Дощ йшов три роки, лив без перестану…
Все почалося сонячного ранку; настала весна, тепла, ароматна, вона пахла підсніжниками, прілою землею, торішнім листям, талим снігом, голубим небом та співом птахів; була вона молода, заквітчана, осяйна; стовбурами дерев, дрібними пелюстками, бруньками відірвалася од чорного ґрунту, потяглася до небес. Смакувала вона ніби минулорічне яблуко чи малосольний огірок, виглядала як щойно зоране поле. То була гарна, але звичайнісінька весна аж доки не прилетіли вітри з півдня і не принесли з собою Середземне море. Так-так, вони схопили те море в охапку, ніби букет троянд для коханої притиснули до грудей аби вилити його на весну, аби втопити в ньому весну.
Все почалося сонячного ранку в березні, коли чорні хмари затягли небо і пішов дощ, він був свіжий, солоний на смак, він пахнув рибою та водоростями. Перші три тижні з неба лилася вода, лилася без перестану, бриніла, переливалася, видзвонювала так ніби хтось торкнувся струн чарівної арфи, а тоді посипалася риба, молюски, зрештою на землю звалилися кити та акули, вони трохи поборсалися у провулках і попливли досліджувати нові території. Люди спершу ховалися від дощу в домівках, під парасолями, куталися в теплі шкури, однак згодом, зрозумівши цілковиту безглуздість таких дій, відростили довгі хвости й обернулися русалками.
Три роки йшов дощ, три довгих роки плакали хмари аж доки Середземне море не плескалося там де раніше були скелі.
Так Бог попереносив усі моря на землі, згодом взявся за гори, переміщав їх без кінця, пересував, розкладав ніби фігури на шахівниці. Це тривало певно років сто аж доки Богу не забаглося знову попересувати океани. Тоді вітер ще раз притиснув Середземне море до серця й поніс кудись в далечінь разом з усіма рибами, русалками, водоростями та іншою живністю, але Божевільний, якому вже встиг обриднути хвіст, схопився за великий камінь і зостався де був – на дні великої западини, котра невдовзі поросла садами. Тоді чоловік скинув хвіст і знову став людиною.
Якось, темної ночі, Божевільний не міг заснути, дивився на безкрайнє зоряне небо й несподівано помітив: десь в районі Оріона відчинилися величезні ворота, з них полилося сліпуче сяйво, котре залило все довкола. Когось невисокого, крилатого, викинули за поріг небесного царства, дверима гримнули двері в нього за спиною, а він каменем полетів до долу. Через кілька століть почалася доба короля.
