1.
Бліді сутінки обережно огортали скалічену планету, немов остерігаючись, аби ненароком не доторкнутися до її шрамів і завдати зайвого болю. Ерік вкотре позирнув на годинник: вони таки спізнювались на корабель, а Елін ніяк не може відвести очей від розкішного, лишайника, що густо обліпив розтрісканий валун, примарно виблискуючи фосфорними іскрами. Довелося легенько торкнутися її плеча.
– Нам час. От-от почнуть розшукувати.
Дівчина неохоче підвелася з колін, підхопила сумку з гербарієм і кинула на супутника швидкий погляд.
– Я готова.
За всіма правилами, вони повинні були б вирушити у зворотню дорогу ще з півгодини тому: інструкція є інструкцією, і тим, хто її складав, байдуже, чи залишилися на планеті хижаки. Ален щиро вважав Космічний кодекс святинею, тому навряд чи пощастить уникнути катера, висланого їм назустріч, а отже, і грандіозної прочуханки.
Але й сам Ерік інколи відчував, що йому нічим дихати на цій планеті, давно вже безжально перетворену людьми на ледь живу істоту, що чіпляється за життя із самої впертості. На смітник, колись на глум прозваний Раєм. І ледь помітні прозорі фільтри, що прикривали ніздрі хлопця, сумлінно фільтруючи забруднене повітря, були тут ні до чого. А в нього ж тільки і є, що диплом радиста у кишені та дурна дитяча мрія стати психологом... Важко уявити, що повинна відчувати тут дипломований біолог, схибнута на своїй справі. Тому й шкода було підганяти супутницю, коли тій врешті пощастило знайти хоч щось варте, аби потрапити до її улюбленого гербарію.
Спершу, як повелося, йшли мовчки. Але раптом Елін заговорила швидко, гаряче, мовби продовжуючи давню, важливу для неї суперечку:
– Але ж колись тут був справжній рай! Здавалося, що ніхто не здатен зашкодити йому. Як бачиш, люди знову себе недооцінили. Хоч би згадали, що й Земля свого часу виглядала майже так само: бактерицидні пігулки у склянку з кип’яченою водою і заборона потикатися на вулицю без фільтра! Оговтались, нарешті – залишили дім у спокої й почали грабувати інші планети, розумники!
На блідих щоках спалахнув нервовий рум’янець, сірі очі, здавалось, розсипали темно-сині іскри. Ерік уважно слухав і навіть кивав, хоч із меншим запалом, приєднуючись до її обурення. І в той же час, не втримавшись, подумки охрестив Майкла сліпком: коли ж цей дурень нарешті перестане розриватися між цим дівчиськом і лялечкою Іреною?
Елін раптом змовкла на півслові, вмить перетворившись на непомітне сіре мишеня:
– Вибач, я весь час забуваю, що із усіх тварин тебе цікавлять лише Homo sapiens’и. А знищити вони себе навряд чи зможуть: надто живучі. Чому ти не став психологом?
– Якби ж я міг ... - Ерік до болю прикусив язика, з якого ледь не злетіла правда.
–... вибрати професію за смаком, то не опинився б на борту «Відчайдуха», так? Що, сімейна традиція?
– Споконвічне презирство трударів до «білих комірців» та «високочолих», - зло смикнув він куточком губ, чи не вперше у житті відкидаючи прикипілу до шкіри маску доброзичливої байдужості.
І не без задоволення згадав, як, з усіх сил шваркнувши дверима після чергового сімейного скандалу, впевнено увійшов до приймальні Центру космічної психології: «Я з приводу оголошення. Так, того самого. Так, я хочу полетіти на Рай. Так, повнолітній. Так, розумію, що можу не повернутися. Ні, дома на мене не чекають. Так, я згоден пройти ваші тести».
Самі іспити він пройшов напрочуд легко, хоча тепер у недовгі хвилини відпочинку намагався збагнути, хто ж складав тест на сумісність екіпажу? Чи досить було, щоб сварки між ними не призводили до вбивств? Але так і не пошкодував про своє рішення : надто вже ситий був лекціями про те, чим він зобов’язаний батькам. У його віці смерть здавалась чимось далеким і примарним, а можливість опинитися між диваками, котрі наважилися на стовідсотково небезпечну подорож для психолога-початківця дійсно чимось нагадувала різновид раю.
–Скажи-но краще, що ти тут забула, Елін? Ти ж, мабуть, із професорської родини? Гарна дівчинка, відмінниця, га?
– Ще до мого народження мій батько був серед тих, хто влаштовував протести, вимагаючи, щоб на цій планеті влаштували міжзоряний заповідник - надто вдалий клімат ... був. Але уряд вирішив, що більш практично засадити молодих бунтарів до в’язниці за хуліганство, ніж втратити місцеві корисні копалини ... Вважай, мене просто цікавило, що залишилося від Раю...
– Твій батько ? - з деякою повагою перепитав Ерік.
Вона кивнула, назвавши прізвище, відоме навіть йому, повному невігласу у ксенозоології.
– Дуже важно бути донькою відомого вченого, тому у мене материне прізвище... Дружиною вченого бути ще важче, тож після розлучення вона не згадувала ні про нього, ні про мене. До повноліття я подорожувала з ним малодослідженими планетами, навіть школу закінчила екстерном. Інколи я просто ненавиділа і біологію, і себе, бо була не в змозі замінити йому спадкоємця… Нічого, що я так розбазікалась?
– Нічого. До сьогодні від тебе було чути не більше десять слів за раз. Треба ж колись... О, згадав! Слухай, я читав, що на далекій планеті на помічника твого батька накинувся величезний вовк?- Ерік, запнувся, подумки вилаяв себе: змінив один розумник тему розмови! Здається, у тій же статті йшлося і про рану її батька.
- Пам’ятаю, - бліда, але аж надто спокійна дівчина ледь кивнула, - тоді винен був асистент. Він повинен був пам’ятати, чим ризикує, наближаючись до вовченят. Безкоштовні ігрові автомати онлайн на офіційному сайті Українського ліцензійного казино джокер слоти Стріляв поліцай, із місцевих, тому кулі були справжні, а не із снодійним.
– Але ж рана твого батька ... Чи почекай, його що, поранив поліцай, а не звір?!
– Так, випадково, звичайно. Батько намагався захистити рідкісного звіра. А я тоді вперше вигодовувала маля - найменшого із виводку, десь так зо два фута ... Тоді й зрозуміла, що нікуди не дітися від тварин...
Ерік промовчав, хоч і кинув досить виразний погляд на кобуру дівчини, де замість бойового пістолета, як того вимагали всі правила, була модель, яка стріляла голками, змоченими снодійною сумішшю - такими звичайно користувалися зоологи. Навіть Алену набридло робити їй зауваження: здавалося, що й він скоро закриє очі на дівочу примху.
Рація ображено пискнула. «Ну все... почалося», – Ерік майже з полегшенням натиснув кнопку прийому:
– Третя групо, прийом! – схвильованим, дивно-дзвінким голосом покликав їх Майкл. - У вас щось трапилось?
– «Відчайдухше», прийом! Усе в нормі, ми майже біля корабля. Як ваші справи?
– Ірена переконала, що знайшла відповідь на цю загадку. Ну, на ту, пов’язану із місцевим драконом!
– Що?!
Інструкція однозначно забороняє повідомляти по рації сторонні речі, здатні схвалювати співрозмовника. Так само, як і розмовляти, без особливої потреби просуваючись уперед. Багато хто вважає, що це дурні забаганки командирів, але інколи набридливі пункти мають під собою певну підставу.
– Обережно!
– Чорт! – вигуки пролунали майже одночасно.
Майкл спохопився:
– Третя групо! Що там у вас?!
– Усе гаразд, - просичав Ерік, намагаючись витягнути ногу із пастки – неглибокої ями на розбитій дорозі.
– «Відчайдуше», – Елін, зітхнувши, перехопила рацію, водночас підставивши напарнику своє плече: –Так, все у нормі, але катер висилайте назустріч. Наші координати на екрані, так? Ірена молодець. І ще, не починайте без нас, прийом ...
2
Усі зібралися у невеличкій кают-компанії. Навіть Ерік, після впертої суперечки, зміг переконати Лію, на яку покладалися обов’язки лікаря, що зможе перейти на постільний режим на півгодини пізніше, не ризикуючи ускладненнями. Тепер його настрій не могли зіпсувати ні туга пов’язка на нозі, ні болючі уколи, зроблені швидше для профілактики, ніж із настійливої потреби.
Ален, всупереч очікуванням, поставився до порушників дисципліни досить терпляче. Здається, експедиції пощастило витягти той виграшний квиток, заради якого і варто було вплутатись до цієї авантюри! Ризик - ризиком, але на вибудову звичайної кар’єри підуть роки, а от слава, та ще й із присмаком сенсації, дозволить легко перестрибнути через початкові сходинки і швидше досягти справжнього успіху...
На великому екрані, що займав майже всю стіну каюти, висвітлилася карта східних гір та їх околиць. Біля неї, розпашіла від нетерпіння, завмерла Ірена, не спроможна стримати переможну посмішку. Проте її хвилювання передалося усім, навіть звичайно незворушний Олексій час від часу нервовим жестом куйовдив чуб.
- Я у двох словах. Хоча спершу доведеться трохи нагадати історію. Звичайна промислова планета... Елін, ну хай із дуже гарним кліматом, а лекцію з біології прослухаємо потім! – та мовчки кивнула, вирішивши не псувати чужу мить тріумфу. – Планета, яку збиралися використовувати, поки не вичерпаються ресурси, потім забути. Та тут до Центру надійшло повідомлення, що на планеті мешкає дракон, який охороняє джерело бажань...
- Звичайні байки. Як у них ще космічні тарілки не літали? – буркнув Олексій, сподіваючись хоч на мить привернути до себе увагу Ірени.
- Навряд на цій планеті мешкали великі рептилії. Принаймні, ніщо на це не вказує, - невиразним голосом підтвердила Елін, відчувши співчуття до зашарілого хлопця.
Усі відмахнулися від неї, хоча поки що не дізналися від Ірени нічого нового, - кожен сподівався от-от почути про диво.
– Хай і так. Не в тому справа. Коли настала усегалактична криза, колонії виявилися відрізаними від торгівельних шляхів. Через два роки, коли Центр почав відновлювати зв’язки із закутками Всесвіту, Рай вперто не відгукувався на всі запити. А дрібним планетам свого космофлоту не надавали.
– А через екологію вони не могли загнутися? - Ерік на всяк випадок вирішив проконсультуватися з біологом, але та лише хитнула головою: ні, люди здатні витримати таке, а вже звичні до всього робітники з промислової планети... Швидше їх налякала незбагненна цілковита ізоляція. Але ж від цього не гинуть?
– Перша військова експедиція після кризи доповіла, що більшість населення мертві, а ті, хто вижив – божевільні. Цікава подробиця: усі марення крутилися навколо джерела, здатного виконати будь-яке бажання, та кровожерного охоронця-дракона...
Лія відкрила була рот, але вирішила, що зараз не час для точних медичних термінів. Хай так, навіщо псувати казку?
– Божевільних забрали з планети. Сюди прилетіла наступна експедиція з наказом будь-що довідатися про причину трагедії. Та зв'язок із розвідниками раптово і безповоротно увірвався. Зайшла мова про прокляту планету.
Майкл зневажливу гмикнув, вперше за вечір виявивши хоч якісь емоції.
– Наступна експедиція, – з притиском продовжила Ірена, кинувши на скептика сердитий погляд: – застала живим лише одного з попередників. Божевільного, звісно. Останні загинули не від ікол дракона, а від куль. Перед тим, як увірвався зв'язок, до Центру надійшло повідомлення, що більше скидалося на маячню.
– І нікуди від цього дракона не втекти, – не бажаючи помічати ефектну паузу, «зітхнув» Майкл.
– Заспокойся, - коротко звелів Ален, і його помічник кинув на нього швидкий неприязний погляд.
– Навіщо все ускладнювати? Може, справа у якомусь вірусі в повітрі чи у воді? - спробував бути реалістом Ерік.
– Виключено! – у один голос заперечили Лія та Елін, які не одну годину провели у пересувній лабораторії, прискіпливо досліджуючи місцеві мікроорганізми.
– Зараз про Проклятий Рай не вигадує байки лише лінивий, – із знанням справи зауважив Олексій. Він встиг політати на різних кораблях, поки черговий капітан «за непокору» не написав йому таку характеристику, з якою годі й мріяти про космофлот.
– І тоді з’явилися ми! – ніяк не міг заспокоїтися Майкл, який так і не дочекався дива.
– І тоді з’явилися ми. Ми – екіпаж добровольців. До того ж, при відборі враховували усі побажання психологів щодо відносно юного віку, якому властива пластична психіка, – губи капітана на мить скривилися у презирливу гримасу, а потім його обличчя набрало звичного незворушного виразу. – Ну, і таке інше. Головна наша мета – довести, що проклята планета існує лише в байках, де їй саме місце. І ми з цим впоралися!
Ніхто не сперечався. Не треба бути генієм, аби збагнути, що всі оті гербарії, уточнені мапи, детальний опис вцілілих приладів – досить прозоре прикриття для головного завдання: вижити, тим самим спростувавши міф про прокляття. Результат, принаймні у цьому напрямі, виявивася досить позитивним: за два тижні лише пошкоджена нога Еріка. Так, вони впоралися.
– Я змогла-таки віднайти приблизні координати цього джерела! Знаєте, мені здається, що усі згадки про нього були знищені навмисно: я збирала інформацію буквально по крихтам.
«Хвалько», - майже безгучно прокоментувала Лія, але Елін заперечно хитнула головою: любовний трикутник Майкл – Ірена – Олексій дратував її не менше, ніж подругу, але бездоганні знання Ірени із соціоісторії не заперечиш.
– Ось погляньте: перші згадки про джерело співпали за часом із побудовою чергового тунелю в горах. Ось тут. Наступні відомості дозволяють дещо уточнити координати. Нас цікавить цей квадрат, – на екрані з’явився збільшений фрагмент карти.
Усі, включаючи Еріка, що встиг забути про ушкоджену ногу, присунулися ближче. Лише Елін стримано зауважила:
– Якщо на мить уявити, що дракон – не міф, важко звинуватити у чомусь нещасне створіння. Якщо незрозумілі істоти руйнують його нору, чого дивуватися, що він намагається боронитися?
– Може, ти ще й поцілуєшся зі своїм драконом?!
– Не найгірша кандидатура для цього, Майкле! – не втрималася Лія.
Елін вдала, що просто «не почула» обох.
– Алене, слід повідомити до Центру, що ми живі-здорові й знайшли вірогідний ключ до таємниці проклятого Раю. Хай до справи беруться професіонали. Тобі й так оголосять подяку і запропонують повернутися, поки не виникла небезпека.
– Дякую, я сам якось розберуся з тим, що мені слід чинити. Хочеш, можеш залишатися на кораблі, коли інші підуть у розвідку.
– Хочу. Але не можу ж я не побачити вцілілу місцеву рептилію. Хоч сфотографую, якщо пощастить.
– Хто точно не висуне носа з корабля, так це Ерік, – на правах лікаря твердо пообіцяла Лія.
– До завтра я ще встигну оклигати, – спробував був боронитися хворий.
– «До завтра»?! Ти що, знущаєшся?! Ні вже, будеш сидіти тут, поки не одужаєш!
Ален умить прорахував, як повернути ситуацію собі на користь.
– Залишишся координатором. Під доглядом лікаря, як малорухомий хворий.
Лія вперто закусила нижню губу, але не стала сперечатися: від такого хворого, як Ерік, дійсно, не можна відводити погляду - він ладен одужати за п’ять хвилин, наробивши собі непоправної шкоди. Елін ледь усміхнулась невластивою їй споконвічною жіночою усмішкою. Обличчя Еріка мінилося цілою гамою почуттів: злість на кляту ногу і вперту лікарку, легка зловтіха, що страждатиме не лише він, яка тут же змінилася непевною надією: а може…
Знічена лікарка вмить начепила на розпашіле обличчя маску професійної байдужості: «Мене цікавить не хворий, а його хвороба!»
– Отже, з Елін полетить Олексій, а ми з Майклом… –за мить до цього Елін ладна була присягнути, що Ірена зовсім не така вже й погана, але тут у черговий раз упевнилася в тому, що занадто великодушна.
– Ну ні, сонечко, – голосом кінозлочинця протягнув Майкл. – Завтра у мене знайдуться важливіші справи, ніж милуватися твоїми принадами.
–Ти натякаєш, що я?!
– Чому натякаю? Кажу, як є.
– Мерзотник! – коротко оцінила його поведінку Ірена.
Олексій із тим же незворушним виразом обличчя зробив рішучий крок у бік Майкла. На щастя, Ален вирішив нагадати присутнім, чия тут влада.
– Розійтися! Встигнете зчепитися вже після повернення на Землю! Зрозуміло?! – щось у його тоні змусило розпаленілих супротивників відвернутися у різні боки, обмінявшись наостанок погрозливими поглядами. Певне, Ален не без підстав мріяв про погони офіцера першого рангу.
– Майкле, вибачся, – звелів він тим же тоном.
–Ще чого! Було б на кого ображатися! – Ірена з викликом поглянула на дівчат, мовляв, тільки спробуйте поспівчувати!
– Чудово. Отже, ти полетиш із Олексієм. Оглянете ось цей квадрат. Елін, тобі доведеться бути у парі з Майклом, – не почувши заперечень, Ален раптово зласкавився: – Якщо дуже хочеш, можеш полетіти зі мною.
– Мені все одно, - запевнила Елін: досить з них істерик на один вечір. Ален не зміг приховати задоволення, що не доведеться поступатися правом капітана діяти самотою.
– Увага! – Лія, намагаючись підкреслити важливість повідомлення, підняла догори праву долоню: – Слід узяти пробу з усіх джерел, що зустрінуться на вашому шляху. З усіх, чуєте? Мензурки пронумеровані, зауважте, звідки ви набиратимете в них воду. І ще, Боже вас збав спробувати місцеву водичку на смак: в аптечці, звичайно, вистачає пігулок, але не факт, що вони виявляться дієвими проти місцевого вірусу. Думаю, що природній галюциноген у воді - така ж байка, як і сам дракон, але, все ж таки, не хотілося б, щоб хтось втратив останній розум.
– От-от, із джерел не пити. А, головне, не стріляти в дракона: може, хоч його пощастить внести до місцевої Червоної книги, – не надто бадьоро пожартувала Елін. – І, взагалі, скажіть чесно, ви що, справді вірите у те проклятуще джерело?! Невже ми прилетіли сюди, аби лише загадати нездійсненні бажання?!
Відповіддю їй була цілковита тиша, що згущувалася з кожною миттю, так що скоро у каюті стало нічим дихати. Тоді Елін мужньо порушила її новим запитанням:
– Ліє, може, якщо буде хоч трохи вільного часу, ще раз перевіриш місцеве повітря: я щось маю сумнів, що «бацила божевілля» такий вже міф…
– Я теж, – серйозно кивнула її подруга.
Усі розійшлися по каютам, замінивши побажання добраніч короткими кивками. Ніхто не згадав і ритуального: «Хай вам пощастить завтра!». Хоча кожен відчував, що талан завтра ой як стане у нагоді. Саме йому.
