Кімната була маленькою, холодною і вузькою. Вона сиділа на підлозі і дивилася в стіну. В ту холодну стіну, що переслідувала її ще з початку осені. Осінь, як завжди була мокрою. Погода то дихала холодним диханням лютого, то приносила теплий відгук липня.
У вересні завжди так буває. Коли погода, граючись з нервами і здоров'ям жителів, має примхливість мінятися, як в кращу, так і в гіршу сторону. І сонце, неначе підтримуючи вересень в його підступних планах, перманентно ховається за хмарами. Але цей день був виключенням вересня, тим рідкісним виключенням, коли куртки і плащі можна залишити в будинках і йти гуляти, адже сонце настільки добре прогріває повітря, що в цьому просто немає потреби. Але вона сиділа удома.
Крізь старі, пошарпані, з'їдені міллю штори ледве пробивалося денне світло. Вона не любила світло, не любила день і не любила себе. Вона просто сиділа на підлозі, мерзнула і дивилася на виїмку в стіні. Чим швидше протікав час, тим швидше наступала осінь і тим ближче ця виїмка в стіні. Ти можеш доторкнутись до неї, можеш просто дивитися на неї, але як не крути, ця стіна все більше наближається до тебе. Вона не була слаба духом і не страждала клаустрофобією, але відчуття наближення завжди долало її. Іноді вона навіть не могла заснути ночами від відчуття, що стіна ось-ось насуватиметься на її крихке тіло і тоді все. Кінець стражданням і печалям, що несе цей світ.
Їй було 25. Вона не була заміжня, не мала дітей. Та що там говорити! Вона навіть ніколи по-справжньому не любила. Принаймні, їй так здавалося.
Вона сиділа. З кватирки дуло свіжим і в той же час не по осінньому холодним вітром. Їй було все одно, вона просто дивилася на виїмку в стіні.
В її маленькій, темноволосій голові, роїлися сотні думок. Вона думала про все. Про те, як жити краще, як стати на ноги і як нарешті покинути цю маленьку кімнатку, окрім якої у неї більше нічого не було.
В її карих очах промайнула іскра, вона на секунду примружилася. Ця божевільна іскра, яка може бути тільки в людей, що зневірилися. В її жилах на якусь хвилину скипіла кров, вона зірвалася і підскочила на ноги.
- не хочу! Не хочу! Не ХОЧУ! – закричала вона і стала розносити все навколо.
Вона зносила все, що було на її столі. Вона зносила диски, вона зносила косметику, вона зносила книги, вона зносила монітор. Все з хрускотом сипалося на підлогу і розбивалося на маленькі осколки, на маленькі шматочки, на молекули.
- не хочу! – кричала вона, і крик переходив в плач.
Їй все набридло, набридла ця кімната, набридли розкидані речі на столі, набридла ця погода, і стіна в яку вона була вимушена дивитися. Їй набридла вона сама.
Вона підбігла до дзеркала. В темному, давно не митому і вже в деяких місцях тріснутому дзеркалі відобразилася вона. Кароока і темноволоса, зовсім не нафарбована і з вимерлими від життя очима. Вона схопила скляну рамку для фотографій і зі всією своєю жіночою силою кинула її в дзеркало. Дзеркало дало круглу тріщину.
- Не хочу! – і з її очей вже падали кетягами сльози.
Вона впала на підлогу. Впала на уламки, на шматочки, на молекули скла.
В ній немає нічого ідеального, нічого навіть близького до ідеального. В ній немає нічого, вона порожня, мерзенна і не красива. В ній немає нічого. Тільки брудна кімната, стіна і виїмка..
Їй стало порожньо. Від себе, від свого власного будинку і від цього життя. Вона підірвалася на ноги і озирнулася.
Як можна? Це життя, ці стіни і вона. Вона сама не знала, що робитиме далі. 25 не термін, але 25 вже і вік. Через шість місяців 26, а потім. Що потім? Що далі з нею?
Вона припинила плакати, якось угамувалася сама собою і піднялася на ноги. Треба було прибратися. Що ж, як завжди. Спочатку все розносиш, кидаєш і б'єш, а потім згрібаєш в охайну грудочку і просто чекаєш, коли проблема вирішиться сама собою. Вона прибирала.
Вона збирала шматочки, частини, молекули. Просто збирала, адже ніщо більше і не залишалося. Згрібала все і виносила в сміття. На ходу плакала і згадувала все про що думала раніше. Мати, яка її кинула, батька, який її ніколи не любив і брата, який вже давно пішов, знайшовши нове, більш цікаве життя. Вона витирала пил, збирала шматочки з підлоги, вона складала все на місця. Повзала і мила підлогу в кутках, вона змітала віником павутину із стелі.
Через якихось декілька хвилин все ідеально блищало.
Хоч в чомусь я можу бути ідеальною – звучало в її голові. – хоч в чомусь, хоч в чомусь – луною рознесла кімната.
Вона стала до блиску натирати столи, стільці, тумбочки, підлогу. Вона терла і терла. Вона хотіла бути ідеально. Натерти до блиску шматочки, частини, молекули.
Вона натерла все ідеально, до найдрібніших деталей. Але! Залишався всього один маленький накопичувач пилу. Ця безглузда дрібничка, єрундовина, чепушинка, яку їй подарував однокласник на день святого Валентина. Фарфорове сердечко з отвором всередині. Маленька скарбничка, але великий знак уваги.
Вона узяла носову хустку і бризкала водою і протирала, знову бризкала водою і знову протирала. Вона не думала, вона просто хотіла досягти ідеалу хоч в чомусь, хоч в якійсь окремій сфері. Вона хотіла бачити чистоту. Чистота – ідеальність, як схожі ці слова.
Вона сиділа і терла, а тим часом сонце зрадницьки заходило і сходило, павуки плели в кутках нову павутину, столи знов припадали пилом, а вона терла.
Цю червону дрібничку, цю непотрібну чепушинку, яка так недбало була дарована на дурне свято.
Вона худнула, організм, що виснажувався, просив то води то їжі, але вона терла і терла. Їй треба бути хоч в чомусь бути ідеальною, а цей злісний пил сідає, як тільки його витираєш.
Вона витирала шматочки пилу, частинки, молекули…
Її знайшли на третій день в своїй маленькій кімнатці, в кутку, вона сиділа і терла носовою хусткою дивний білий предмет.
При огляді лікарями не чинила опір, а просто терла предмет і щось говорила під ніс.
- Я повинна бути хоч в чомусь ідеальною, - прошепотіла вона і кинула в стіну вже біле сердечко.
- Немає пилу – немає проблем! – прокричала вона, і її забрали лікарі.
Діагноз був простий. Шизофренія.
