Він сидів на верхівці старезного дерева – Бог. Він не відав, коли воно виросло, і не знав, коли воно всохне. Віття його тримало Бога, коріння – землю. Бог був мудрий і самотній, і не було йому до кого заговорити. І сотворив Він сміх; і засміявся. І зі сміху Його постало небо, і сповнило собою всі простори. І не стало Богу місця на дереві. І розгнівався Він, і з гніву Його постав вогонь. І зайнялось дерево – воно могло горіти, і заплакав Бог – Він міг плакати.
Так з’явились земля, небо, вогонь і вода.
І зрозумів Бог, що світ створено. І очі Його розширились, і з подиву Його постали люди, а зі слів – усе решта. І не стало Богу місця на землі, і прокляв Бог землю. І з прокляття Його постав ерос. І росли рослини, і плодились плоди, і кохались люди.
І побачив Бог, що їм добре. І затулив Він обличчя руками, і постала від того смерть, і спустіла земля.
І побачив Бог, що сотворив, і руки Його опустились. І з опускання рук Його постав вітер, і поніс навстріч Богу пісок і попіл. І жахнувся Бог, і сльози сповнили Його очі, і розчахнулось серце Його. І з крові Його серця постала любов.
Але пізнав Бог, що не владний над світом, і постав з того страх. І розтяв Він печінку Свою, і сховав там любов, і кинувся тікати. І страх Його біг за Ним слід у слід. І де нога Бога торкала землю – розливалось море, де сягала хмар – каміння падало. І закричав Бог, і з крику Його постали – ти і я…
