Давним-давно, ще до початку часу, великий Бог вигнав з раю ангела. Ніхто не знав, що стало причиною цього, може непокора або надмірна самовпевненість крилатого, шестиокого небесного слуги, але, тим не менше, дуже скоро він опинився серед людей. Падаючи з неба той янгол так гепнувся об грунт, що земля розкололася навпіл і там де раніше тяглися безкрайні поля тепер плескалися холодні, голубі океанські хвилі.
Отже, ангела вигнали з раю, кілька днів він лежав непритомний на дні морському, а випірнувши поплив до берега перемагаючи страшний біль у скаліченому тілі. Глибокі, пекучі рани омивало море та перев’язувала земля, а маленькі пташечки годували янгола нектаром дивовижних квіток, неймовірний аромат яких витав над світом, п’янив, сповивав, змушував забувати муку й нещастя.
Так минав час, ангел лежав в тіні дерев слабкий, знесилений. Хвилі прибою плескалися біля його ніг, муркотали, лащилися, розмовляли з ним, питали як воно там, на небі і він відповідав їм ледве ворушачи пересохли губами. Сріблистий місяць сходив ненадовго аби зігріти його легким, примарним світлом.
Шух-хух; день-дзень, - шипіло море і вигравали промені нічного світила.
Шух-хух; день-дзень; Шух-хух; день-дзень. Червоне небо на заході і сонце, що пірнає в океан; м’який, грайливий, легкий як пух вітер, а ще трепетання десятків дрібних крилець і нектар, котрий ллється по горлу застигаючи на губах; солона вода та сльози; сльози та солона вода, які перемішуються аби тільки ніхто не здогадався, що він оплакує втрачений рай і свою нещасну долю.
Шух-хух; день-дзень; Шух-хух; день-дзень…
Коли минуло достатньо часу, коли янгол одужав настільки, що зміг підвестися та тверезо оцінити своє положення для нього настав нелегкий час адже треба було вирішувати чим же зайнятися далі. На небо вже не вернешся, Бог ясно дав це зрозуміти, а до пекла йому не хотілося, там надто душно, надто темно, окрім того Сатану він здавна недолюблював, ще відколи обоє боролися за увагу Господа. І ангел вирішив лишитися на землі, посередині, так значно краще. Але, прийнявши це рішення, ще не розумів янгол яка тяжка доля чекала на нього бо, неспроможний вмерти, вічно молодий, незмінно сильний, він не знав, що робити з цією молодістю, цією силою. Якби ж то був слабким, кривоногим калікою тоді можна було б, принаймні, прикинутися каменем і пролежати десь біля підніжжя гори чи на дні моря якусь сотню-другу років, а так треба було жити, і не просто жити…
Жити…жити…
Янгол тричі обійшов світ, всю землю. Подорожуючи отак він побачив дивовижні краї, чудні, незвичайні, там білий пух летів з неба й великими купами звалювався на полях, попід деревами, в долинах, на горах; там залізними оковами сковувало ріки на довгі місяці; там ніч тривала роками і безперестану лилися дощі; там жили дивовижні звірі й птахи; там було добре, бувало й погано, по-всякому, але ніщо, ніколи не повторювалося.
Він тирчі обійшов світ і втратив три ока й обидва крила, пів вуха то руку по лікоть, але здобув знання, неймовірну силу, сміливість, яких не змогли б дати йому ні Бог ні диявол, лише життя. Тепер янгол знав землю, тепер міг вибирати, а обрав він той край у якому опинився коли впав з небес і обравши збудував там білий замок з золотими куполами, які так виблискували на сонці, що там де ніч тривала роками замінили сяйво денно світила.
Він збудував білий замок і стіни прикрасив діамантами, а ворота виготовив з перлин; в тому палаці їли з золотого посуду та пили зі срібних келихів, там одягалися у найдорожчі шовки і навіть слуги прикрашали волосся рубіновими булавками.
Сидячи на високому троні посеред білої зали завоював янгол увесь світ; в дрімучих лісах, високих горах, серед бистрих річок та стрімких потоків заснував велике царство і став правити ним, і правив сто років, а в перший день сто першого року прийшли до нього радники й мовили:
- Великий королю, королю над королями народ хвилюється бо ви правите вже стільки років, а ще й досі не маєте спадкоємця. Народ вважає, що такому великому королю потрібна велика королева.
- Нащо мені спадкоємець?, - розсміявся король, - Я ж безсмертний. Для чого спадкоємець безсмертному королю?!
Але ідея з королевою сподобалася йому і з усіх країв, з найвіддаленіших степів, з найвищих вершин потяглися каравани; кожен народ, кожне плем’я відсилали найвродливіших своїх доньок, проте він зоставався байдужим до них, сидів ніби закам’яніла статуя, такий незворушний, що деякі з прислужників почали сумніватися чи не підмінили бува живого чоловіка холодною брилою. Так тривало аж доки одного дня не привели її. Спершу думали чи не потрапила вона бува випадково до палацу, такою непоказною здавалася навіть в найрозкішніших одежах, а король стрепенувся, посміхнувся, підвівся з трону й опустився перед нею на коліна, стиснув маленькі, холодні руки в своїй міцній, гарячій долоні.
- Я так довго шукав тебе, - сказав він цілуючи край її одежі, - Все, що я маю відсьогодні належить тобі.
І вона посміхнулася допомагаючи йому підвестися з колін. Так розпочалася епоха королеви Габріелі. Король провів її через перлові ворота й посадив на золотому престолі по праву руку від себе. На її чоло поклав він таку важезну корону, що троє найсильніших чоловіків королівства приходили щоранку й щовечора до замку аби надягти чи зняти цей символ влади, але Габріель сиділа з високо піднятою головою не показуючи навіть на мить наскільки їй важко, а можливо й не тяжко було. Не даремно ж обрали її серед тисяч.
Габріель, велика королева, мудра королева гідна свого чоловіка, цариця змій, котрі приповзли за нею з Батьківщини і тепер звивалися по всіх закутках замку, обвивалися довкола престолу, клубилися в неї на колінах, в ліжку, у волоссі.
Кілька століть прожили щасливо король та королева Габріель, королева змій, королева – змія. Кілька століть жили вони щасливо аж доки однієї ночі не побачила вона Його з вікна свого замку.
Тоді Габріель якраз не могла заснути, вона ніколи не спала місячними ночами, її будив безперервний дзвін примарних променів і довгими годинами гралася велика королева зі своїми холодними улюбленцями у вологих темницях палацу. Але та ніч здавалася особливою, незвичайною, магічною, настільки заворожуючою та чарівливою, що виманила Габріель з підвалу й за руку вивела на балкон, котрий тягнувся вздовж західної стіни замку і, переходячи в круті сходи, спускався до швидкої, неспокійної річки.
Ніч, ніч…неймовірна, загадкова. Чи створив Господь Бог щось прекрасніше за тебе? Хто має більше принади ніж ти? Габріель, Габріель…Якби не та темрява, не те світло, не той аромат, якби не Він, може й простояло б Всесвітнє Королівство до наших днів і ти правила б ним. Али ти вийшла на балкон, а ніч була така прекрасна, а він був таким молодим, таким красивим і ти покохала його з першого погляду.
І прийшла королева Габріель до свого всесильного чоловіка.
- Відпусти мене на волю, - сказала вона, - Я не кохаю тебе, мені потрібна свобода.
І він глянув на неї своїми трьома очима, протягнув єдину руку, але жінка відступила. Лискучі, сердиті, тонкі, в’юнкі змії звивалися, сичали довкола неї.
- Відпусти…
- Відпусти…
- Відпусти її…
- Їй потрібна свобода…
- Відпусти мене, - повторила Габріель, - Я була вірна тобі. Я не кохала, але поважала тебе. Я була вірна тобі, але тепер я кохаю, я кохаю і мені потрібна свобода.
- Габріель, - прошептав король наблизившись до неї, проте чорні змії кинулися до його ніг, не пускали, сичали, жалили.
- Відпусти її, - шипіли змії.
- Габріель, - повторив король, - кохана моя, моя королево, якби не моя потворність…
Вона хитнула головою й руками затулила його вуста, губами торкнулася його чола, в долоні взяла його обличчя.
- Мовчи, мовчи, ні слова більше.
Вони проговорили три дні і три ночі, а на світанку четвертого дня він вимовив:
- Я відпущу те, Габріель. Я відпущу тебе якщо виконаєш три мої бажання. Поклянися, Габріель, що виконаєш три мої бажання, поклянися мені.
Вона клялася і ще три роки провела з ним вірна своїй клятві і коли лишилося всього одне бажання він прийшов до неї, а вона сиділа перед дзеркалом й розчісувала довгі біляві коси.
- Сьогодні ти будеш вільна, моя Габріель, - сказав король.
Жінка посміхнулася і його серце стислося від болю, але він не дав їй зрозуміти цього, він був надто гордим аби показати своє страждання. Чоловік зняв зі стіни велику, важезну сокиру, котра висіла там споконвіків.
- Моя Габріель, - вимовив янгол, - моя кохана, моя королево, лишилося всього одне прохання і ти будеш вільна, клянися, що не відмовиш мені.
Вона підвелася, промені сонця осяяли її бліде обличчя.
- Я вже клялася тобі, пам’ятаєш? Я вже клялася і не відступила від своєї клятви.
- Клянися ще раз, кохання моє, царице моя. Клянися ще раз, Габріель.
- Я клянуся, присягаюся світлом цього сонця, теплом цієї землі, прохолодою цієї води. Я клянуся тобі.
Тоді-то він протяг їй сокиру.
- Відрубай мені голову, царице моя, кохання моє. Відрубай мені голову, Габріель.
І вона відтяла голову своєму чоловікові і, поцілувавши його холодні вуста, відправилася блукати світом. А ліс проковтнув білий замок з золотими вежами, в той же день занепала Всесвітня Імперія великого короля.
