| © Дольна Оксана, 26-12-2008
|
Дівчинка яку кохав Місяць
Невдовзі Божевільний зрозумів, що не лише він кохав цю дитину, цю маленьку богиню. Вона вже давно звела з розуму навіть Місяць, так давно Місяць душу віддав дівчинці. Збагнувши це чоловік мало не збожеволів од ревнощів.
Він сидів за гратами вчепившись в залізні прути, слухав її дзвінкий голосочок, коли раптом помітив як місячні промені торкалися цього тільця. Вони повзли по кам’яній підлозі немов пальці, руки, губи, вони наближалися до неї, несміливі, непевні своєї влади, вони піднімалися по її тоненькій ніжці, по стегенцю, заповзали під тоненьке, благеньке платтячко, тоді її голос тремтів, запинався, здригався, тоді вона стогнала як досвідчена повія.
Божевільний зірвався на ноги.
- Шльондра!, - заревів він вриваючись до комірчини, - Чортова шльондра! Ї
Вона злякалася, скрикнула, забилася в куток якомога далі від свого ката, свого прокляття.
Вона плакала, Господи як же вона плакала, які дрібно-сріблисті сльози котилися по її зблідлих щоках.
Він впав перед нею на коліна.
- Селено, Селено, - прошептав, - плач для мене, плач для мене, Селено, дитино, кохана. Плач для мене, кохання моє.
І вона плакала, ридала, кричала, стогнала, але вже не від задоволення, від болю, від страху кричала.. а він прикинувся місячним променем, однак не мав ні його ніжності ні його ласки і коли взяв дівчинку силою їй здавалося ніби її тіло розривають зсередини.
- Плач для мене, дитино!, - кричав Божевільний роздираючи її, натягуючи її маленьке тільце на своє здорове, сильне тіло.
А потім, потім…Потім вона лежала напівмертва на підлозі в калюжі власної крові, все нутро Селени боліло немов велика кровоточива рана, він же возвишався над нею ніби злий дух, немов якась мара, сам не свій.
Божевільний, Божевільний, що ти відчував, про що ти думав? Це було боляче, це було страшно, це було прекрасно. Боліло так немов серце вирвали з грудей. Невже це він отак пошматував її? Невже він зробив таке з нею? Невже це був він? Невже це було в ньому?
Було страшно ніби ураган пронісся над землею, ніби зостався на одинці зі страшним, темним, непереможним злом. Він й досі не розумів чи залишився живим після такого, чи порожнеча, холодна та липка порожнеча в грудях називалася смертю.
Було добре, було прекрасно як ніколи раніше, як ніколи в житті, як н із ким. Селено, дівчинко, що ж було такого в тобі?
З тієї ночі, від тієї ночі він вже не міг без неї ні дихати, ні думати, ні їсти, ні спати ніби частина її поселилася в ньому, паморочила голову, вкрала душу.
- Моя дитинко, - шептав він, - моя кохана…
Залізна маска на його обличчі, залізна маска замість обличчя. Він прагнув, хотів, боготворив, боявся та соромився її. Він вмер би якби вона здерла ту маску й побачив, хто ховався за нею. Він вмер би. Якби тільки він міг вмерти.
- Плач для мене, Селено, - кричав вриваючись до комірчини, брязкаючи ланцюгами, роздираючи її навпіл, шмагаючи, завдаючи болю, впиваючись болем.
Його красиві, рівні, білосніжні зуби зблискували в посмішці за залізною маскою коли він хапав її за волосся, заковував в кайдани, розтягував на стіні немов шкуру вбитого звіра, зривав благеньке платтячко аби маленькі груденята дівчинки шкрябалися об камінь, а тоді батіг відправлявся гуляти по спині і металічний, солодкуватий запах крові бив йому в ніздрі.
- Плач для мене, Селено!, - кричав, ревів як звір…
Усі вікна в комірці позатуляв щоб, не дай Боже, місячні промені не проникли до середини, вони обпікали його віднедавна, зоставляли величезні, болючі пухирі по всьому тілу. Він боявся їх як нечиста сила святої води.
- Плач для мене, Селено!
А потім, коли вона непритомніла від болю та страху, він скидав маску і звір всередині нього замовкав, ховав кігті, закривав зубату пащу. Він знову міг бути добрим, спокійним та ласкавим, він обмивав її рани, ніжно, обережно, ледве торкаючись шкіри, тільки б не завдати болю, лише б не завдати болю.
- Селено, дитино, - шептав він, - посміхнися мені, смійся для мене.
Він приносив їй цукерок, апельсин, персиків та винограду, нові, красиві плаття, які потім сам же розривав ховаючись за маскою.
- Смійся для мене, дівчинко.
І вона сміялася.
- Забери мене звідси, Крістіане, - просила, - забери.
Він же брав її обличчя в долоні, пригортав до серця, гладив довге, темне волосся.
- Я не можу, серденько, я не маю над ним влади.
- Забери мене, Крістіан, - шептала вона, - забери бо він знову повернеться, наступного разу він точно вб’є мене, от побачиш.
Вона дивилася на нього своїми величезними очима і він відчував як тоне в них, втрачає владу над собою. Вона була така красива, неймовірно, надзвичайно красива. Людям не можна, не дозволено бути настільки вродливими. І він обіцяв їй, все що завгодно обіцяв, золоті гори. Він присягався в тому, що врятує її, а тоді одягав свою залізну маску аби знову мучити дівчинку.
Коли вона завагітніла він думав тільки про те як би не збожеволіти, не розгубити рештки розуму од відчаю. Божевільний був одержимий бажанням не дозволити своєму сімені розповсюдитися, розтектися по землі. Він своїми ж руками видирав власних дітей з черева нещасних коханок. А тепер ця дівчинка, ця прекрасна, чиста дівчинка. Вона була потрібна йому, потрібна як повітря, потрібна щоб дихати, щоб не вмерти, тільки з нею, тільки в ній, глибоко всередині неї він почувався живим.
- Селено, дитинко, - покликав Божевільний дивлячись на неї через грати.
Проте вона не відповіла, навіть не поворухнулася, сиділа в темному кутку притиснувши худі колінця до грудей.
- Він в мені, - шептала вона, - завжди в мені, в моєму житті, під серцем, тепер я ніколи не позбудуся його.
Дівчина стала битися головою од тверду, холодну стіну. Він швидко відімкнув грати, кинувся до неї, обійняв.
- Крістіан, Крістіан!, - кричала Селена вчепившись в його м’яке, світле волосся, захлинаючись сльозами, - ти обіцяв мені, Крістіан, обіцяв забрати мене звідси.
- Я заберу, - вимовив він, - клянуся, що заберу, присягаюся.
- Коли?!, - волала вона вириваючись з його чіпких обіймів.
- Скоро, зовсім скоро.
Він таки дотримав слова, вже наступної ночі Селену вивели з клітки в котрій вона просиділа майже рік. Була ніч, було холодно, від морозного повітря перехоплювало подих. Вийшовши на вулицю вона мало не знепритомніла від п’янкого аромату свіжого повітря, але він підтримав її, не дозволив впасти.
- Ти приїдеш до мене, приїдеш?, - шептала дівчина, притискаючись до нього усім тілом, боячись відпустити.
- Я приїду, серденько, клянуся.
- Крістіан, будь ласка, не кидай мене саму.
- Я не кину, обіцяю
Все ж вона ніяк не могла заспокоїтись і навіть коли пара білих коней рушила в далечінь, в незвіданість, Селена не відриваючи погляду дивилася на Божевільного аж доки темна завіса темряви на сховала його від неї.
Коли немає смерті
- Як вона називає тебе, хлопчику мій?, - спитала Габріель стискаючи його теплу, молоду руку в своїй висохлій, холодній руці.
- Крістіан, - вимовив він, - вона називає мене Крістіаном.
- Гарне ім’я, якраз для тебе.
Вона лежала на великому ліжку, що стояло посеред просторої, однак темної, завжди темної, кімнати без дзеркал до якої не проникав жоден промінець світла.
- Можна я підніму завісу?, - спитав Божевільний підносячи до губ її тонкі пальці, - вже зійшло сонце. Можна я відчиню вікно, Габріель?
- Ні-ні!, - закричала жінка зриваючись з ліжка, не знати звідки й набралося в ній цієї свавільної сили, - Я не хочу щоб ти бачив мене такою.
- Мені байдуже яка ти, ти моя, завжди моя Габріель, моя королева, а я твій Еммануїл.
- Ти більше не Еммануїл, а я більше не Габріель. Тепер ти Крістіан, ти Молодість і Життя, а я Старість й Смерть.
- Мені байдуже, - прошептав він кладучи голову їй на груди, на її холодні як земля, тверді як надгробні плита груди.
Щойно Божевільний торкнувся Габріелі йому захотілося йому захотілося відсахнутися, відсторонитися, свіжості не зрозуміти, не прийняти засихання.
- Це старість, - сказала жінка, - вона гидка, липка, смердюча. Я вся перемазана нею ніби лайном. Старість то найгірше з усього, гірше навіть ніж смерть.
Вона гладила його волосся, вона говорила, говорила без кінця, говорила і плакала. Її важкі, холодні, старечі сльози падали на подушку ніби краплі крові, текли з її потухлих очей наче гній зі смертельної рани, стікали на підлогу.
- Я знала, що це станеться, я бачила як найкрасивіші жінки оберталися потворами, як на порох розсипалися найміцніші чоловіки. Я сотні років спостерігала за тим як бенкетували Старість та Смерть, як вони сміялися, танцювали на похоронах, гралися людськими кістками. Я знала, що вони не посміють торкнутися мене доки я захищена любов’ю Великого Короля, я знала: вони не посміють торкнутися мене доки він живий. А тоді з’явився ти.
- Прости мені, Габріель, - прошептав він сильніше притискаючись до неї, прислухаючись до затихаючої пісні серця в її грудях. Божевільний боявся як би воно не замовкло.
- Тобі нема за що вибачатися, хлопчику мій, - прошептала жінка, - ти подарував мені значно більше ніж вічна молодість.
- Хіба може бути щось більше?
Вона посміхнулася, перестала лити сльози на мить.
- З тобою я нічого не боялася, з тобою я була щаслива. Сотні років впевненості у власній юності, власних чарах, у владі над часом не вилікували мене від страху перед цим часом, а ти вилікував, ти мене вилікував.
Її серце вже не билося, затихло в холодних грудях, однак губи продовжували ворушитися і він наблизився до них аби почути, що вони казали йому.
- Головне не те як ти вмреш, не коли ти вмреш, не чому вмреш…
Її мертві очі дивилися на нього, її мертві руки гладили його голову.
- Смерть не головне, - шептали мертві вуста, - головне це життя. Смерті взагалі немає.
Коли Габріель вимовила це він відчув як серце знову стрепенулося в її грудях.
- Смерті немає, - вимовила вона.
Тоді з її відкритого рота виріс пролісок, її тіло покрила зелена трава, волосся обернулося корінням високих дерев, а з очей полилися струмки.
- Смерті немає, - виспівували їхні води і хто куштував їх хоча б раз міг жити вічно.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
