------------------------------------
Зранку дзвонили у церкві. На дворі буяв квітень. Люди святкували Великдень. Не було радості тільки у Марії.
– Грішна я, Михайлино, ой, грішна... – неквапно почала свою сповідь Марія, схлипнула й втерла кінчиком хустки вицвілі від віку очі. – Не знаю, чи й простить мені Господь гріх мій, що в переддень Великодня сотворила... Але ж... Жива душа, не чужі ми з Вірою, сестри як не як, хай і двоюрідні...
– Свят, свят, та не тужи так, а толком говори... – сусідка від несподіваної відвертості з острахом подивилася на Марію.
– Та я й кажу – гріх... – і, мабуть, пригадуючи подробиці, на деякий час замовкла.
Михайлина зняла з плити чайник, поставила на стіл варення, чашки, дістала з шафки цукор. Мовчки, все ще з острахом поглядаючи на Марію, поналивала у чашки окропу, присіла на стільчик біля плити.
– Віра, сестра моя двоюрідна, залишилася без чоловіка, хай царствує, недавно. Тільки-но хлопці її школу закінчили. У доньки, меншенької Олесі, не склалося сімейне життя, вважай, дівчам пішла заміж, життя не бачила за пияком та гулякою – чоловіком першим. А далі – гірше стало, коли донечку Світланку народила. Хватило сили, щоб прогнати нікчему-чоловіка, жила одна. Не бачила сама – люди казали: перебирала чоловіками довго... Але, на віку так написано – доля у дівчини була – зустрівся їй чоловік. Гарний, непитущий, але теж із своєю бідою – дружина його запила-загуляла, сім’ю кинула, сина йому залишила...
– Маріє, та ти ж за Віру стала розповідати... – Михайлина взяла до рук чашку і відсьорбнула чаю.
– Та про неї ж, сердешну, бо відколи залишилася без чоловіка, запосілися біди та напасті навколо неї – ото з синами таке, з донькою... Коли б ще на очах була її Леся, її крихітка, не боліло б у неї так серце, а то заїхала за тридев’ять земель, сама, нема кому допомогти, порадити... Хлопці, сини Вірині, теж ковтнули лихої. Спочатку й оженилися обоє, та у обох і проблеми: середульший пити почав, кинула його дружина, а старший – потрапив у тюрму. Недовго пробув – три роки, але ж знаєш – тюрма, то таке лихо, що життя людині навік скалічить, теж сам залишився... З тим і повернулися до матері в хату, попервах нічогенько жили, а, що далі, тим гірше, пити почали, без роботи лишилися. А тут, як на гріх, не витримала і Віра, захворіла. Розбив параліч. Поки трималася на ногах, сяка-така курка бігала по дворі, поросятко хрокало у загоні, корівка була... А як хвора стала Віра, запустіло на дворі, в хаті. Хлопцям нічого не треба, аби гроші були на випивку. Спродали хазяйство все до останньої билини. Не послухали матері, як не просила, як не тужила вона, сердешна. А я – в місті, та й у мене вже не те здоров’я, що колись – не наїздишся з допомогою. ...А це вчора, по обіді, дзвонить мені Олеся...
...У кімнаті стояла тиша. Раптом у дворі зчинився курячий лемент.
– Ну, ти поглянь, знову отой зозулястий бешкетник... – Марія визирнула у вікно – півень, опустивши крила до низу, напосідав на Знайду і норовив клюнути в самісінький гребінець, мабуть це вже кілька разів йому вдалося, бо Знайда – так прозвала Марія півника, що приблудився до її двору пізньої осені – був закривавлений, та, незважаючи на це, все ж чинив опір... Марія відчинила вікно і кишнула – Ану, геть! – Півні розбіглися в різні боки... Ще по осені Марія обходила геть усіх сусідів, питаючи про зниклого півника, та так і не знайшла хазяїна... Відтоді Знайда і залишився у її дворі.
Раптом тишу розрізав телефонний дзвінок. Марія підійшла до столу, зняла трубку:
– Ало! Слухаю!
– Добрий вечір, тьотю Маріє, це я – Олеся!
– Боже ж мій! Лесечко! Ну, як ти там? Діти як? Чи здорові?
– Здорові, тьотю, здорові, дякувати Богу. А ви як ся маєте?
– Та ти, сонечко, не забула ще, як воно по-нашому, пам’ятаєш!
– Не забула, тьотю, пам’ятаю, бо рветься душа до мами, в село... – У трубці схлипнуло і замовкло.
– Та ти чи плачеш? Лесю, голубонько, не треба... Якось воно буде... – Марія замовкла і теж схлипнула.
– Тьотю, дорогенька, допоможіть мені, заради Бога... Години через дві до вас приїде Валерка з другом... – голос у Лесі став рішучим і вона почала розповідати...
...Валерка Сєров збирався у відрядження на Україну. Відколи кордони між країнами стали прозорими, потяглися туди і звідти далекобійні фури, завантажені різними товарами, майже кожного тижня.
– Лесю, голубонько, збирай в дорогу передачу яку: через тиждень їду на твою батьківщину, то й передам. – Валерка глянув на Лесю і враз побачив на її очах сльози. – Ну, що ти, голубко моя, от уже й розхвилювалася...
– Я не проте розхвилювалася, що ти їдеш... Маму хочу побачити, як воно їй? Брати ж, знаєш, обоє непутящі... Тітка не при здоров’ї, щоб їздити до неї... Візьми мене із собою, будь ласка, візьми. Ти ж знаєш, труднощів я не боюся, та й підмінити тебе за кермом зможу в разі чого. Артемка на маму твою залишимо, викличемо сюди, ось прямо зараз і зателефонуємо, приїде до нас і відпочине, і онучка пригляне, та й Світланка з Ігорком допоможуть їй... Чує моє серце, щось там у них негаразд...
– Отож Валерка викликав матір свою з області на гостини та за дітьми подивитися. А самі сіли та й поїхали в село до Віри... – Марія знову схлипнула. – Не можу без сліз розповідати, плакали ми обоє по телефону розмовляючи...
До кордону дісталися майже опівдні. Перевірка документів та вантажу не зайняла багато часу. Тут же, нашвидкуруч переобідавши, попрямували далі. Леся сиділа в кабіні вистромивши руку у вікно і підперши кулачком підборіддя, згадувала...
– Дурна ти, дурна, Лесько. Хто ж зараз гроші чесною працею заробляє? – Сергій, старший брат, тільки-но повернувся з чергових мандрів – тиждень не був удома. – Ось я – ніде не працюю, а треба ж за щось жити. Хіба ж мати може дати мені стільки... А я, ось поглянь, скільки в день маю. – Його рука пірнула до нагрудної кишені піджака і одразу випурхнула з віялом новеньких хрустких двадцятидоларових купюр. – І не проси, бо все "дно не дам і не скажу, як заробив...
– А чого ж ти іноді приїздиш і вимагаєш грошей? – Леся великими сірими очима дивилася то на брата, то на гроші, а потім тихо-тихо попросила – Дай мені... Мені дуже треба...
– Ха! „Дай!” Як це – „Дай”? Ти сама зароби... Ти вже теж... можеш. – І голосно зареготав.
Того вечора, Леся дуже добре пам’ятає, вона плакала і проклинала все: і життя таке, і брата з його грошима, і... увесь світ, що так вороже зустрічав її, молоду, повну мрій і надій, дівчину, яка мала економити на всьому копійки, що давала їй мати.
Потім в очах майнув іще один спогад...
Вона, студентка ПТУ, познайомилася з Віктором на дискотеці. Гарний, високий, чорнобривий та ще й кучерявий, як ото з пісні. Усміхався так добре та щиро. А очі – безмежні, можна втопитися. Тільки з армії повернувся, вступив вчитися до будівельного коледжу. А ще приваблювало, що старший був на кілька років, „Мабуть, розумніший за цих... пуцьвірінків” – так називала своїх однолітків Леся.
Минуло зовсім небагато часу, як вони побралися. Як завагітніла – кинула навчання, думала, Віктор подбає. Та одного разу Віктор прийшов напідпитку і сказав, що більше не вчиться, бо посварився з якимось викладачем. Розповідав, лаявся, майже через слово вставляючи матюки. Леся ні разу не бачила його таким, тому з початку її це розсмішило. Вона поспівчувала, потім посміялася з Віктором над черговим анекдотом, а потім попросила більше так не робити. Розмову про роботу відклала на ранок. Спочатку і Віктора гнітило те, що він так і не закінчив навчання. Влаштувався на роботу на завод учнем до столярного цеху. Почав заробляти. Але все частіше і частіше приходив додому напідпитку. Врешті решт, Леся перестала цьому дивуватися. Та й просити вже перестала – перевиховати Віктора було просто неможливо. Допомоги від нього не чекала, бо що не день Віктор приходив додому „тепленький, ”а одного разу його взагалі принесли додому майже непритомного від горілки. Так, вся хатня робота лягла на її, Олесині, плечі.
Вже значно пізніше, коли народилася Світланка, Олеся зрозуміла, що не кохає Віктора і ніколи його не кохала. Що то було... не підлягало поясненню навіть їй... А коли Віктор одержав маленьку однокімнатну квартиру, життя взагалі стало нестерпним. Майже через рік, завод, на якому працював Віктор, оголосили банкротом. Залишившись без роботи, Віктор навіть не намагався її шукати, просто пив, потім взагалі перестав приходити додому ночувати...
І вже третій спогад — дорога була виснажливою, то вона навіть не вчулася, як задрімала — прийшов до неї уві сні... Холодні руїни світилися з середини ледь помітним світлом, замість столу – дерев’яний ящик, на якому – пляшка горілки та дещо, щоб загризти оковиту, в кутку – матрац і – вона... Потім, як привиди, почали один за одним з’являтися обличчя чоловіків, які приходили, щоб пестити її тіло... Їхні чорні брудні руки хапали її за стегна, за груди... Страшний стогін вирвався крізь стулені вуста, і в ту ж мить вона прокинулася. Валерка зупинив машину і уважно подивився на неї.
– Що, знову – страхіття? Знову – з того життя? Заспокойся, люба, все те давно в минулому – я нікому тебе не віддам. Ніхто і ні за що більше не скривдить тебе. Не хвилюйся так, сонечко. І з мамою Вірою все буде добре, ось уже недовго залишилося. Скоро будемо чай пити з чорною смородиною. – він нахилився до неї, обійняв за плечі і поцілував у скроню. Леся посміхнулася, схлипнула і, подумки подякувала долі, що та подарувала їй її Валерика...
І знову молоду жінку обсіли спогади. З Валеркою вона зустрілася на прийомі у дитячого педіатра. Ігорку тоді було не більше трьох рочків. Світланка, старшенька на два роки, поки чекали у черзі, ходила довкола Ігорка і розважала його. А вони, їх батьки, розговорилися...
– ...А оце зараз їдемо до себе на батьківщину. Бабуся хату у спадок залишила, будемо освоювати нове життя. Тепер уже самі, як справжні чоловіки, так, Ігорку? – Валера просвітлів поглядом, легенько смикнув сина за чубчик. Хлопчик заусміхався і простягнув до нього руки.
– А квартира? Збіжжя? – Олеся глянула на Валеру співчуваючим поглядом.
– А що – квартира? Що – збіжжя? Все залишив. Деякі речі узяв для Ігорка, та й усе... А вона... Хай собі розважається, хай живе як знає... Мене Бог здоров’ям не зобидив, професію маю. Ще при Союзі, вважай, вздовж і впоперек всю країну проїхав... Не пропадемо. Ігорка в садочок на п'ятиденку, а сам у рейс... Та й мама допоможе...
– Візьми мене з собою... – голос Олесі прозвучав у тиші як постріл.
– Ти згодна прямо ось так їхати з незнайомою людиною? – Валерка розгубився і замовк...
– Знаєш, Валеро, незнайомих людей єднає пережите... Натерпілася і я від чоловіка-алкоголіка, та й від очікування не знати чого. Є у нас із тобою щось спільне... А ще – діти, бо вони потребують уваги і батьківської ласки. Що не кажи, а їм однаково потрібні батько й мати. Та й життя на місці не стоїть, Світланка підростає, скоро до школи... Не хвилюйся, на шию вам з Ігорком не сяду. Якусь копійку і я зароблятиму – шию непогано... А там... Життя покаже... Та й хлопчикові... хіба ж п’ятиденка замінить маму...
Почувши останнє слово, хлопчик перестав гратися із Світланкою і повернувся до Олесі і Валерки, хвилину стояв і дивився то на неї, то на нього. Потім швидко-швидко, перевальцем, рушив їм назустріч і, на здивування Валери, підійшов не до нього, а до Олесі. Чітко вимовив: „Мама”. Глянув на Валеру і, не то ствердно сказав, не то запитав „Мама?!”. Валерка глянув на Олесю. Очі заблищали:
– Ну ось, ми вже й підросли... Так, синку, мама. Це друге слово в його житті. – Майже прошепотів Валерка, а потім, згадавши колишню дружину, спохмурнів – Дружину завжди бісило те, що першим словом сина було слово „Тато”...
Так, Олеся та Валерка стали жити разом. Через місяць побралися. А через рік народився хлопчик Артемко. Так, у Олесі з’явилася надія на щасливе майбуття. Все частіше і частіше на її обличчі з’являлася і сяяла посмішка, Валерка обожнював її і як жінку, і як матір його дітей...
Єдине, що не давало їй спокою, так це думки про батьківську хату, про братів, а ще більше – про матір. Олеся часто дзвонила до тітки Марії, в такий спосіб дізнаючись про життя рідних. Звістка про братів, що втягнулися у пиятику, звичайно, додала Олесі клопоту... І тоді у її голівці виник план... Своїми думками поділилася з Валеркою...
Фура не поспішаючи, обережно в’їхала на ґрунтовку, що вела до села. По обидва боки – то там, то тут – пусткою бриніли хати, збиралося надвечір’я.
...Хата Іваненків стояла неподалік ставка, ото ж можна було годувати гусей, качок, тримати корову – за травою не потрібно було їхати кудись на луки.
Леся обережно прочинила хвіртку, з двору потягло пусткою і невпорядкованістю. Вражена, вона попрямувала до хати, торкнула за клямку двері.
– Хто там? Заходьте, відчинено... – слабкий голос ішов з кімнати. Леся мовчки пройшла сіни, відчинила напіврозкриті хатні двері... І важко опустилася на ослінчик біля дверей. Того порядку, що колись царював у кімнатах навіть після смерті батька, не було...
Марія схлипнула ще раз і продовжила:
– Каже, заходжу я, тьотю, в хату, а там не прибрано, не білено, стіни кіптявою взялися від тютюнового диму, мати на постелі лежить, встати їй не сила, слабка дуже. Біля неї стільчик, окрайчик хліба, та склянка води... Ото й уся їжа. А брати – обоє тепленькі, на всю хату хроплять, перегаром від них несе, дихати нічим…
Переговорили вони з матір’ю, та й надумала Олеся забрати її тієї ж миті, але вона, сердешна, не погодилася. Каже, боюся зараз... Як з хати піти, як кинути все напризволяще, та й Сергій, старший, не дозволить, бо єдині гроші на сім’ю заробляла вона, Віра. Таки ж – пенсія. А це теж, які не які, а гроші. А що сама не отримувала, бо не ладна була далеко ходити, – після паралічу ледь дибала по хаті, – то й підписала довірчу на Сергія, щоб той сам отримував. Ну, якось та домовилися про те, що наступного разу підготує Віра документи, збіжжя таке-сяке збере, „дарчу” на хату підпише для обох синів, а тоді вже якось... З Богом... Може й їх вдома не буде. Жалілася часто: отримають хлопці пенсію, та й пропадуть на два – три тижні з дому...
– Ну й історія, а чого ж вона нікуди не звернулася, до сусідів, у сільраду, до дільничного?.. – Михайлина засовалася на місці, потім підхопилася, витерла ганчіркою стіл і знову присіла на стілець.
– Та куди звертатися? Хто зараз допоможе, коли у всіх свій клопіт, одиноких стільки в селі, що... А тут же – рідні сини поруч, хлопці нівроку, можуть і працювати, а то ще й оженитися. Старший, правда, як з тюрми повернувся, пити одразу почав, став мовчкуватий, злий, тільки очима блимав, та все в сарайчику щось длубався. Спитала його Віра, що він там скручує, згвинчує, мудрує, а він в зло так сказав: „Тобі не все дно? Вибухівку ладнаю, трясця її матері, рибу глушитиму, треба ж щось жерти”. Відтоді і злякалася Віра, а що, як хату підірве, або ще чого надумає. А тут Олеся заявилася з чоловіком, та ще й завантаженою фурою...
– Свят, свят, свят... – Михайлина перехрестилася тричі, та так і застигла з рукою на грудях. – А далі що ж? Твій-то гріх, Маріє, в чому?
Марія шумно видихнула, втерла очі і повела далі.
– Та кажу ж тобі, подзвонила Олеся та й каже: “Тьотю, годин через дві приїде до вас Валерка машиною, та не один, з другом...
...Лесин голос, Марія це відчула одразу, набрав рішучості і впевненості в тому, що вона надумала зробити.
– Треба, щоб ви поїхали разом з хлопцями до села, та обманом яким, чи ще якось, викликали маму на вулицю, щоб в машину якось посадити. Скажіть їй, хай і одежі не бере з собою ніякої, я вже купила їй усе, хай тільки документи візьме...
– Лесю, дитино, що ти надумала? – Марія, ще б трішки і випустила б слухавку з рук.
– Все я, тітонько, продумала, все як є, де ж це бачено, щоб при живих дітях мати вмирала з голоду та холоду, а ще більше... від неповаги власних дітей...
– Оце так-так! – Михайлина знову перехрестилася. – Як у кіно...
– А я про що? Дійсно, як у кіно... Поїхали ми... Край села Валерка зупинив машину, встала я та й пішла у село до Віриної хати. Заходжу, а у кімнаті – диму, хоч сокиру вішай. Віра на постелі лежить, дихає важко-важко, покашлює раз за разом.
– Добридень вам у хату – Марія переступила поріг і покинула двері відчиненими – А що це у вас накурено так? Пожаліли б матір, задушите ж її.
– Не хвилюйтесь, тітко, вона в нас ще ого-го, нівроку, та й звикла вже – замість привітання пробасив Сашко.
– Ага, – кажу – звикла. – Та вже й до Віри: – Ну, добре. Вставай, Віро, пройдемося потихеньку – по секрету жіночому треба побалакати.
Вийшли помалу, погомоніли трохи про життя-буття.
– Олеся мені дзвонила... – Марія уважно глянула на сестру, щоб не сполохати її та не розхвилювати.
Ото, тільки обмовилася за Олесю, а Віра мені:
– А я вже й готова, документи ось при мені, в кишені. Вона приїздила тижнів зо два тому, домовилися ми про все... Ось тільки як же... хату свою залишити. Важко... аж плач бере...
Зайшли до хати, ще про те, про се погомоніли при хлопцях.
– Ну, то що ж, час мені – кажу – Проведи мене, Віро, трішки, бо вже повертатися маю.
А Сашко, так той, наче відчув що:
– Давайте, тьотю, я вас проведу.
– Ні! – сказала рішуче. – Не треба, Сашо, ми з мамою ще по одному секрету переговоримо.
– Що це за секрети у вас такі? – Сергій зблиснув очима на Марію, потім на матір, потім взявся за чарку, підніс до рота, ковтнув – аж забулькотіло і хрумкнув солоним огірком...
– Вийшли ми з хати, потихеньку, потихеньку, та так і дісталися на край вулиці. А тут Віра, пристала, сердешна, каже мені:
– Не дійду до машини, біжи, – чи кивни, чи поклич, – хай під’їдуть ближче.
Побігла я, кивнула хлопцям, машина – вжик – та й під’їхала. Сіли ми та й... Поминай як звали...
Марія замовкла... В кімнаті вже посутеніло, у відчинене вікно потягло прохолодою...
– То оце й є твій гріх? – Михайлина сплеснула руками – Та ти ж сестру свою рятувала від потали та смерті голодної при живих дітях, то який же це гріх? – гірко видихнула потому – Це – дітям гріх... Діти, діточки... Отак кохай їх, рости, а на старість... А Олеся, дивися, яка молодець...
– Правда твоя – молодець, плакала дуже, довго умовляла мене... Ось і зробила я це, а сама... Як же мені жити далі? А як кинуться хлопці – матері нема – прийдуть... До мене прийдуть... – та й замовкла...
Михайлина схлипнула, глянула на сповідницю – по її обличчю котилися сльози...
