Коли Бог вирішив створити світ
Якось молодому богу спало на думку створити світ. Той бог був несповна розуму, інші боги прекрасно розуміли це, всьому має бути хоч якась межа. Створити світ? «Та що ж це таке збрело йому в голову?», - дивувалися вони, однак бог був на диво впертий і не хотів відступатися від своєї химерної ідеї.
- В мене ввесь час стоїть перед очима одна картина, - казав він коли вони збиралися разом на великому камені серед чорної порожнечі, - Я бачу світ, бачу як в темряві загорається світло, як воно розростається, розростається, заповнює собою увесь простір. Я майже відчуваю на собі його тепло.
- Дурниці, які дурниці, - фиркав головний, найстарший бог, - Яхве, як тобі тільки в голову таке прийшло? Я розумію, ти ще молодий, недосвідчений, але світ…?! Такого я навіть від тебе не чекав.
Тоді боги починали перешіптуватися й посміхатися.
- Він ще зовсім хлопчик, його треба зрозуміти, - казали одні.
- Та він останні клепки розгубив. Світ. Ще чого? Де ж таке видано?, - сміючись говорили другі.
Так вони розважалися цілу вічність. Їм же треба було хоч якось розважатися. Боги теж потребують втіх, а серед чорної, безмежної пустки з самим лише великим, твердим каменем посередині їх не так вже й багато от і посміювалися вони над юним Яхве, наймолодшим сином великого верховного бога. Хоча його ніхто не сприймав серйозно все ж розповіді про світло чисте, сліпуче, про твердь під ногами та над головою, про тепло, про кольори слухали з охотою. Яхве годинами описував їм химерні картини, котрі вирували в його запаленому мозку, сам не розумів, не знав про що говорить, але говорив так переконливо, змальовував усе так яскраво, що його слухали не перебиваючи. Він бачив те чого інші не могли навіть уявити, чого не було, ну ніяк не могло бути. Серед темної, холодної, мертвої пустки він розказував про сяйво, про жар, про життя. Все це не вкладалося в голові, а Яхве бачив, Яхве вірив і так полюбив цю химерну, чудну мрію, цей дивовижний світ, якого не було, не могло бути, що вирішив зробите неможливе можливим.
Якось він прокинувся від особливо яскравого сну. Йому тоді снився вітер, теплий бриз, котрий куйовдить волосся, пестить шкіру і Яхве до болю захотів відчути його, щоб в світі створеному ним обов’язково був такий, щоб світ створений ним розпочався з вітру. Але хіба міг він, малолітній, молодий божок здатен на таке? Ні, неможливо! Ніколи! Проте вітер не давав йому спокою, рвався на свободу, бунтував..
- Що ж мені робити?, - питав сам в себе Яхве не знаходячи відповіді.
Яка дурниця. Чому саме він повинен мучитися цими чудними думками. Він, в якому немає нічого особливого, який не вміє, не знає нічого особливого. Одначе ж є бажання, які треба задовольнити, інакше й справді можна зійти з розуму, є всі ті речі котрі треба показати, показати хоча б комусь щоб вони не роздирали голову намагаючись вирватися на волю. Треба, треба зробити щось. Треба дати життя вітру, тоді стане легше. Якби лише знайти спосіб, всього лише розпочати, тоді й стане легше. Він тяжко зітхнув, зітхання його луною роздалося в порожнечі, а тепло подиху наче вдарившись об темряву вернулося до нього легким вітерцем, що торкнувся обличчя й розтанув.
Так народився вітер, зітхання Яхве. Так було покладено початок безкінечній, нелегкій праці, котра трималася на подихові божевільного бога.
Все, що трапилося після цього видалося важкою, безнадійно важкою та виснажливою роботою, що потребувала неймовірних зусиль адже що він не знав, до кінця не розумів як створити той світ, для чого його творити, а без цього розуміння робота здавалася просто непосильною.
Він вирішив розпочати з тверді. Твердь під ногами, твердь над головою, так було в його снах, в мріях, так само мало бути і в реальності. Яхве довго думав звідки взятися тверді. Раніше йому здавало ніби варто лише дати життя вітру аби все інше сталося саме собою проте тепер він ясно усвідомив на скільки помилявся. Вітер здавався йому дрібницею, чимось настільки простим, що й згадки не варте, але все ж той прохолодний потік повітря підтримував бога в важкі хвилини, коли в нього опускалися руки, коли він вирішував покинути все й тяжко зітхав надія верталася до нього вітром і він знову брався до роботи.
Якщо вам доводилося створювати що небудь, якщо ви творили бо не могли інакше то зрозумієте наскільки виснажлива це робота. Те саме спіткало і бога з тією тільки різницею, що йому довелося творити з нічого. В його голові народилася ідея, котра рвалася з мозку прагнучи реалізуватися. Ідеї ж такі свавільні, такі вперті, з'явившись вони потребують, вимагають здійснення. Яхве не знав як поводитися, не знав, що робити він лише розумів, що повинен дати життя цьому світу. Він був зовсім молодим, хлопчиком якщо хочете, коли на його неміцні, несформовані до кінця плечі лягла така важезна ноша. А може й краще, що був він юним, може й добре що не сповна розуму, бо ж якщо носиш в собі надто багато сторонньої мудрості, чужої розсудливості то забуваєш чого сам вартий. Може не одному старшому, досвідченішому богу спадало на думку створити світ, але він відмовлявся від неї побоявшись насмішок та кепкувань.
Отже, ожививши вітер, Яхве вирішив створити твердь. Де ж взятися тій тверді? Твердь під ногами, твердь над головою. Він думав, думав в ночі, думав в день, думав, думав, не спав, не міг спати, він божеволів, вже й інші боги почали хвилюватися за нього. Їм бракувало віри, а він й сам був би радий заспокоїтися, але ж як? Неможливо. Створити світ! Так-так, створити світ! Не можна інакше. Створити світ або вмерти, третього не дано.
Твердь, твердь…Звідки ж їй взятися тій тверді в цій холодній, сліпій, чорній порожнечі. Твердь, твердь…І раптом він зрозумів. О, це найпрекрасніша мить в житті творця, мить розуміння, мить в яку доля винагороджує за всі сумніви та вагання. От в одну секунду ти не знаєш, що робити, а наступної все здається таким неймовірно простим і щаслива посмішка з’являється на обличчі. Яхве пережив те саме, молодий бог нарешті збагнув: він відколе шматок великого каменя, що стоїть в центрі пустки, шматок каменя на якому боги збираються вже сотні років оце й буде початок усього, на цьому уламку каменя можна збудувати світ. І так сталося. І так постала земля.
Яхве заспокоївся побачивши сушу однак щастя його було недовге адже той клаптик тверді видався таким маленьким, а світ в його уяві ж величезний. Що робити далі? Куди рухатися? Як вирішити ще й цю проблему? Він міркував, роздумував день (тоді звісно ще не існувало такого поняття, але зараз ми б назвали це днем), думав другий, третій, тиждень, місяць, нічого. Його охопив відчай. Боги всемогутні, не божевільні, повні мудрості та достоїнства, який же то був відчай. Вам за всі тисячоліття, за всі вічності життя не довелося пережити такого. Та й не доведеться ніколи бо то був відчай митця. Митці, давайте поплескайте в долоні одне одному оскільки лише ви можете зрозуміти бога. Відчай заповнив всього його, відчай клекотав в ньому, відчай став ним, зажив власним життям в ньому, він мабуть наклав би на себе руки якби тоді було так заведено і якби боги могли вчинять самогубства. Все-таки Яхве не вбив себе охоплений розпачем , він просто заснув і тоді-то втрутилося провидіння.
Так сталося, що видимі успіхи молодого бога, а не помічав їх хіба що він сам, почали дещо турбувати інших, досвідчених, чужої мудрості повних богів. «Як же так?, - кричали вони, поки що потай, - Цей божевільний створить світ, ми ж залишимося біля розбитого корита. Знати б, що воно таке, оте корито». І от, один з цих невдоволених вирішив потай зіштовхнути Яхве, котрий заснув на своєму клаптику тверді в прірву, таким чином заподіяти йому смерть або, в гіршому випадку, спричинити до того, що молодий божок назавжди загубиться в порожнечі. Але клапоть суші душею відданий своєму творцю став розростатися, розростатися і куди б підступний бог не штовхнув сплячого там обов’язково утворювалася земля. Зрештою негідник стомився штурхати свого молодого суперника й покинув усе як є, але справу було зроблено, твердь постала серед темряви.
Отак мало-по-малу посувалися справи, поволі над землею з’явилося небо, тоді пішли безкінечні дощі, що заповнили океани, з ґрунту вибилися перші рослинки. Яхве ще не до кінця уявляв як вони мають виглядати тому рослини ці були досить потворними, але він швидко вчився, виправляв власні помилки у всьому досягаючи пропорції та наближаючись до ідеалу. Він відрізнявся неймовірною, бурхливою фантазією, прокидаючись серед ночі починав ліпити з глини яке небудь звіренятко. Все це надзвичайно подобалося йому, нагадувало веселу гру для якої бог придумав окремі правила, але вже тоді його творіння почали порушувати їх. То якесь звіреня з доброго дива зжере собі подібного, хоча й мало б обходитися травою, то море чогось вийде з берегів затоплюючи околиці. Може так ставалося тому, що Яхве був молодим й недосвідченим, а може тому, що творець ніколи не може до кінця контролювати своє творіння. Зрештою одного дня це свавілля набридло богу, тому він звелів океанам залишатися в визначених для них межах, ще й пригрозив негайним висушенням у випадку непокори. Океани послухали, але от звірята вперто не хотіли скоритися і Яхве вирішив не опиратися . Хай самі розбираються, саме цим вони активно займаються і по сьогодні.
Час минав, бог створив вже здавалося все, що міг однак чогось вперто бракувало. Йому стало нудно, інші боги покинули його, зникли, розтворилися в темній порожнечі, світло дня відлякувало їх тому Яхве залишився зовсім сам зі своїми звіренятами, котрі його зовсім не розуміли. Тоді молодий бог надумав створити для себе компанію, до цієї роботи він підійшов з усією можливою відповідальністю. Після довгих роздумів на світ з’явилися янголи чисті та безтілесні істоти. Він не наважився дати їм тіл щоб вони раптом не надумали їсти один одного подібно до тварин, однак вигадав кілька видів, аби було цікавіше, але щоб не перегинати палку вирішив зупинитися на шістьох. Так в світі виникли янголи, які день і ніч розважали бога своїми співами, балачками та хвалебними гімнами. Але от біда, безтілесні ангели швидко гинули, вмирали, Яхве доводилося знову й знову ліпити нових, це страшенно дратувало і аби уникнути безкінечної, марної роботи він вигадав дерево життя, посадив його серед великого саду. З того дня ангели їли плоди і не вмирали.
Чекало на молодого бога ще одне розчарування. Як виявилося, не всім подобалося співати хвалебні гімни і один негідник, Сатана, здається, підбив ще зо два десятки ангелів повстати проти свого творця. Зрада страшенно засмутила, розсердила Яхве, він довго не церемонився, викопав велику прірву прямісінько під землею, наповнив її вогнем, вигаданим спеціально з такої нагоди, скинув туди клятого бунтаря та його посіпак. На кілька сотень років в світі запанував мир, тварини спокійно паслися, а янголи співали хвали.
Однак зрештою навіть це набридло богу, який вже добре навчився творити з нічого і тепер не замислюючись переробляв світ по три рази на день. Йому було нудно, нестерпно нудно і він створив людину, розумнішу ніж тварини, порочнішу ніж ангели, щось середнє. З того часу йому вже не довелося нудьгувати жодної хвилини. Ще й цей бунтуючий ангел встряв, правда тепер він хотів зватися демоном, бачте слово «янгол» ображало його. Бог спершу розсердився на нього за надзвичайно нахабне втручання у власні плани, а тоді вирішив, що так навіть цікавіше і дозволив Сатані розгулювати по землі, випробовуючи віру людей. Ну й потіха почалася. Янголи ж були прямолінійними, простими, відкритими, їх ніколи не терзали сумніви, а тут стільки почуттів, вагань, , сумнівів. Бог взявся стежити за людьми, потім вигадав правила поведінки, котрі назвав заповідями, потім завів книгу в якій записувалися всі добрі та погані вчинки чоловіків й жінок. Яхве довго думав як же нагородити тих, котрі старанно виконували усі приписи, спеціально для них створив райський сад, а грішників скидав в пекло на потіху Сатані.
Людей все більшало й більшало; гра ставала дедалі цікавішою. Сатана розійшовся не на жарт, так серйозно взявся за людей, що в один момент рай майже опустів, тоді Яхве довелося вперше за сотні років випустити океани з берегів та залити водами морськими й небесними усю землю щоб змити з неї погань розпусти. Це людям не завадило, за деякий час вони знову процвітали, але бог зробив висновки, навчився на власних помилка і розіслав по землі ангелів, котрі мали б протидіяти демонам підштовхуючи своїх підопічних до добра. Так розпочалася споконвічна боротьба, яка триває й досі.
Час йшов, час йшов, йшов, не зупинявся, все змінювалося, ставало іншим, а Яхве здавалося, ніби життя стоїть на місці. Йому думалося, що все даремно , він бачив війни, руйнування, бачив як перетворюють на порох те, що було створено з такою любов’ю, він бачив що наділені розумом, свідомістю, здатністю вдосконалюватися люди стали гіршими од тварин. Вони знищували все не жаліючи, вони намагалися дорівнятися до нього, до великого бога, творця. Якось Яхве навіть довелося зруйнувати височенну вежу, котра сягала мало не до неба. Ще трохи і вони зійшли б на небеса й скинули свого владику з престолу…
Тоді-то почав Бог шукати того, хто сказав би чи правильно він вчинив створивши світ, чи не було велике благо страшним злочином, чи не ховалося зло під маскою добра.
Яхве спитав ангелів:
- Чи правильно я зробив, створивши світ?, - спитав він, - Чи не було велике благо страшним злочином? Чи не ховалося зло під маскою доброчесності?
Тоді вони впали на коліна, схопили в руки арфи, вдарили п струнах.
- Воздайте Господові красу імені його, поклонітесь Господові у пишній святині, - заспівали.
Але Бог тільки розсердився, гримнув громом й спустився до пекла. Там, на чорному престолі, в чорній кімнаті, оточений своїми чорними посіпаками, сам весь чорний сидів Сатана і складав свої чорні плани.
- Ти не втомився від чорного?, - спитав його Господь обтрушуючи саджу зі своїх світлих, сяючих одеж, - я наче в комин заліз.
- Ми не чекали тебе так скоро, - відрубав диявол, - інакше начистили б все до блиску, було б світліше ніж на небі.
Тоді чорт звелів своїм слугам принести великий білий стілець та поставити в кутку кімнати.
- Ну сідай, - запропонував він Богу, - навіть в пеклі пам’ятають про чемність.
Господь сів, було жарко, важко дихати, час-від-часу в казанах скрикували грішники, навіть повітря пахло безнадійністю, відчаєм, а він же сам створив це місце в нападі гніву. Тут більше ніж де завгодно відчував Бог, що помилився коли поклав початок світу та життю.
- Я знаю чому ти прийшов, - вимовив раптом Диявол, - Я знаю, що ти каєшся, але…
- Що але?
- Ти не правий. Цей світ хороша річ, та й в пеклі не обов’язково сидіти ввесь час.
- Звісно тобі тут подобається, - відказав Господь, - тут є все, що ти любиш, є кров, є біль, є страх. Дарма я прийшов до тебе.
І Бог вже підвівся аби піти геть, проте Сатана кинувся до нього, худий, спритний, легкий, меткий як вітер.
- Послухай мене, - сказав, - сьогодні я вперше не буду лукавити за…за бозна скільки років (він весело посміхнувся вимовляючи це). Ти зробив добре діло, справді добре. Мені іноді теж страшенно набридає пекло, я інколи так хочу відпочити од своєї роботи і знаєш, що я тоді роблю?
Господь кинув на нього швидкий, зацікавлений погляд.
- Я прикидаюся янголом, одягаю білі шати, німб і прикидаюся янголом.
- Це має мене втішити?, - здивувався Бог
- Звичайно, звісно має. Того цей світ і прекрасний, що в ньому навіть диявол може стати янголом на кілька хвилин. Хіба ти не розумієш?
Бог гірко посміхнувся.
- Я, особисто, не бачу в цьому нічого прекрасного.
Сатана зітхнув, сів на свій чорни-чорний трон.
- Тут тобі може допомогти тільки людина, більше нікому
