Хлопчик, котрий розмовляв з вітром
Божевілля підступало до нього поволі, повзло ніби слимак, але не покидало ніколи, не відступало. Божевілля з раннього дитинства було з ним, сиділо глибоко в ньому. Проте його божевілля було якимось дивним бо обрало для себе не голову, а серце; може саме тому він протримався так довго, може саме тому тоненька нитка здорового глузду все ще трепетала в його витончених, одначе надзвичайно чіпких пальцях.
Так, він був божевільним, з самого дитинства був він несповна розуму, бачив те чого не бачили інші, говорив про таке, чого остерігалися оточуючі. З самого дитинства він міг все, знав все не докладаючи для цього великих зусиль. Він розмовляв дивовижними мовами, яких ніхто не розумів вважаючи, що таких мов просто не існує. Насправді то хлопець шептався з вітром, котрий залітав через вікно приносячи з собою легкий запах базару, розпеченого піску, гнилих фруктів, намитих тіл; запах моря, солі, аромат неба й персиків.
Хлопчику не подобався сморід ринку, гниття та бруду тому він протягував рученята.
- Шух-шу, день-дзень, трр-там-вух, - казав, - шух-шу-дзень-дзень, тр-пам-вух.
Тоді його батьки здивовано переглядалися, а малий без кінця повторював своє чудне заклинання аж доки в кімнаті знову не пахло піском та стиглими фруктами.
Він був божевільним адже розмовляв з собаками й кицьками, з птахами та сонцем. Ластівки, прилітаючи з-за моря, розповідали йому про далекі краї, а хвилі, що набігали на берег – про морське дно. Він знав те чого не могла знати, не повинна знати людина. Якщо хлопчик сердився то в місті починалася посуха адже він просив вітер проганяти хмари, тоді сонце пекло немилосердно аж доки в серці малого божевільного не прокидалися жалощі до горожан, лише тоді починалася злива, тільки тоді
- Шух-шу, день-дзень, трр-там-вух, - казав хлопчик, - шух-шу-дзень-дзень, тр-пам-вух.
І повторював своє заклинання аж доки чорні хмари не показувалися на півночі. Вони приносили з собою прохолоду та нові знання, знання про ліси й гори, про ріки, про долини, про сніги і морози. Всього цього хлопчик ніколи не бачив, він жив в світі піску, розжареного сонця, пальм та фініків, шуму моря і безколірного, вицвілого неба.
- Гори такі гострі, такі гострі, - плакалися гори, - В них нема ні краплини жалості, вони патрають нас щоразу як ми торкаємося їх.
Тоді малий божевільний уявляв собі високі, білі вершини, котрі вгризаються в небеса.
- А ріки, а долини, а ліси?, - питав малий, - А сніг, який він сніг?
- Сніг холодний…, - шипіли хмари.
- Сніг сяючий, - шептав дощ.
- Сніг тягнеться до самого краю землі…
- Вся земля засипана снігом…
…і ріки, і поля, і долини…
-…ліси, навіть гори, все припорошено…
-…усе завалено…
-…снігом.
Так виспівували краплини, а божевільний сидів на порозі свого дому, слухав цю чудну казку аж доки матір не відправляла його пасти овець.
- Божевільний, - казала вона, - чого ти там розсівся? Негайно виганяй овець пастися.
Він підводився, просив дощ перестати й відправлявся за своєю отарою. Хлопчик був чи не найкращим пастухом в окрузі адже вже давно та серйозно поговорив з вовками, попросив їх не красти овець, а натомість час-од-часу приносив їм попоїсти або ж віддавав хвору чи мертву овечку.
Отак і жив малий божевільний, зростав, мужнів, розмовляв з усім світом, з землею, з небом, з морем, з мертвими, от тільки з живими, з оточуючими ніяк не міг порозумітися.
Божевільний сидів на камені, вирізав собі сопілку поки вівці мирно паслися неподалік, аж раптом почув як хтось покликав його.
- божевільний, гей Божевільний, - лунав владний, незнайомий голос десь по той бік скелі.
Чоловік здивувався, він чув як розмовляють соколи в небі, змії на землі та черви під землею, як перешіптуються камені й виспівують краплини дощу, але такого голосу йому не доводилося чути раніше.
- Хто тут?, - спитав він покинувши роботу.
- А ти подивися і дізнаєшся.
Божевільний підвівся з землі, обтрусив пісок з коротеньких штанців і відправився шукати того, хто оце звертався до нього.
- Де ти?, - запитав Божевільний обійшовши усі околиці, але так нічого і не знайшовши.
- Не скажу, не скажу, хто не докладе зусиль не отримає призу. Хто не постарається не отримає цукерку.
- Негайно припини це неподобство, - роздався раптом ще один голос. Теж невідомий, дива та й годі. А Божевільному ж здавалося, що вже ніщо в світі, ніколи не зможе здивувати його. тим-не-менше наступної миті він побачив перед собою великий терновий кущ, який горів, але не згорав, саме в ньому очевидно сидів той, хто оце говорив щойно.
- Ти Божевільний?, - спитав невидимий мешканець незгораючого куща.
- Ну так, - відказав хлопець підступаючи, - А ти хто такий? Мені чомусь невідомий твій голос.
- Не хотілося б тебе бентежити, але я, так би мовити, Бог.
- Бог?, - здивувався юнак, навіть не знав як йому відреагувати на ці слова.
- Так, Бог. Господь Бог, творець усього сущого…О ні-ні, хлопчику любий, не треба кувиркатися, ми не в храмі, я тут з неофіційним візитом, - вимовив голос коли Божевільний впав було на коліна, його ж вчили поклонятися богам.
- Чим можу прислужитися, владико?, - спитав він підводячись.
- В мене до тебе є дуже важлива справа. Дуже серйозне та відповідальне діло. Ти готовий мені допомогти?
- Все що завгодно!, - викрикнув хлопець у захваті.
- Оце похвально, - роздався голос з палаючого куща, - Ти сідай, не соромся, розмова може бути довгою.
Але юнак ніяково зашарівся, відступив.
- Ні-ні, я краще постою, - сказав, - якось незручно сидіти в присутності Бога.
- О, розумію, ну як хочеш.
Тим часом сонце котилося до заходу осяваючи долину каламутним рудим сяйвом. Легкі, тонкі, темні з чорним відливом, промені стелилися покривалом, перепліталися утворюючи якийсь дивовижний візерунок, ніби хтось розстелив по землі велетенський килимок.
Спокійно паслися білі вівці схожі на сніжки, котрі хтозна як потрапили сюди, до цього царства спеки. Південний вітер ліниво обертався з боку на бік, тихо зітхав, ледь чутно посапував уві сні; великі, важкі камені пеклися в променях південного сонця, а терновий кущ все палав синім полум’ям не згораючи і вкрадливий голос доносився з нього.
- Чого ти хочеш від мене, Господи?, - спитав Божевільний, - чим можу я прислужитися тобі?
- Я хочу подарувати тобі вічність, - вимовив невидимий гість, - Чи хотів би ти жити вічно?
- Хто б відмовився од такого дару?
- Твоя готовність допомогти своєму Богу похвальна, але хіба тобі не цікаво чим треба заплатити за такий дарунок?
- Жодна ціна не може бути завеликою, - вимовив хлопець підступаючи до тернового куща, однак з нього раптом донісся обурений голос.
- Ти не наглій, юначе, все ж таки сам Бог ступив на цю землю.
- О, вибач Господи!, - викрикнув Божевільний знову падаючи на коліна.
- Ну-ну, дитино, чого ти кидаєшся від однієї крайності до іншої, можеш стояти. Вставай, поговорімо на рівних. То ти хочеш знати чого я вимагаю за вічне життя?
- Все що завгодно, Боже, я нічого не побоюся.
- Якщо вже ти такий сміливий…Але я не вимагатиму неймовірного, мені всього лише потрібна відповідь на одне простеньке питання. Відповіси мені?
Божевільний тільки кивнув.
- Розумієш, хлопчику, - вів далі голос, - Я не знаю чи добре вчинив створивши світ.
- Як можна сумніватися!, - викрикнув юнак, - це ж найпрекрасніше…
- не спіши співати хвалебні гімни, це й без тебе є кому робити, он скільки ангелів маю, не знаю куди від їхніх похвал діватися.
- То чого ж ти хочеш від мене?
- Хочу щоб ти сказав мені на скільки хороший цей світ коли я вирішу покінчити з ним, хочу щоб ти сказав мені, що думаєш про мою роботу коли вона вже буде завершена.
Божевільний впав на коліна, цілував землю по якій ступав, заливався сльозами вдячності.
- Не спіши дякувати, - перебив його голос, - поговоримо про це наприкінці світу.
Коли хлопець, схвильований та збентежений, нарешті погнав своїх овець до дому з палаючого куща вистрибнув Диявол обтрушуючи саджу зі своїх темних одеж.
- Непогано придумано, - похвалив його Бог, котрий сидів на сонячному промені.
- Що?, - спитав Сатана здивовано, йому явно не надто сподобалося пектися на вогні.
- Палаючий кущ, непогана ідея, треба буде й собі спробувати.
Вони вже збиралися розійтися, один на небо, інший – в пекло, коли раптом чорт обернувся.
- Ти ж знаєш, що я спокушатиму його, - сказав.
- Я на це розраховую, - вимовив Бог і Сатана посміхнувся.
Повінь
Дощ йшов три роки, лив без перестану…
Все почалося сонячного ранку; настала весна, тепла, ароматна, вона пахла підсніжниками, прілою землею, торішнім листям, талим снігом, голубим небом та співом птахів; була вона молода, заквітчана, осяйна; стовбурами дерев, дрібними пелюстками, бруньками відірвалася од чорного ґрунту, потяглася до небес. Смакувала вона ніби минулорічне яблуко чи малосольний огірок, виглядала як щойно зоране поле. То була гарна, але звичайнісінька весна аж доки не прилетіли вітри з півдня і не принесли з собою Середземне море. Так-так, вони схопили те море в охапку, ніби букет троянд для коханої притиснули до грудей аби вилити його на весну, аби втопити в ньому весну.
Все почалося сонячного ранку в березні, коли чорні хмари затягли небо і пішов дощ, він був свіжий, солоний на смак, він пахнув рибою та водоростями. Перші три тижні з неба лилася вода, лилася без перестану, бриніла, переливалася, видзвонювала так ніби хтось торкнувся струн чарівної арфи, а тоді посипалася риба, молюски, зрештою на землю звалилися кити та акули, вони трохи поборсалися у провулках і попливли досліджувати нові території. Люди спершу ховалися від дощу в домівках, під парасолями, куталися в теплі шкури, однак згодом, зрозумівши цілковиту безглуздість таких дій, відростили довгі хвости й обернулися русалками.
Три роки йшов дощ, три довгих роки плакали хмари аж доки Середземне море не плескалося там де раніше були скелі.
Так Бог попереносив усі моря на землі, згодом взявся за гори, переміщав їх без кінця, пересував, розкладав ніби фігури на шахівниці. Це тривало певно років сто аж доки Богу не забаглося знову попересувати океани. Тоді вітер ще раз притиснув Середземне море до серця й поніс кудись в далечінь разом з усіма рибами, русалками, водоростями та іншою живністю, але Божевільний, якому вже встиг обриднути хвіст, схопився за великий камінь і зостався де був – на дні великої западини, котра невдовзі поросла садами. Тоді чоловік скинув хвіст і знову став людиною.
Якось, темної ночі, Божевільний не міг заснути, дивився на безкрайнє зоряне небо й несподівано помітив: десь в районі Оріона відчинилися величезні ворота, з них полилося сліпуче сяйво, котре залило все довкола. Когось невисокого, крилатого, викинули за поріг небесного царства, дверима гримнули двері в нього за спиною, а він каменем полетів до долу. Через кілька століть почалася доба короля.
