| © Дольна Оксана, 26-12-2008
|
Софія
Він сидів на дивані обхопивши голову руками коли до нього підійшла жінка з довгим, світлим волоссям, що сягало землі.
- Як вона називала тебе?, - спитала жінка беручи його руки в свої, заглядаючи в сині, як волошкове поле, очі.
- Татом, - вимовив чоловік й заплакав, - вона називала мене татом.
Жінка сіла поряд з ним, поклала його голову собі на коліна, співала чудних пісеньок на чудній мові, якої навіть Божевільний не розумів.
- Дарма ти вбив її, Еммануїл, - вимовила жінка зрештою, коли він трохи заспокоївся, - життя то не лише молодість.
- Я не міг бачити як вона в’яне, я бачив це щодня, щогодини, на власні очі бачив як моя дитина перетворюється на купку пороху. То було повільне вмирання. Ти теж так вмирала, Габріель, з тобою мені слід було вчинити так само, однак мені не стало сили, я був слабким, Габріель.
Вона нахилилася й торкнулася холодними вустами його чола.
- Габріель, - покликав він, - ти справжня, Габріель, чи я просто вигадав тебе бо мені страшенно самотньо, бо мені так бракує тебе, Габріель.
Однак жінка не відповіла, тільки посміхнулася.
- Ти дещо винен мені, - сказала.
Тоді Божевільний витягнув з кишені великого, сяючого каменя на срібному ланцюжку і віддав їй.
- Бери, тепер ти знову королева змій.
Вона посміхнулася.
- Звідки в тебе цей камінь, Габріель?, - спитав чоловік.
Жінка помовчала трохи, зітхнула, згадувала ніби щось давно забуте, а може просто не хотіла говорити.
- Колись давно, - зрештою вимовила вона, - жила на світі велика біла змія і на голові в неї був діамант, ту змію називали королевою змій, камінь же символізував її владу, якщо її вбити, а камінь забрати собі то влада над усіма зміями світу перейде до тебе.
- Ти вбила її, Габріель?, - спитав він торкаючись щоки жінки, не відривав від неї погляду, був немов зачарований.
- Я вбила її, я вбила її однієї темної ночі, коли вона виповзла на високий курган насипаний на пам'ять про моїх предків, їхні кістки тліли в тій землі, їхня кров текла в травах, їхніми голосами розмовляв вітер, вони заманили білу змію в пастку, вони дали мені велику палицю і я вбила її, і я стала королевою змій.
- Важко було вбивати?, - спитав він Габріелі
- А тобі, тобі важко було вбивати, Еммануїл?
- Страшенно, - вимовив чоловік, - страшенно важко бачити смерть своїх дітей, тепер мені вже ніщо не страшне, після такого нічого боятися.
Він підвівся, підійшов до картини, що висіла навпроти дивану.
- Але я правильно вчинив, - сказав, - тепер вона назавжди зостанеться такою, тепер старість та смерть нестрашні їй.
Габріель підвелася, направилася до дверей, що вели в сад.
- Зажди, не йди від мене!, - викрикнув Божевільний, - ще надто рано.
- Я мушу йти.
- Мені так бракує тебе, як серця.
- Я знаю.
- Я досі не розуміє, що маю робити далі.
- Я знаю.
- Я страшенно заплутався.
- Все буде добре, - вимовила вона цілуючи його, притискаючись до нього так міцно, що серце чоловіка билося в її грудях.
- Зостанься зі мною, Габріель, - було вічним проханням Божевільного.
- Не можу, - незмінна відповідь Габріелі.
- Ти хоча б ще раз прийдеш?, - питав він.
- Якщо ти захочеш мене бачити, - відповідала вона зникаючи в темряві.
Божевільний обернувся, ще раз підійшов до великої картини на стіні навпроти. На ній дівчинка років десяти в довгому білому платтячку, з темним кучерявим волоссячком перев’язаним змією замість банта та з великим діамантом на грудях тримала за вуздечку гнідого коня.
- Софіє, - прошептав він, - дитино моя.
Ну що ж, тепер вона назавжди зостанеться такою і її молодості нікому не відняти.
Кінець
Він лежав на великому ліжку увесь осяяний променями сонця, що сходило, до нього тулилися сплячі чоловіки, жінки та діти, а він роздавав їм любов щедрою рукою, Бог Отець, Бог Син і Бог Дух Святий в одній особі. Вона відчинила важкі двері й увійшла до середини.
- Як вони тебе називають?, - спитала.
- Господом Богом, - відповів він міцніше пригортаючи молодого, красивого юнака чия голова лежала на його плечі.
- Ти щось відчуваєш з ними?, - запитала жінка.
- Я вже давно нічого не відчуваю, відколи ти пішла, відколи померла Софія…
- Я вмерла, а її ти вбив.
Він посміхнувся.
- От бачиш, Габріель, мені вже навіть це не болить, мені вже навіть не боляче.
Божевільний підвівся, зліз з ліжка переступаючи сонні, напівпритомні після нічних оргій тіла своїх паломників, своїх коханців та коханок.
- Я нічого не відчуваю, ні болю, ні страху, ні відчаю, ні співчуття, ні любові, я можу бути богом.
- Тоді ходи зі мною, - сказала вона, - і їх всіх візьми з собою.
Чоловік зодягнувся в розкішні, золотом розшиті шати, розбудив тих, котрі спали на його ліжку, вийшов на балкон, крикнув і від його громового голосу попрокидалося пів світу.
- Ходіть за мною!, - звелів Божевільний.
Щойно він вимовив це як піднялися сотні тисяч чоловіків та жінок, взяли своїх дітей й пішли за ним. Вони йшли довго, йшли рік, йшли другий, десять років, двадцять, йшли аж доки не зосталися тільки найміцніші, достойні. Саме цим достойним, найміцнішим звелів Божевільний рубати густий ліс, котрий перегородив дорогу і, озброївшись гострими сокирами, вони стали прокладати собі шлях, а перед ними, ніколи не стомлюючись, не відаючи сну чи відпочинку, ще довгих 20 років йшов він – Божевільний, їхній провідник, їхній бог.
В перший же день 21-го року дісталися вони до струмка, який багато століть тому витік з очей вмираючої Габріелі і дарував вічне життя.
- Пийте, - звелів їм чоловік, - пийте й беріться до роботи, збудуйте мені вежу, котра сягатиме до самого неба, аби я зайняв місце достойне моєї величі.
В той таки день почали люди будувати і будували триста років аж доки височенна вежа не торкнулася небес. Без перестану, не відаючи втоми, не знаючи відчаю, будували підданці дорогу до престолу для свого владики. І от, на десятий рік з дня завершення робіт піднявся Божевільний на небо. Що ж чекало його там? Ангельське воїнство? Святий Петро з ключами від раю? Може Бог чи, принаймні, Диявол? Нічого цього не було, тільки Габріель, яка сиділа на розкішному престолі, але підвелася щойно побачила чоловіка і, посміхаючись, пішла йому на зустріч.
- Я так довго чекала тебе, Еммануїл, - вимовила вона, беручи його руки в свої.
- А хіба тут не повинен бути Бог?, - запитав він здивовано оглядаючись.
- Нема бога окрім того, що в твоїй голові, нема смерті окрім тієї, що в твоєму серці.
- Як же це?
- Добро та зло не якісь відсторонені поняття, Господь та Сатана не мешкають в пеклі чи раю. Ти – Бог, - вимовила вона, - І ти – Диявол, твоє місце тут.
Божевільний посміхнувся, відступив.
- Ти сама не знаєш про, що говориш, Габріель, я бачив його, він приходив до мене, просив поради. Я прийшов сюди не для того щоб правити, я прийшов аби дати відповідь на його питання, аби покласти всьому цьому край. Я не міг довше чекати.
Габріель розсміялася.
- Ти бачив Бога?, - спитала.
Він кивнув.
- Бог дарував тобі вічне життя?
Він знову кивнув все ще не розуміючи до чого вона веде.
- Ти божевільний, Еммануїл, ти завжди бачив те чого не було, ти чув неіснуючого бога, лише твоя віра зробила нереальне реальним, а неможливе можливим. Ти жив вічність не тому, що якийсь вигаданий бог дозволив тобі, а тому що сам хотів цього, сам вірив в це, хотів так сильно і вірив так відчайдушно, що не постарів і не вмер.
Вона підійшла до нього, поцілувала як цілувала сотні років тому.
- Я тут і я жива лише тому, що це потрібно тобі. Нема іншого бога крім тебе, Божевільний, немає іншого бога крім тебе, Еммануїл.
Тоді Габріель взяла його за руку, посадила на престол, а сама сіла поряд. З того часу вони правили світом.
Легенда
- Я розкажу тобі казку, - вимовив немолодий вже чоловік, що сидів біля ліжка хлопчика, - хочеш послухати казку?
Малий не відповів, тільки кивнув.
- Колись, давним давно, Бог вирішив спитати одного чоловіка, що той думає про світ…
- Звичайного чоловіка?
- Звичайнісінького, такого як ми з тобою. Кому ж оцінювати цей світ як не тому, хто живе в ньому?
Старий помовчав трохи, а тоді продовжив:
- Так от, - говорив він, - Бог пообіцяв чоловікові вічне життя в обмін на відповідь на свої запитання: «чи варто було давати початок життю на Землі». Чоловік жив довго, дуже довго, багато бачив, багато знав, був дуже красивим, надзвичайно розумним за це люди полюбили його як бога та й він сам став вважати себе богом, став мріяти про небо тому звелів вірним рабам будувати високу башту…
- Вони послухали його?, - спитав хлопчик.
- Звісно послухали, вони любили його, а коли любиш немає нічого неможливого.
- І вони збудували вежу?
- Збудували.
- До самого неба?
- До самого неба.
- І він зустрів Бога?
- Ні, не зустрів.
- Чому?, - спитав малий здивовано.
- Бо ангели, які бачили душу людини не полюбили його, не поклонилися йому. Вони не відчули в ньому ні добра ні краси тому пошматували тіло чужинця на дрібні шматочки щойно він ступив на небо.
Хлопчик вже майже спав, але коли чоловік поцілував внука і побажав йому спокійної ночі, той несподівано спитав.
- То бог ніколи не дізнався чи правильно зробив створивши світ.
-Ні, - вимовив дідусь, ніколи не дізнався.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
