То було схоже на казку, страшну й прекрасну казку, яку ніхто і ніколи не посмів би розповісти своїм дітям.
То було схоже на танець, повільний, прекрасний, безкінечний танець від якого вже паморочилася голова і який ніхто б не посмів танцювати з коханими.
То була ніби любов, ніби ненависть, немов божевілля.
Він замкнув її в глибокому підвалі, за важкими, залізними гратами, цілими днями, цілими ночами стежив за нею. Він втрачав відчуття часу, відчуття реальності. Він так безумно, відчайдушно, шалено хотів цю дівчинку, цю ще зовсім дитину з тонесенькою шийкою та ледве сформованими груденятами, що більше не міг спати, не міг думати, їсти.
Вона сиділа на холодній підлозі притиснувшись до кам’яної стіни, завжди в тіні, ніби боялася сонця і лише коли повний місяць піднімався над землею, Селена виповзала зі свого сховку, її маленький ротик відкривався, вона облизувала губки і тоді до його вух долинав неймовірний, схожий на нектар, на мед, солодкий та запашний, звук її голосу.
- Селено, - шептав він, вчепившись в грати своїми тонкими, схожими на лапки павука, пальцями, - говори для мене, Селено, говори для мене.
І вона говорила, Боже правий, яке то було чудо, її голос тремтів, переливався немов шовк, як хвилі річки, що перестрибують з камінця на камінець…
Звір
Чоловік прийшов до нього опівдні, коли він був найслабшим, стомленим після довгої, безсонної ночі. Спека стояла неймовірна, пісок танув ніби цукор і ноги грузли в цій розпеченій, схожій на свіжий мед жижі. Уся вода довкола википіла, лише змертвілі канави виблискували в променях денного світила подібно до пустих очниць якогось велетенського черепа. Самі тільки змії вижили в цьому пеклі на землі, вони сичали, звивалися, кидалися одна на одну, жерли власну плоть бо більше тут не було чого їсти. Чоловік ступав обережно, ледве тримався на ногах, знемагав від спраги й голоду, але не міг дозволити собі впасти, це означало б попрощатися з життям, гадюки обгризли б, облизали би його кістки ніби собаки. Не можна падати, не можна здаватися. Піт градом котився по шкірі, солоний, кривавий піт, котрий скапував на пісок одразу ж випаровувався, але змії відчували запах повзли за чоловіком не відстаючи ні на крок, проте побоюючись нападати.
- Відчепіться від мене, - спершу кричав. Тепер же шептав мандрівник, підіймав з землі камінець і кидав у своїх переслідувачів, але ті надто спритно металися в сторону і повзли за ним все далі й далі щойно він обертався до них спиною, чекали на розкішний бенкет.
Чоловік йшов цілу вічність, не менше, але й не більше, і лише коли вічність, безкінечна множинність днів, років, тижнів, місяців, секунд, минула добрів нарешті до величезної печери на самому краю світу і в печері тій сидів його споконвічний ворог, якого мандрівник мав здолати аби висохлими долинами знову побігла вода, щоб виздихали нарешті гади, щоб заснути хоч на хвилинку.
- Виходь звідти!, - закричав мандрівник підходячи до печери. З неї віяло солодкуватим запахом гнилого м’яса та нечистот. Цілу вічність ворог людини, ворог незмінний, незримий, таємничий, захований у пітьмі ночі гидив під себе, випив усю воду, вдихнув все повітря, проковтнув місяць та зорі і от, нарешті, наприкінці вічності чоловік дістався до нього.
- Виходь звідти, дай мені побачити тебе!, - кричав він, але у відповідь чув лише якесь нерозбірливе буркотіння, глухе гарчання і велетенська, смердюча тінь ворушилася в пітьмі.
- Вийди на світло, клятий боягузе. Я хочу бачити тебе, - ревів чоловік не знати звідки набравшись сили. По правді кажучи, то в ньому говорило божевілля, лише розгубивши останні клепки зміг він набратися сміливості і прийти сюди.
Глузливий сміх донісся з чорних глибин печери у відповідь на слова людини.
- Я боягуз?, - спитав ворог, - Хіба я боягуз? Не я ж вмираю од спеки бо боюся зайти туди де прохолодно. Я нічого не боюся. Це ти завжди боявся мене, цілу вічність боявся мене…
- Я шукав тебе.
- Дивно, що не знайшов бо я завжди був тут, на самому видному місці, відкритий для всіх. А де ти шукав мене?
Голос ворога звучав м’яко й вкрадливо мов подих вітру жаркої днини, ще ніколи не чув чоловік такого голосу, в ньому було все, що коли небудь жило, вмирало, надіялося, любило, ненавиділо, починалося чи кінчалося у цьому, тепер мертвому, світі.
- Може ти заглядав під камені шукаючи мене? Може дивився під ліжком, в темних кутках найтемнішої ночі? А я ж завжди був тут, чекав тебе, все думав, думав…коли ти прийдеш, а ти не приходив.
Чоловік втрачав рештки глузду, забував для чого заявився сюди, цей голос будив в ньому щось давно забуте, та все ж таке знайоме, нісся вже не з печери, лунав в мозку, під шкірою.
- Чому ти не приходив?
- Зараз же я тут.
- Але не зі мною, не зі мною. Ходи до мене…
Вже повітря пропиталося цим голосом, ним сичали змії, від нього пісок хрумтів під ногами.
- Ходи до мене, подай мені руку, обіцяю відкусити її лише по лікоть. Обіцяю бути лагідним і пролити тільки капельку крові.
Чоловік ступив вперед. Що ж це він робив? Та ворог кликав його, зачаровував, слова вимовлені ним звучали ніби молитва, його мова бриніла як пісня.
- Ходи до мене, радосте солодосте моя.
Ні-ні, треба боротися заради синього неба, заради землі, заради кохання, задля близьких та далеких, боротися щоб врятувати увесь світ.
- Врятувати ввесь світ?, - роздався голос в печері, той хто мешкав в ній підійшов до самого виходу, опустився на четвереньки й тихо загарчав, шерсть на його загривку здибилася.
- Ти читаєш мої думки?, - спитав чоловік злякано, поволі підходив до таємничого ворога, розпечений пісок перемішаний з ядом обпікав йому п’яти. Він хотів зупинитися, але не міг.
- Чи я читає твої думки? Для чого це мені? Я й так знаю про що ти думаєш щохвилини, щомиті, про що ти думав цілу вічність…Чуєш?
Мандрівник чув, о так, він чув сміх, дзвін води. Чув голоси ніби й забуті, але такі близькі, саме вони не дозволяли йому зупинитися в цій безкінечній подорожі, підтримували ніби посох старця, саме заради них він мусив боротися, їх повинен рятувати, а ворог, тим часом, говорив далі, не замовкав, тішився цією чудною грою.
- Ми з тобою однієї крові, - казав він, - одного роду, тільки молимося різним богам. Ми живемо під одним дахом.
- Звіре!, - закричав чоловік підходячи до печери, - віддай мені моїх коханих.
Він вже не витримував цього болю, цієї муки, його ноги обгоріли дух забивав запах смаженого м’яса; розлютовані змії впивалися в обпечену плоть, жерли його живцем.
- Віддай мені моїх коханих щоб вони любили мене.
Все ближчою стає постать захована в тіні кам’яної стіни, вона змінюється, то сичить то шепоче, звивається як змія, тоді переступає з ноги на ногу ніби велетенська дика кішка, лише пазурі поблискують в темряві.
- Мені боляче!, - закричав чоловік. Солоні сльози котилися по щоках, змішувалися з потом, роздвоєні язики злизували їх з покаліченого тіла.
- Біль це добре, - сказав ворог, - через біль треба пройти, біль треба перетерпіти. Я допоможу тобі…
Крок, ще крок і он вхід, зовсім близько, цьому голосу неможливо опиратися, в цьому голосі бринить уся магія світу.
- Я допоможу тобі перетерпіти біль.
Кривобока примара піднялася на дві ноги, розправила плечі, потяглася, посміхнулася.
- Дай мені руку, хлопчику, обіцяю, що відкушу її тільки по лікоть.
І він протягнув лікоть, і він увійшов до печери, там було тихо й прохолодно, там дзюрчали вкрадені ріки, там світив поцуплений прямісінько з неба місяць, там жартували загублені кохані, там стояв хтось дуже схожий на мандрівника й говорив вкрадливим, переливчастим голосом.
- Ти хочеш врятувати від мене землю?, - спитав ворог.
Чоловік кивнув відчуваючи міцний потиск гарячої, спітнілої долоні.
- Ти хочеш прогнати мене й втамувати голод, спрагу, ненависть та біль світу?
Легкий, освіжаючий вітер війнув людині в обличчя і рани її пригоїлися, заструпилися. Щось страшенно знайоме було в постаті, яка вимальовувалася в темряві. Але що?
- Що ж…тоді прожени мене і вилікуй себе, спершу себе…Гаразд?
Лише тоді розумів чоловік, що стоїть ніби перед дзеркалом й тримає за руку власне відображення. З криком жаху вибігав він з печери опиняючись на самому початку вже пройденого шляху. Знову мусів чекати доки сплине вічність щоб зустрітися з самим собою, тим, що глибоко в середині, але зустрівшись не міг витримати правди, знову біг, знову повертався і так без кінця, десятки, сотні вічностей.
