Вадька стояв і плакав. Навіть не так: він стояв і гірко-гірко підвивав, піднявши обличчя до сірого зимового неба. Йому хотілося, аби все було саме так, а не інакше. А мама з ним не погоджувалася. Хіба мама могла зрозуміти всю глибину його смутку? Що вона може збагнути – вона ж дівчинка! І ось там, за спиною, у величезному супермаркеті, лишився великий піратський пістоль, і цей пістоль потрапить до рук зовсім іншого хлопчика, може навіть Андрія з садочка, і той хлопчик буде ходити пишний та гордий, а Вадьці доведеться благати дозволу бодай торкнутися до скарбу.
- Вадько, ну навіщо тобі той пістоль? Ти хочеш когось убивати? – допитувалася мама, сівши перед Вадькою навпочіпки і намагаючись на червоному мокрому обличчі зі скривленим ротом знайти нарешті очі, аби до них зазирнути.
- Таааак! Злодіїв!
- Але ж їх теж шкода убивати! З ними треба якось по-іншому…
- Ніііііі! – це слово вихопилося уже з новою порцією відчайдушного плачу.
Раптом мама завмерла, ніби дослухаючись до чогось. Вадька бачив це крізь мокрі примружені повіки, доки стежив за маминою реакцією на виступ. Вона вся напружилася, а її пальці аж побіліли, стискаючи сумку.
- Вадько, - так тихо мовила вона, що Вадька не чув її крізь власний крик, а міг хіба читати по губах. – Вадько, зажди. Помовч. Ось зараз. Ось… зараз.
Вона говорила так незвично, що Вадька змовк. Він утер рукавом курточки носа і глипнув на маму. Вона була якась чудна, все шепотіла: «Слухай».
Вадька спершу не розумів, що трапилося, а потім збагнув: весь світ перемінився! Здавалося, люди, які снували туди-сюди, місячи підталий брудний сніг, погубили десь свою безликість, натомість усміхнулися ледь вловимим внутрішнім сяйвом. Похмурість зимового дня всотала прозоре срібло, а всі безпритульні собаки наче засміялися своїми кошлатими писками. Кожна гілочка, кожна цеглинка і крижинка стали особливими, ніби чіткіше промальованими і вагомішими. І, з’єднавшись докупи, створили яскравий та прекрасний світ.
А повітря… Було наче пронизане електричним струмом, від якого поколювало щічки. Звуки моторів-людей-тварин сплелися у мелодію і відступили перед величною тишею. І стало так незвично хороше, що захотілося співати.
Вадька спитав:
- Мамо, що це?
Мама посміхнулася кутиками очей:
- Це надзвичайна мить. Це мить, коли всі діти у світі перестали плакати.
Вадька хотів було спитати, звідки мама про це знає, але щось підказало йому, що розпитувати буде зайвим. Зрештою, на те вона і мама, аби все знати. Вони просто стояли поруч за руку, і посміхалися. І всі люди навколо посміхалися також. Обережно, аби не злякати мить, мама з Вадьком вдихали холодне повітря і наповнювалися щастям. Таким невимовним, як ніколи. І в сто мільйонів разів кращим за якийсь пістоль.
А потім все скінчилося. Увімкнулися звуки, а ятки, маршрутки і брудні стіни будинків стали такими ж похмурими і нудними, як і до того. Тільки люди досі зачаровано роззиралися, боячись порушити свою радість звичним для великого міста роздратуванням.
- Виходить, що якби я не припинив плакати, ніколи так гарно не стало б? – спитав пізніше Вадька, коли говорити знову захотілося.
- Авжеж, - відповіла мама. – Інколи може здатися, що у світі так багато людей, що вже ні від кого нічого не залежить. Але насправді важливий кожен.
- І невже весь час хтось плаче?
- Звісно. Щомиті хтось плаче, так само, як щомиті хтось народжується, помирає або їсть цукерку. Тільки й сльози мають свою вагу. Хтось плаче від болю, хтось від голоду чи образи. А на когось просто… - мама підморгнула, - нападає вереда. Бо дуже потрібна якась витребенька. Без важливих сліз не обійтися, бо від них же стає легше. А ось пустих і дріб’язкових сліз нам не треба. Бо чим більше сліз – тим світові важче. І тим важче відчути ось таку мить, як оце ми щойно.
Вадька замислено брів, занурюючись чобітками у розм’яклий сніг. Вони йшли до найближчої зупинки, аби повернутися додому і зігрітися гарячим чаєм, а може навіть какао.
Зрештою, він зітхнув і буркнув:
- Ну й не потрібен мені той пістоль. Ще встрелю когось, а його дітки потім… плакатимуть.
