„Діти! Ви де пропали?! Але зараз ви дістанете від мене! Ану швидше до хати! Давно вже всі зібрані! Хочете щоб ми без вас на ночівлю у ліс поїхали? ” – Невдоволено кричав на дітей тато. Та малі, знаючи, що татів гнів більше напускний, ніж справжній, навіть не намагалися вдавати, що злякалися і не поспішали. Ще б – хто ж їх залишить на ніч самих, та ще й в чужому місті і в чужій хаті, хай навіть це хата рідного дядька Володі. Тато з мамою давно обіцяли привезти Дарину, Остапа та Оленку сюди, в Кременець і навмисне вибралися в поїздку в кінці червня, щоб діти могли вдосталь наїстися суниць, якими рясніли кременецькі ліси.
Діти до вечора бавилися з кролячим сімейством, яке дядько розвів на своєму обійсті. Найбільше тішилася п’ятирічна Оленка, яка з рук кормила кроликів травою, а ті швидко перебирали лапками, морщили носи і дуже потішно хрумкали.
Наступного ранку дорослі були зайняті підготовкою всього необхідного для пікніка на природі. Тож діти, залишившись самі по собі, пішли гуляти містом, яке чимось нагадувало їм рідний Львів, тільки в мініатюрі. Тут були такі ж древні будинки і величні костьоли, а поряд здіймалася замкова гора. „Ну чим не наш Високий замок?” – подумав Остап.
- Може видеремося на гору – подивимося на руїни замку? – запропонував хлопець.
Але Оленка, яка до того мовчала, почала скиглити, що від ходіння її болять ноги і вона хоче додому до мами.
- Ну добре-добре, йдемо, - заспокоїв її Остап. – Прийдемо завтра, може й тато з мамою теж захочуть.
По дорозі додому їх і перехопив тато, який вже було злякався, що малі десь заблукали.
.....................................
