| © Дольна Оксана, 26-12-2008
|
Еммануїл
Та ніч була легка, м’яка, ніжна як шовк, вона стелилася по землі, переливалася усіма барвами від чорного до темно-голубого, вона стогнала голосом Габріелі й бриніла водами струмка, вона балу прекрасна і він вже не знав кого кохає, цю жінку чи цю ніч. Вони були однакові, вони говорили, сміялися, пахли однаково, ця жінка та ця ніч, ця жінка та ця земля.
То не гори вимальовувалися в далині, а груди Габріелі, які злегка здригалися коли він торкався їх місячним променем, його рука пестила її тіло немов сяйво нічного світила он ту долину, занурювалася в світле волосся, переплетене стрічками зі змій, що тихо шипіли коли він чіпав їх, однак не жалили; його пальці занурювалися в її волосся немов в воду струмка.
- Ти такий красивий, - казала вона тримаючи його обличчя в долонях, - такий молодий.
- Я старший ніж тобі здається, - заперечував він, однак Габріель не зважала, здавалося навіть не чула голосу чоловіка заворожена блиском його синіх, як волошкове поле очей, котрі тепер однак здавалися зовсім темними.
- Мені страшенно бракувало молодості та краси, мені страшенно набридло сидіти в холодному, кам’яному замку з холодним, кам’яним чоловіком, я рвалася на волю, до сонця, до неба, до життя, до тебе.
Вона пригорталася до його стрункого, худого, юного тіла, притискалася так міцно, що серце чоловіка стукотіло, здавалося, в її грудях; так міцно, що її світле волосся вкривало їх ніби покривалом; тоді їх було не двоє, але одне, одна чудна, химерна, чотиринога, чотирирука істота і він засинав всередині неї стомившись, поклавши голову на її тверді як камінці, пружні груди. А вранці вона втікала від нього ще до сходу сонця загорнувшись в свої довгі, густі патли.
Вона була чудна, чудніших йому не доводилося бачити, може саме тому Великий Король обрав її з-поміж інших, серед сотень інших. Ще зовсім молода, ця жінка нагадувала йому породисту кобилицю, худа і висока, на довгих струнких ногах зі світлим, хвилястим волоссям, яке сягало трохи не до землі. Попри всю свіжість та молодість в ній відчувалося, щось лихе та хворобливе; квітуче поле котре переходило в застійне болото. Вона не була вродлива, однак сяйво її холодних, голубих очей, звук її голосу, її сміху, світло її блискучого, незрівнянного розуму, її безкінечних знань приваблювали більше аніж краса богинь кохання. Вона була богинею розуму, богинею хоробрості, відчаю, болю та пристрасті, богинею життя. Він знав і не знав її, хотів і боявся цієї навіженої, одержимої, закоханої жінки. Йому здавалося ніби кохає її…
- Як тебе звати?, - спитала вона обплівши його своїм волоссям, відчуваючи його серце, всього його всередині себе, так глибоко всередині себе, що боліло нутро, ніби вперше, як вперше.
- Як тебе звати, хлопчику мій, - повторила Габріель ще сильніше притискаючись до нього, - як тебе звати?, - прошипіла йому на вухо.
- Ти ж знаєш, моя королево, - сказав він відсторонюючись, - Ти завжди знала, я ще першого вечора казав тобі.
А ніч добігала кінця, літо добігало кінця і великі, спілі яблука падали до долу, розбивалися об тверде каміння, зрошували нагріту за день землю своїм теплим, солодким, липким соком. Варто було їй захотіти яблука і воно котилося до її рук, варто було їй захотіти дощу і починалася злива.
- Хай піде дощ!, - закричала Габріель. Тієї ж миті крива блискавка розітнула небо, чорні хмари заклубилися, заревли громом і холодна вода полилася на їхні розпашілі тіла.
- То як же тебе звати, коханий мій?, - спитала жінка відкидаючи пасмо волосся з його вродливого обличчя.
- Божевільний, - вимовив він спокійно, - так мене називали батьки.
- Дурниці, - прошептала вона ледь чутно, - тебе зватимуть Еммануїл, що значить «з нами Бог».
Він посміхнувся їй своєю ледве помітною, невинною посмішкою. Звідки була в нього така дитяча, безпосередня посмішка від якої теплішало на серці?
- Еммануїл то й Еммануїл, - вимовив чоловік цілуючи її тонкі, холодні вуста.
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
