніяк не минала мода на візки та рикш. Тим часом Галя з двору виїхала на дорогу. Зайнявши другу справа полосу вона неквапно бігла за звичним маршрутом. На дачу. Лиш інколи, отримавши сигнал про корки на дорогах, Галя вибирала інший маршрут, рекомендований Центральним дорожнім процесором. «Гарна погода, швидко добіжить», - подумав Пилипчук. Звісно, він міг дати Галі команду прискоритися, однак жалів свою стареньку Галину. Інколи, Дзянь Лі замовляв андроїда-таксиста, тоді Галя в залежності від кількості вантажу або сідала поруч із Дзянь Лі, або бігла позаду. Переважно Дзянь йшов на такі додаткові витрати тільки при посадці рису та при зборі врожаю. Андроїд-рикша заодно допомагав у польових роботах.
«А швидкість 50 кілометрів за годину», - задоволено відзначив Дзянь Лі. «Все таки мали якесь ірраціональне зерно автори ідеї з візками та рикшами, зовсім інші емоції аніж при їзді автомобілем. Якісь відчуття радості, незрозумілого щастя, гармонії із всесвітом з’являються невідомо звідки, коли андроїд граціозно відштовхуючись від асфальту майже летить до пункту призначення». Ці прекрасні переживання не в силі буди зіпсувати навіть інші, новіші візки, які регулярно обганяли їх з Галею. Ще б пак, їх тягнули рикші-андроїди або імітатори жінок універсальні найновіших моделей. «Куди б це я так поспішав?» - питав сам себе Дзянь Лі, продовжуючи перебувати в стані ейфорії та не помічаючи, як на його візок та Галю оглядаються пасажири швидких візків. У 2564-ому році його модель імітатора жінки так само як і модель його візка були екзотикою, антикваріатом.
Тим часом багатоповерхівки закінчилися і Галя звернула в одну із другорядних доріг. До дачі від дому було рівно 38 кілометрів. Приблизно годину неквапливої їзди. Ще кілька хвилин попетлявши вуличками та провулками Галя зупинилася біля знайомих воріт.
- Приїхали, - доповіла Галя зупинившись.
- Випрягайся! - скомандував Пилипчук. Галя почала відщіпати шлейки.
Не чекаючи, поки вона звільниться. Пилипчук і сам виліз із візка, відчинив ключем ворота та зайшов на територію дачі. Неширока доріжка вела до дачного будиночка, збудованого у старовинному стилі. Інколи, Пилипчук залишався ночувати на дачі, однак чи то через мороку з комарами, чи то через відсутність звичних зручностей, це траплялося не так часто.
Вздовж доріжки, з обох боків знаходилися дбайливо доглянуті грядки з городиною. Попід парканами в рядок росло кілька яблунь, вишень, та груш, теж дбайливо доглянутих, судячи з ідеально рівного білення вапном та обстрижених крон. Однак, найбільша гордість Дзянь Лі Пилипчука знаходилася за будиночком. Це було 5 соток рисового поля. Хоча ця ділянка і була гордістю Пилипчука, оскільки урожаї з неї були найкращими у дачному масиві, але повного стовідсоткового кайфу від неї він усе ж не отримував. Не зважаючи на всі зусилля (і його і Галі), постійні пошуки та випробування нових сортів рису, нових добрив вдосконалення технології вирощування урожайність плантації була мало не на порядок нижчою від показників далекосхідних рисоводів. А ще Дзянь Лі ніяк не міг позбутися бур’янів, які за століття боротьби з ними виробили неймовірний імунітет до усіх отрутохімікатів. Особливо, замучила Дзянь Лі картопля. Як вони з Галею тільки не пробували її позбутися - усе марно. От тільки проморгаєш тиждень-другий, полінуєшся приїхати, а вона вже виростає. Починаєш викопувати з корінням, а там бульби штук по 15-20, найменша розміром з кулак. Звісно, як в таких умовах рис може вирости? Усі корисні речовини клята картопля відбирає. Сьогоднішній візит на дачу був із розряду профілактичних. Прослідкувати, чи не зійшла посеред рису та посеред городини картопля та прополоти її. Посіяти 2 рядочки кропу. Та, звісно, набрати на салат молоденької редьки, цибульки зеленої насмикати, петрушечки. Дзянь Лі пройшовся поміж рядами рису. Картоплі ніби ніде не було видно. Рівненькі зелені рядочки рису радували око.
- Де сіяти кріп? – перервала роздуми Пилипчука Галя.
Дзянь Лі повернувся і пішов до неї.
- Ось тут, – показав він на смужку не засіяної нічим землі. – Два рядочки. На відстані 20 сантиметрів один від одного.
- Я знаю, - перебила його Галя.
- А я піду води принесу. Можеш відпочити трохи після дороги, - роздобрів він. – Спішити нема чого, я подивився - нема картоплі в рисі. Аж дивно.
Пилипчук відкрив будиночок, взяв два відра та пішов до криниці. Звісно, у нього був і насос, однак він використовувався тільки для поливання рисової плантації. Воду для поливання городини Пилипчук носив виключно відрами, отримуючи від цього якесь ірраціональне задоволення. «Все-таки, предки щось розуміли у цьому житті, знали якусь таємницю, коли придумували відра та століттями носили ними воду», - подумки філософствував Пилипчук. «Все-таки гарний сьогодні день, - підсумував він. - Навіть вдалося на якийсь час забути про акцію Мікротехнологічної корпорації по заміні старих моделей андроїдів. І як від них відкараскатися? Як пояснити, що мене і моя Галя на сто відсотків влаштовує? Але ж доведеться якось пояснювати! Але як?» – від цих роздумів з його лиця зникла замріяна посмішка. Перевіривши натягом ланцюга, скільки набралося води у відро, він почав його піднімати. Виймаючи відро з криниці він хлюпнув собі на взуття. «От, твою мать, старий телепень!» - вголос вилаявся Пилипчук, однак Галя навіть не озирнулася, продовжуючи ритмічно нагортати сапою рядочки на кріп.
