Початок http://www.gak.com.ua/creatives/1/13292
Продовження http://www.gak.com.ua/creatives/1/13308
4.
– Нарешті ти прокинулася. От ледарка, тобі аби лише спати! – не змогла скрити своєї радості Лія. І тут же простягла Елін, яка ледь розплющила очі, склянку із прозорою рідиною.
- Як … вони? – губи стали геть неслухняними, звуки ледь складалися у слова, але загалом дівчина відчувала себе непогано і навіть мучилась сумнівом: а чи не наснилося їй усе це?
– Ловко. А я все гадала про кого вона спитає спершу: про хлопчика чи про улюблену тваринку…
– Ірено! Зараз же припини дражнити хвору! Їй не слід хвилюватися!
– Заспокойся, Ліє. Вона вже своє відхвилювалася. Дракончик почуває себе непогано, хіба що шкутильгає, але від ветеринара бігає так, що тільки п’яти миготять. А Майкла немов підмінили, мабуть снодійне непогано прочищає мізки. Зрештою, я й сама була гарною. Якби ж знаття, що Олексія вигнали з космофлоту через те, що у нього стало розуму захищати від п’яного начальства дурепу, яка спершу кокетувала із старим капітаном, а потім вирішила проміняти його на молоденького помічника… Чи якби він прямо сказав, що не байдужий до мене…
– А ти … кохаєш?
– Елін, ти ще дурне дівчисько. До чого тут «кохаєш»? Він – надійний. А я… Зрештою, це не важливо. Ти б краще справами Майкла поцікавилася.
Побачивши, що останнє зауваження знову схвилювало хвору, Лія рішуче втрутилася у їх розмову, звеліла Ірені замовкнути і вичерпно проінформувала Елін:
– Ален п’ять разів поспіль наказав Майклу йти відпочивати, потім капітану це набридло, він покликав на допомогу Олексія. Вдвох вони мало не силоміць відвели упертюха до лазарету, якраз на сусіднє з Еріком ліжко. Той чи не вперше зрадів при появі Майкла – надто йому набридла самота, але співрозмовник із нового сусіда виявився ніякий: зразу ж заснув так, що й не добудишся.
– Снодійне?
– Ще чого! – щиро розсердилася лікарка. – Йому лише снодійного після ваших пригод не вистачало. Будь-хто сам засне, якщо проведе біля ліжка хворого ледь не три доби.
– А хто ще захворів?
– Так хто кого нервує? – не втрималася Ірена, але раптом ледь торкнулася руки Елін і зразу ж засоромилася власного поруху: - Зрозумій ти нарешті…Хоча я й сама лише там, у горах, здогадалася про все – надто ти вже потайна… Думаю, він теж тебе любить, як вміє, звичайно… Почекай, може, він ще й навчиться вірити тобі й собі самому…Все якось владнається…
– Все? А джерело? – Елін сама ледь розчула свій шепіт, але, на диво, подруги зрозуміли її.
– Ледь встигли підняти катери в повітря, коли раптово почався землетрус. Добре хоч, вас витягли, а у твоїх драконів стало розуму забратися звідти самим. Тепер, щоб знайти не те що джерело, а самі залишки потрібної скелі, знадобиться щось потужніше, ніж звичайна вибухівка. Але ти й встигла набажати, подруго, – із повагою поглянула на неї Ірена: – По повній програмі!
– Змовкни! – нервово звеліла лікарка. – Взагалі, нам час. У тебе нервове і фізичне виснаження, то спи собі, набирайся сил. Усе інше – згодом, – перехопивши погляд хворої, вона зашарілися і без потреби поправила квітку, заткнуту в русяві кучери – нечуване порушення офіційної лікарської форми, встановленою нею ж самою: – Ерік буває справжнім хлопчиськом, впертим і нестерпним. Врешті-решт, хворим потрібні позитивні емоції, а єдина квітка не може надто зашкодити… - не надто впевнено завершила вона.
Елін заплющила очі з почуттям добре виконаної справи. Вона, як і всі одужуючі спала багато, але якось уривками, відновлюючи сили і поступово все більше ображаючись на приятелів, які із найкращих міркувань не поспішали заговорити на серйозні теми.
У черговий раз її розбудив страшенний гуркіт, від якого, здавалося, здригався увесь корабель. Потім пролунав вибух. Підхопившись з ліжка і навіть втримавшись на ногах, вона спробувала дістатися дверей. У неї навіть вистачило сил здивуватися, що навколо немає панічної метушні, ніби ніхто й не надав гуркоту великого значення. Вона твердо вирішила будь-якою ціною дістатися коридору, але тут двері каюти з гуркотом розчинилися. На порозі стояв розпашілий від гніву Ален:
– Не хочеш піти глянути, що відбувається зовні завдяки тобі?!
– Мені?
– Цікаво, а хто бажав біля того клятого джерела, щоб планета стала такою, якою була до появи на ній перших людей?! Я?! До речі, тут мешкала тоді така маленька симпатична пташка з розмахом крил під п’ять метрів і дзьобом, здатним вбити бика.
– Чекай, якого ще бика? Вона їсть одні горіхи, їх, до речі, й розбиває дзьобом. І не до п’яти розмах крил, лише до трьох! І до того ж, птаха рідкісна: її занесли до Червоної міжзоряної книги! Зараз же припиніть полювати на неї!
– Господи, хоч ти не починай про Червону книгу! Не знаю, де її замало, а тут, як на мене, аж надлишок є. І про горіхи правда: вони, гади, розлінувалися, і здобич, замість того, щоб гатити дзьобом, шпурляють на каміння. А якась перната розумаха докумекала, що космічні кораблі міцніші за каміння. Тепер от – ганяємо ракетами!
Дивно, але під кінець монологу Ален несподівано всміхнувся, немов раптом зміг побачити і комічну сторону ситуації. Елін, скориставшись цим, наважилася спитати:
– Слухай-но, та що ж ТАМ діється?
– «ТАМ», на Раю, буйні хащі рослинності, безліч тварин і всі вчені, які встигли дістатися сюди. Судячи з усього, ніхто ні про що інше крім дива Раю і розмовляти не хоче. Біологи підняли такий галас, що у Центрі вирішили присвоїти цій планеті статус заповідника, аби лише змусити замовкнути любителів природи. Ми всі – у центрі уваги, особливо – ти. Майкл тут нещодавно зчепився з одним надто настирливим журналістом, щоб той тримався подалі від «Відчайдуха» і особливо від тебе. Задоволена?
– Чим? Не знаю… Це правда? Дійсно все правда?
У погляді Алена дивним чином змішалися роздратування, співчуття і повага. Останнім часом, переконавшись, що вимріяна кар’єра набуває реальних рис, він став більш упевненим у собі й більш поблажливим до оточуючих.
– Голова йде обертом? Ми спершу ладні були списати все на масове божевілля. А потім нічого, звикли потроху. Добре ще, що «Відчайдух» приземлився на велику галявину, а не на верховітті майбутніх дерев: от не вір після цього у природну інтуїцію пілотів! До речі, Ліа сказала, що сьогодні ти можеш ненадовго вийти назовні, звичайно, у супроводі чоловіка, а то раптом голова запаморочиться? У мене немає вільного часу, Олексій на вахті, Ерік запевняє, що вже видужав, але лікарка має щодо цього значні сумніви і заперечує проти того, щоб випускати на двір двох хворих водночас. Залишається Майкл…
– Але…
- Слухайся лікаря і командира – швидко одужаєш! – Ален помахом руки відмів усі заперечення. – Погода чудова, Майкл вільний. Зробить чи скаже щось не те – зразу ж скаржся мені. До речі, твій улюблений пістолет, ну, той самий, поки що побуде у мене, про всяк випадок. Не заперечуєш?
Елін подумки застогнала. Саме в цю мить двері тихенько рипнули – до каюти сторожко зазирнув Майкл:
– Олексій передав наказ капітана, - з трохи кривуватою посмішкою почав він і раптом змовк, пильно вдивляючись у зблідле обличчя Елін:
– Ти чого на ногах? Видужала? А чого тоді тремтиш?
– У мене купа справ, – усупереч всім пунктам уставу кудись у простір повідомив від порога Ален й рішуче причинив за собою двері, залишаючи їх наодинці.
5.
У нього дійсно була купа справ, але він із здивуванням піймав себе на тому, що зазвичай суворо стиснуті губи розпливаються у широку посмішку. Але у цю мить він підійшов до дверей лабораторії, і його настій відразу зіпсувався: завжди пильна Лія зараз залишила двері нещільно причиненими, і у коридорі добре було чути розпал сварки:
– А я кажу: знищи негайно, щоб і сліду не залишилося!
– Еріку, ти не розумієш, про яке відкриття йдеться?!
– Яке, під три чорти, відкриття?! Йдеться про долю дівчиська, про долю всіх нас, про долю цієї планети, врешті-решт! Та я сам зараз потовчу ці кляті мензурки!
– Не смій лаятися!
– І це все, що ти маєш мені сказати?!
«Не корабель, а божевільня! Хай-но лише Елін видужає, змушу переказати, чого вона там набажала до останньої коми: якщо вже нічого не можна вдіяти, то хоч несподіванок більше не буде!» – Ален рішуче смикнув двері на себе:
- А у вас що не так?! – він запнувся, побачивши, як обличчя Лії набуває відстороненого виразу, а вилиці Еріка кам’яніють від ледь стримуваного гніву. Декілька мензурок із прозорою рідиною на захаращеному різноманітним обладнанням лабораторному столі достойно довершували картину:
- Що, із джерела? – навіщось перепитав він про очевидне.
– Так, – винувато кивнула Лія: – коли ми їх забирали, я, й сама не знаю, як це трапилося, я ж ніби й не підходила до того кутка, а потім у кишені закорковані мензурки… Звичка…
– Гарні в тебе звички… А потім чого мовчала? Ховалася від інших зі своїм скарбом?
– Скарбом, кажеш? – примружився Ерік. – Ти на неї зайвого не кажи: скарб вона не таїла б, а от можливе гучне відкриття… Та й закрутилася вона біля тих божевільних, от лише зараз…
– Без тебе впораюся, захисник знайшовся! – гордо відрізала Ліа.
– Та ви що, не розумієте, чим може завершитися спроба синтезувати еліксир бажань чи як там його назвуть?! – Ален ніби збоку почув власний крик і відсторонено відзначив, що його чомусь зовсім не приваблюють грандіозні перспективи, які розгортаються перед ними.
Раптом Ліа вибухнула нервовим сміхом. Потім почала хлипати – здається, у неї розпочалася істерика. Ерік із раптовою рішучістю схопив її за плечі, струснув, приводячи до тями, а потім міцно притулив до себе, даючи змогу порюмсати на його плечі.
– Заспокойся, мала. Хай їм, і драконам, і джерелам, і бажанням. Ну-ну, тихше. І ти, капітане, заспокойся. Нема чого доводити дівчат до нервових нападів. Такий еліксир уже давно синтезують: Н2О. Чув про таких? Звичайно, не дистильована, із місцевими мікроорганізмами. Багато пити таку воду шкідливо, особливо для дівчини, яка заледве не скалічилася. Але це все, капітане, все. Більше джерела бажань не існує – лише у легендах. І от, у мензурках.
Очі чоловіків зустрілися. Ален рішуче простягнув руку і перехилив мензурку, потім кинув першу-ліпшу ганчірку на калюжу і звернувся до Лії:
– Вибач, але так дійсно буде краще. Хай феномен Раю увійде до підручників, а до гір будуть літати геологи-контрабандисти. Може, і від драконів тоді буде користь… А нас прогонять через пару медоглядів та й залишать у спокої. А от якщо ніякого диво-джерела не було… Пожалій Елін.
– Тільки й чути «Елін те, Елін інше»! Ви що, закохалися у неї всі?!
– Не знаю, як інші, а я закохався у тебе, і ти дурна, якщо ніяк не хочеш цього помічати! – не втримався Ерік.
Ален боком посунувся до дверей, намагаючись не зачепити остовпілу дівчину, але раптом згадав:
– Еріку? – відповіддю йому послугував затуманений погляд. – Ти не в курсі, Олексій та Ірена вже встигли з’ясувати стосунки?
– Учора.
– Отже, він спокійно несе вахту, а дівчисько сидить у архіві? – щиро зрадів Ален.
– Він-то на вахті, а от де Ірена – не знаю, – виразний погдяд хлопця без слів запитував: «У тебе все?». Ліа взагалі принишкла у його обіймах і не втручалася в чоловічу розмову.
– У мене – все! Але Боже вас збав сказати комусь, що ніякого райського дива нема! Та й ніхто у це не повірить! – двері за Аленом зачинилися із виразнрм гуркотом.
– Ще б пак, не повірить, - стиха буркнув Ерік, кинувши швидкий погляд за вікно, де густий ліс сяяв на сонці безліччю відтінків зелені. А потім обережно зазирнув в очі Лії. Та оговталася вже настільки, що почала розміркорвувати, як виразніше виявити своє обурення, змусивши «нападника» прохати вибачення. «Якого йому ще дива?» – мимохідь здивувався хлопець, увага якого була вже поглинена зовсім іншим.
ЕПІЛОГ
– Майкле, чуєш? Один із учених, із тих, які вирішили залишитися тут,у заповіднику, сказав, що памятає мої статті. Мої – не батькові! І запроапонував роботу тут, у Раю!
– Мрії продовжують здійснюватися? До речі, мені запропонували те саме.
– Ти ж не біолог!
- Я – електронщик вищої категоріїі, між іншим, з червоним дипломом.Ти що, не знаєш скільки біологи тягають за собою різного знаряддя, яке постійно псується у дорозі?
– А ти певен, що хочеш залишитися? А як засумуєш чи набридне?
– Тоді й заберуся звідси. А так, планетка непогана. Щоправда, деякі тварини не дуже. Але й до них можна звикнути.
– Так?
– Так. Ну от, знову зблідла. Тобі погано?
– Мені добре.
- Он як? – Майкл обережно обхопив її за плечі і зазирнув у великі блакитні очі. - Слухай-но, мала. Я вів себе як негідник. Міг би сказати, що то усе – чари джерела, але не хочу брехати. Добре, що ти зупинила мене. Якщо колись зможеш вибачити – скажи: я чекатему.
– Зможу, але за умови.
– Якої?
- Негайно припини кликати мене малою: я вже давно доросла.
– Ну, якщо доросла... А «маленькою» можна?
– Ах ти!.. – сцена розгорталася за всіма канонами романтичних історій: слабкі удари дівочих кулачків, легко перехоплені міцною чоловічою долонею, очі, в яких бачиш своє відбиття, губи, які спрагло шукають інші губи, цілунок.
Поряд почулися високі голосні звуки. Елін, різко відсторонившись від хлопця, обернулася на них. До неї шкутильгало драконеня.
- От волоцюга, - не вельми зрадів його появі Майкл. – Ледве професора до інфаркту не довів, втікаючи від усіх лікарів, а тут, у найкращу для цього мить, сам відшукався!
- Стривай, може, йому потрібна допомога? Треба відшукати ветеренара.
Залишалося підкоритися долі. Але спершу, за допомогою нехитрого шантажу, Майкл змусив втомлену і дійсено зблідлу від усіх хвилювань Елін повернутися до її каюти і лягти у ліжко. Після чого розшукав-таки ветерината і повернувся до своїх справ, яких накопичилось предостатньо. Добре ще, що Ален сприйняв його рішення із дивним спокоєм, ніби й не мав сумніву, що прший пілот забажає залишитися на планеті.
У той же день, під вечір, Майкл вийшов назовні трохи розвіятися. Поблизу корабля зручно влаштувався дракончик. Всім своїм виглядом звіреня показувало, що воно чекає когось або чогось і що, при потребі, проведе так довгі години. На задній лапі й хвості малюка біліли свіжі бинти. Кілька хвилин чоловік і звір пильно розглядали один одного. Потім Майкл повідомив дракону:
- Елін цікавилася, як ти тут?
Дракончик ледь повів голорвою на його голос.
– Я, звісно, все розумію. От тільки хто мені скаже, нащо здалися у раю дракони?
Дракончик так само пильно глянув на хлопця і уривчасто свиснув, мовби хотів сказати: «Помовчав би ти, мешканцю Раю...»
