- Хто живе в отому домі на пагорбі?, - спитав перехожий свого провідника, коли вони проходили повз великий, розкішний маєток обвитий плющем, осяяний місячними променями. Чоловік зупинився на мить, бачив перед собою ніби шматочок іншої реальності, дивився немов через вікно у потойбіччя.
Там закони світу переставали існувати, там ніколи не було ні зими ні снігу, ні осені ні холодів, там місячне сяйво лилося як молоко, там все потопало в божественному ароматі троянд, котрі не в’янули ніколи, там завжди співали солов’ї і бриніли срібними водами струмки, там було добре…
- Кажуть, там живе дуже нещасна жінка, - вимовив провідник, - кажуть вона настільки красива, що навіть місяць закохався в неї. Її матір завжди тримала доньку під замком бо знала: з такою вродою лиха не обберешся. А чоловіки, яким випадало хоча б раз, хоча б краєм ока побачити її, вже ніколи не мали спокою, не хотіли більше нікого, тільки її, лише її. Але от, одного разу, коли було їй 12 років, приїхав з далеких країв чи то чаклун, чи то цар, пастух чи жебрак, не знаю, щодо цього ніхто правди вам не скаже. Так от, він приїхав аби подивитися на дівчинку бо попри все славу її світу розносив навіть вітер, а як побачив вже не зміг відвести погляду.
- І що ж сталося потім?, - спитав перехожий.
- Потім? Потім він викрав її і зачинив у глибокій темниці аби більше ніхто й ніколи не бачив її, він був одержимим нею, ревнував навіть до повітря, яким вона дихала. Він довгі роки тримав її за сімома замками аж доки не з’явився…
- Дайте вгадаю, прекрасний принц?
Провідник посміхнувся.
- Ну як же без принца?, - спитав, - з’явився принц, ще й як з’явився, викрав її й привіз до цього замку.
- І вони жили довго та щасливо?
Дивлячись на розкішний, осяйний будинок на пагорбі чоловік вперше хотів вірити в казки, такий мир, такий спокій, така радість поселилися в його серці.
- То вони жили довго і щасливо?
- Так дехто вважає, але інші розповідають нібито чаклун знайшов їх, вбив принца, а принцесу забрав собі, ще інші говорять, що принц страшенно боявся старості тому вбив свою принцесу аби вона назавжди зосталася молодою й прекрасною. Багато всякого розповідають.
- То де ж правда?
- Правда страшенно ненадійна річ, - вимовив провідник, - вірте в те, що вам більше до вподоби.
Вони ще трохи постояли біля дому й рушили в дорогу, а навздогін їм неслися аромати троянд, спів солов’їв, передзвін струмків, а ще легке зітхання.
Однієї темної ночі
Чоловік поволі вийшов на балкон. Ніч була неймовірна, фантастична. Тут ночі не повторювалися, в цьому домі на березі океану де місяць світив як ніколи ясно, а хвилі шаруділи як ніде мелодійно, тут він, ніби вперше відчував неповторність життя, завжди по-новому.
Фантастичне сяйво нічного світила, котре начебто нічого й не означало, всього лише природне явище, але разом з тим стало для нього уособленням величі світу. В цій місячній доріжці, що вигравала на воді злегка коливаючись коли хвилі набігали на берег, але вже сотні тисячі років залишалася незмінною, він ніби бачив власну долю. Його життя було цією місячною доріжкою та він не скаржився.
Він був високим і худим зі світлим, хвилястим волоссям та прекрасними, синіми, холодними очима в яких поблискувала ледве помітна іскорка. Він здавався молодим, зовсім юним, хлопчиком, але погляд його злих очей кольору волошкового поля не дозволяв ставитися до цього чоловіка несерйозно. В ньому відчувалася якась прихована сила, життя не лишилося, але сила нікуди не ділася, змушуючи оточуючих з повагою, а то й острахом ставитися до нього.
Він не був красивим, ні, таки був, але якоюсь дивною красою, яка все ж одразу ставала помітною й привертала увагу інших.
Він не був говірким, проте кілька слів кинутих ним підчас розмови одразу ж змушували замислитися над сенсом власного життя.
Він не здавався людиною, в ньому залишилося дуже мало від живої людини, всього лише маска, оболонка, а всередині – порожньо.
В нього не було власного життя, тільки безліч ролей, які він виконував перед кожним стрічним, маленький персональний спектакль для оточуючих.
Ніщо його не розважало, не тішило, не засмучувало. Він плив понад світом немов примара, мов тінь. Все втратило сенс для нього, здавалося безглуздим.
Селена стояла навколішках біля стіни і, вмокнувши палець в синю фарбу, виводила якісь картинки попід вікнами.
- А тоді він сказав мені: не роби так бо все зіпсуєш, - вимовила жінка.
Вона замовкла на хвилину зосереджуючись на роботі, а тоді засміялася дзвінко й весело, з надривом. Вона сміялася довго, не могла зупинитися; фарба текла по стіні, розповзалася на підлозі великою, синьою плямою.
- Не сміши мене!, - викрикнула Селена все ще посміхаючись, - Дивися, що я через тебе наробила.
Вона нагнулася й витерла пляму краєм плаття.
Крістіан обернувся, глянув на неї, в кімнаті не було нікого окрім них двох, але він вже давно звик до того, що вона розмовляла з тінями.
- Намалюй місячну ніч, - сказав він Селені.
Чоловік стояв навпочіпки поряд з нею і уважно стежив за тим, що вона робила.
- Я вже сто років малюю самі лише місячні ночі, - фиркнула жінка.
- Намалюй ще одну, вони завжди різні.
Селена кивнула й занурила палець в фарбу.
- Що ти робиш?, - запитав той Крістіан, що стояв в неї за спиною, тепер в кімнаті їх було аж троє, одна Селена та два Крістіана. Один з маскою на обличчі, інший – без, один справжній, інший – витвір її хворої уяви. Божевільний не знав коли вона здогадалася, але здогадавшись втратила розум. Тепер йому було байдуже.
- То що ти робиш?, - спитав він.
- Я вже казала тобі, - вимовила вона.
- Ні, ти мені нічого не казала.
Селена перевела погляд з одного Крістіана на іншого.
- Я малюю місячні ночі, - сказала жінка і якось дивно посміхнулася.
Тоді чоловік вийшов до іншої кімнати, забрав з колиски дитину і пішов з дому на завжди зоставивши жінку малювати свої чудні картинки. Отаким був справжній кінець казки, але кому потрібні такі кінці?
Пам’ятаючи
І от вона лежала перед ним бліда, холодна, її маленькі груди під білою, шовковою тканиною не здіймалися, її тонкі повіки не тремтіли, їй нічого не снилося, вже нічого не снилося. На якусь мить йому здалося, що вона спить. А хіба не так було? Хіба не найміцнішим, не найпрекраснішим сном з усіх можливих снів заснула вона?
Він стояв поряд з нею в порожній церкві залитій місячним світлом, його млоїло від солодкуватого запаху троянд та білих лілій, яким була наповнена кожна шпарка в цьому невеличкому приміщенні. Він знав, що ще багато днів відчуватиме цей аромат. Він хотів вийти, хотів відчинити великі дубові двері й вийти з цієї паркої, задушливої кімнатки в якій йому доводилося стояти рука об руку зі смертю, але чоловікові не вистачало сил для того щоб відірвати погляд від цієї мертвої жінки. Вона заворожувала його так як не заворожували живі, вона пізнала велику таємницю вічності. Вона манила його, приваблювала як Габріель. Габріель? О так, від неї так само пахло тлінням, завжди, всюди, ніби вона гнила заживо вже багато сотень років. Інколи наближаючись до неї, знаходячись в одній кімнаті з нею надто довго він не міг дихати через цей сморід і його починало нудити. Але в той же час він хотів би схопити її й задушити в обіймах. Він хотів би знати, що ж таке було всередині неї, там, під шкірою. Вже напевне не серце.
Габріель вибила в нього землю з під ніг. Він не зізнавався собі в цьому, але до неї, до її появи, вважав себе вищим од інших. Його не турбувало те, що з розуму зводило увесь світ, він був чистим в своїх діях та помислах й возносився як янгол над часом розпусти. І раптом вона, яка була негарною й пахла тлінням, смертю довела його до божевілля. Він впав зі свого п’єдесталу на грішну землю. З того дня, з тієї хвилини як їхні погляди зустрілися він вже не мав спокою. В його свідомості роїлися дикі думки, йому снилися неймовірні, гріховні сни, від цього розколювалася голова. Це нагадувало кошмарний сон від якого неможливо прокинутися, голод, який не втамувати навіть якщо зжерти усю їжу на землі, на спрагу, котра мучитиме навіть якщо вип’єш океан. Він знав як це зупинити, але то була зависока ціна, якої він просто не міг заплатити за неї, за велику царицю всього світу, за королеву, королеву Габріель. І чоловік продовжував сходити з розуму. Він молився без перестану, без перестану думаючи про неї. Він знав, що знайшов би заспокоєння взявши її, він знав, що вона не опиралася б. Він знав, що та сама хвороба, яку дурні звуть пристрастю, але яка є нічим іншим ніж хворобою пожирає і її. Усім своїм єством він жадав насититися нею й заспокоїтися, віднайти щастя, хоча б ненадовго. Він мусив з усієї сили опиратися цьому бажанню, проте сили його слабшали. Кожного разу обіцяючи собі не зустрічатися з Габріель і зустрічаючись знову й знову він знав, що не витримає цієї тортури.
А потім було кілька років спокою, кілька років щастя коли вона була молода, все ще молода, все ще красива, все ще належала йому, а не ховалася в темній кімнаті. Кілька років спокою коли він міг спати, кілька років спокою до того як старість й смерть забрали її від нього. Габріель, біс з Селеною, біс з усіма жінками та чоловіками, з дітьми світу, ніхто не міг заспокоїти його, якщо тебе не було поряд. Габріель, невже він думав, що зможе жити без тебе?
І от він побачив цю мертву дівчину, побачив зовсім випадково, дівчину в довгому білому платті, яка спала вічним сном і так само пахла тлінням та смертю, тоді якась дивна цікавість видерла його з ліжка серед ночі та погнала до церкви де серед квітів і свічок, осяяна місячним промінням, вся в білому, лежала вона. Вона була прекрасна, довершена і вперше за кілька років він забув про Габріель, цей запах лілей, топленого воску та тини заповнив усі його думки. Тепер, опівночі, він стояв над її труною й розглядав її так пильно як не розглядав жодну живу жінку після Габріелі, навіть Селену.
Зовсім крихітна, з темним, густим волоссям, яке обрамляло її вродливе обличчя вона була схожа на примару, всього лише тінь людини. Тільки от для чого було фарбувати їй губи? Це все псувало. Він витяг з кишені хустинку й обережно стер помаду.
- Отак краще, значно краще, - прошептав він й посміхнувся.
Безпристрасні, холодні очі святих спалахнули в світлі свічок. Усі вони, як один, апостоли, Діва Марія, Христос, навіть сам Господь Бог, і той з цікавістю стежив за ним. «Чого витріщилися?!», - хотілося крикнути йому, але він не смів, ще не смів, тому відвернувся від них й знову почав розглядати жінку в труні. Тепер, коли її не потворила яскрава фарба вона здавалася йому ще вродливішою і піддавшись якомусь чудному, швидкоплинному пориву, хвилі божевілля він нахилився й торкнувся губами її губ, кінчиком язика, кожною клітиною відчув могильний холод її плоті.
«Ніхто не знатиме», - шепнув хтось чи то йому на вухо, чи всередині його власної голови і він ще сильніше вп’явся в її мертві, незворушні губи. А тоді втікав з тієї церкви й впавши на коліна в своїй кімнаті молився до світанку, а вранці прокрався на похорони тієї жінки без перестану відчуваючи на губах холод її плоті, а в ніздрях - запах її тліючого тіла. Його нудило, він ввесь час боявся, що виблює прямо в могилу. Він раптом бачив перед собою Габріель одягнену в чорне, вона посміхнулася йому і зникла.
