На ранок про цю вечірню пригоду якимось чином довідався Гарик. Він і раніше бував дивно поінформованим про наші внутрішні, а інколи й секретні ротні обставини, наче вуха свої з нами залишав, йдучи додому. Упіймати ті вуха на гарячому й надрати їх як слід в нас ніяк не виходило. Отож він викликав вчорашнього невдаху до командирки і, замість того, щоб дати прочухана ще й від себе, несподівано запропонував написати рапорт начальникові училища. Офіційний. На Куриленка. Це ж рукоприкладство, потрібно дати справі хід!
- Так він же не руками, - спробував було опиратися курсант Інкогніто.
- Він ременем. З бляхою.
- Знімай штани! – скомандував Гарик.
- Що значить, не буду? Раніше треба було соромитися.
Курсант Інкогніто без штанів був гарною ілюстрацією до відомої пісні
Їхав на побувку молодий моряк
Груди всі в медалях
Попа в якорях
- Дуже добре, - зрадів Гарик, роздивляючись ті адміралтейські якорі на курсантських сідницях.
- Зараз підеш зі мною до Капель... , тобто до начальниці санчастини. Побої знімемо.
Зальотник подумав і погодився. І Куриленка... зняли!
Сказати, що училище пережило шок – нічого не сказати! Хіба що американські стратеги, які одного чудового ранку довідалися про розпад СРСР, зможуть вам описати бліду тінь цього почуття. Начебто беззастережна й абсолютно несподівана перемога, але як жити далі?
Куриленко – всесильний і послідовний ворог усіх самовольщиків, тобто геть усіх двох тисяч курсантів, кожен з яких хоч раз та мав нагоду покататися на знаменитих салатових Жигулях, схоплений в місті й доставлений на виправні роботи поза чергою;
Куриленко - мисливець за кльошами з вшитими клинами (це вже нам розповідали старшенькі, ми вже навпаки – вшивали штані дудочками), який ходив містом з металевою лінійкою, міг зупинити курсанта і при дівчині заходитися вимірювати ширину форменних штанів, і тією ж заточеною лінійкою їх розпороти, якщо вони хоч на сантиметр ширше статутних;
Куриленко, чиїм прізвищем з непристойними епітетами були розписані причали усього Середземного моря та околиць, такою давньою і легендарною була та ворожнеча з курсантами;
- розчерком пера якогось там зальотника був повалений зі свого постаменту, як язичнецький кумир, і лише заступництво чифа Камчатки дозволило йому залишитися в училищі на скромній посаді лаборатна початкової військової підготовки.
- Під мою відповідальність, - відрізав чиф Камчатка педраді на чолі з Чибою-роботом, яка щойно одностайно проголосувала за звільнення Куриленка.
І кого ж, як би ви думали, призначили начальником стройового відділу натомість? Так, саме Гарика. Крім іншого, це означало, що наша рота знову залишилася без командира.
На наступних двох ми вже ставили ставки, скільки вони в нашій роті протримаються, і особливо не поспішали виконувати їхніх наказів: а раптом завтра і цього знімуть, хто нам вже виконані накази взад поверне?
Четвертий... так, вже, на хвилиночку, четвертий! Вибачаюсь за ненавмисний каламбур, затримався він, звісно, не на хвилиночку, але не на багато довше. Так ось, четвертий взагалі виявися... письменником. Членом спілки письменників навіть. І прошу не скорочувати його почесного звання до одного короткого слова. Прізвисько він, звісно ж, заробив за назвою своєї книжки, яку ніхто з нас однак не прочитав. «Сорок перший». Про війну і про кохання, в кінці фільму вона його вбиває.
Вусатий. Не просто вусатий, вуса на флоті швидше правило, але ці розлогі флотські вуса були найпомітнішою рисою його обличчя. Такою видатною, що одразу виникало питання «А як він борщ їсть?Як кит-полосатик, через вуса проціджує?». Отож вусатий, дрібненький, у старорежимній мічманці з малесенькими полями. Феодосієць Макс стверджував, що саме такий історичний кашкет недавно хтось поцупив з музею Олександра Гріна. І той вусатий дядько на світлині, яку Сорок перший одразу пришпандьорив на письмовим столом в командирці, - якраз Олександр Грін, і пора вже викликати з Феодосії кінолога з вівчаркою, щоб повернути того кашкета на батьківщину. Втім, тут думки розходилися, харків’янин Михайль стверджував, що то не Грін, а Фрітьоф Нансен. І кашкет слід повернути до Христіанії.
Вийти перед стрій роти в такому трофейному кашкеті було принаймні нерозсудливим вчинком. Нікого вже не хвилювало, який ти там командир чи письменник. Одразу виникло лише питання, скільки «воно» в нас затримається.
- Не більше трьох тижнів, - виніс вирок баритоніст Мамочка.
- Закладаюся, - прийняв виклик телефоніст Забрьоха.
- На пачку цигарок щодня, якщо довше протримається.
- А якщо виженуть, цигарки з тебе!
Сорок перший, може, й був непоганою людиною, але не для такої роти як ми. Бо ми ж були – правильно, одинадцятай рота. Та сама.
- Хто таки справді засмажив і з’їв того вже згадуваного голуба на вулиці Суворівській? 11 рота.
- Хто вночі поцупив жовту діжку з пивом на площі Корабелів і притяг її якраз під другий екіпаж, щоб пригостити ще й інших курсантів? 11 рота.
- Хто… А ось про це краще взагалі промовчати.
І щоразу нашу роту саджали на карантин і робили оргвисновки, але допомагало те мало. Не знаю, що тут грало роль. Мабуть те, що попередній випуск одинадцятої був справді легендарним, ми те вже затямили, і в ситуації, коли будь-який курсант іншої роти вже задумувався, чи не запахло тут «дискотекою» й безславним вилітом з бурси, курсанти одинадцятої махали рукою і казали зневажливо:
- А, хай йому грець, чи я не з одинадцятої роти?
І навіть те, що до більшості тих промовців вже потрібно було застосовувати слова «колишні курсанти», їхніх наступників не зупиняло. Чи ми не з одинадцятої роти? Рота зменшувалась, як шагренева шкіра, й ради на те не було ніякої.
А Сорок перший вірив у силу слів. Він нам читав нотації й намагався урезонити прикладами з різних книжок, яких жоден курсант не читав. І зовсім не так як Куриленко, який ту силу усного слова теж використовував, але дуже оригінально. Куриленко знав, що курсант, який стоїть в строю й вимушено слухає промову вітця-начальника вже чверть години по стійці струнко, думає лише:
- Коли ти вже наговоришся?
а не ловить захоплено начальникові епітети, метафори та порівняння, бо жодна фраза не затримується в курсантській голові довше п’яти хвилин. Ось Куриленко і знущався був, сипав своїми добірними солдафонізмами, доповідав про Рейгана й міжнародне становище, лише з розрахунку на цю курсантську нетерплячку і поголовне небажання всієї роти вдруге потрапляти в таку халепу посеред ночі через якусь нестатутну дрібницю. Ви думаєте, ми самі не примусили усіх наших ротних жоржиків повернути пружини до кашкетів після такої ось лекції? Принаймні в бурсі, на розводі, мусиш бути підпружиненим. На це і був розрахунок. А не на ось ці письменницькі мораліте й інвективи.
Але не втримаюся, щоб не записати ще деякі армійські перли Куриленка, яких ми колись наслухалися на нічних лекціях:
- Скільки живу, стільки переконуюся, що куди курсанта не цілуй – скрізь задниця…
- От якби ти на столі в Рейгана купу навалив – медаль тобі, чи й Зірку Героя! А писати слово з трьох літер з чотирма помилками на радянській соціалістичній парті героїзму ніякого не вимагає, товариші курсанти…
- Що, товариші радисти, нема зв’язку ніякого, окрім зв’язку статевого?
- А ви не хвилюйтеся, товариші курсанти. Менше взводу не дадуть, далі Кушки не пошлють…
Оце останнє, мабуть, і можна було назвати Куриленковим кредо. Коли його в ту Кушку таки послали, зняли з начальника ОРСО, людину наче підмінили. Одягла людина собі замість кашкета кролячу шапку й якесь підстьобане пальтечко замість шинелки, й не видно й не чутно її. Лаборантові те не до снаги.
Та що там, курсант Квітка колись аж вранці вертався в бурсу й ледь на голову йому не зістрибнув в тому гаражі, в якому Куриленко колись зловив стрибунця-Жоржика. І хоч би пожурив самовольщика, чи хоч зітхнув незадоволено колишній грізний начальник ОРСО. Лише рукою махнув – вали вже, товаришу курсанте, твоє щастя. Я тобі не тато, не мама і не ротний командир.
Принциповий Сорок перший в такій ситуації вже б виховував півгодини з цитатами з Гомера й принципово направив би на «дискотеку» навіть стороннього курсанта з чужої роти, не розуміючи, що це не по джентльменському. Або виховуй, або «дискотека». Дві цих радості одразу – то вже занадто.
Був у Сорок першого й записничок. Але використовував він його геть не за призначенням. Сидиш бувало, ляси точиш в курилці, а тут кеп вискочить, як Пилип з конопель, зі своїм записничком. «І що я вже накоїв такого?» - думаєш. А він попросить повторити якусь фразочку, якесь «шо ти хвилю гоніш, як «Титанік», в натурі», посміхнеться, занотує й далі побіжить без жодних оргвисновків.
Сам курив - теж с понтом – вишневу люльку з запашним болгарським тютюном «Нептун». Тут Мамочка, як той, що прозакладався й віддавав тепер свої цигарки Забрьосі, вже чинарики на тротуарі збирає, сушить на батареї й самокрутки крутить, а дощ пройде – взагалі кукує й слиною давиться, аж глядь – командир зі своїм «Нептуном». Ну не йорж твою мідь?
Накуриться, біжить до командирки й щось там собі пише, аж перо скавучить, й іноді сам собі регоче. Гуморист чи що? Тож я не кажу, що Мамочка навмисне пустив на самокрутки саме той рукопис, над яким Сорок перший працював у поті чола увесь вільний від керівництва ротою час. Не зі зла він. Мамочці просто не було чого курити, і довів його до такого стану саме Сорок перший, тим, що не забрався з роти вчасно, через три тижні. А ви кажете: «Рукописи не горять!»
Аж тут приходить телефонограма з Нобелівського комітету, просять рукопис, щоб авторство підтвердити і на лауреата висунути. Ну, хай не з Нобелівського, з одеського видавництва «Маяк» рукопис за отриманий і вже прокурений на «Нептуні» аванс вимагають, член спілки кинувся, а роман з життя курсантів «Республіка ШКІД» вже без першої частини, Мамочка сімнадцятий розділ вже докурює.
Ну і було б чого так нервуватися, Остап Вишня он, кажуть, теж колись так реготав над своєю ж гуморескою, що поки її дописав до кінця, скрутив на самокрутки й скурив її початок. А Сорок перший зірвався на вереск, де всі манери й моралі поділися, накинувся б мабуть на Мамочку й придушив, аби той не був таким дебелим баритоністом, не доскочиш, хіба що в пузо головою його буцнеш та й годі. Тож наш вусань в розпачі лише оббіг довкола баритоніста декілька раз, заскочив до свого кабінету, схопив свою трофейну мічманку й закінчення роману під пахву й більше ми його не бачили. Так і залишилася бурса без роману про себе.
- Ну, Забрьохо, навіть блоком «БТ» тепер від мене не відкупишся! Сигари, «Портагас Топпер»! – сказав мамочка, споглядаючи з вікна курилки вслід командирові.
І Забрьоха таки мав замовляти на канікули ротним киянам, щоб купили в магазині «Габана» на вулиці Червоноармійській кубинських сигар по вбивчій ціні сорок копійок за штуку, аби тільки залагодити справу з Мамочкою й не сплачувати йому цигарками щоденно аж до самого випуску.
Втім, до випуску ще дожити потрібно було. Ми ж знову залишились без кепа. А щоб ми не розслаблялися, нас знову посадили на карантин.
Кашкет наступного кепа примусив нас почухати потилиці. Справа в тому, що він був… курсантським. Точна копія наших статутних і не дуже статутних «міц», навіть «плювок» (так курсантською мовою називалася чомусь кокарда) той самий – червоний прапорець в золотій «капусті». Власне, нічого дивного, наш п’ятий кеп ще вчора сам був курсантом і іншої міци ще не встиг надбати. Він щойно втік з Далекого Сходу за сімейними обставинами, а позаяк усі моряки були закріпачені за своїми конторами закордонними візами, просто чекав в училищі, поки його далекосхідну візу підтвердять і для плавання на Чорному морі. Причина зрозуміла і поважна, мені здається. Але найбільшою для нас несподіванкою було те, що він був не просто вчорашнім курсантом, а ще й курсантом одинадцятої роти. Саме тієї, уславленої.
Рудий, конопатий, кирпатий, височенький, накачаний як Бамбула (О, і гиря наша ще жива! Ану рахуй, піхота!) він зразу став претендувати на беззаперечний авторитет у роті.
Курсантське минуле було для нього ще свіжими спогадами, то й повів він себе з нами, як типовий «годок», як на флоті називають «дєдушок». Втім, прізвисько його дуже швидко трансформувалося чомусь у Гудок.
Варварські звичаї спартанських хлопчиків можуть обурювати, можуть викликати спротив і заперечення, але вони невмирущі. Бо ніхто краще і швидше за «годка» не пояснить затурканому молодому, що саме від нього в училищі чи на кораблі вимагається, в якій кількості, з якою швидкістю, і що буває за те, коли якість чи швидкість не влаштовує.
- Що значить, шибки нема, молоді? Ви курсанти, чи курсистки? Чверть години на «знайти скло», час пішов!
- Хто палубу вздовж дошки драїть? Розводи будуть! Впоперек драїти, салаги!
- В тільняшках не спати! Голий торс! Я тобі зараз поясню, навіщо!
Зайде тоді чиф до кубриків з перевіркою – любо дорого глянути. Палуба надраєна, коєчки туго заправлені, подушки стирчать пірамідками й навіть смужки на ковдрах під ниточку вирівняні. Сторонніх в роті нема, пари ніхто не прогулює, лише черговий наряд по роті та Забрьоха в баталерці сховався під шинелями. Чиф задоволений, хоча й припускає, що для цієї краси комусь довелося роздати, а комусь розписатись в отриманні деякої кількості стусанів, потиличників та пендалів. Чи він сам не був курсантом? Аби міру знали.
Втім, міра в усі часи була різною. Виявляється, ми потрапили до бурси вже в ліберальні часи, коли вештатися вночі по кубриках молодих і влаштовувати їм незаплановані підйоми-відбої вважалося вже поганим тоном серед самих старшокурсників. Якщо свербіло, билися вже здебільшого на суботній дискотеці, у темних переходах між корпусами і більше для розваги, ніж для традиційного армійського звірства. В часи ж «до одинадцятої роти» такі нічні наскоки для старшокурсників були нормою.
І одного разу якісь зальотні хмільні орли з другого екіпажу так відлупцювали вночі старшину одинадцятої перед строєм його ж роти, що рота не витримала, хоча й була ще «молодою», і за традиціями спартанських хлопчиків, та навіть за статутом, «мала стійко терпіти тяготи служби». Отож повстала молодь не тільки пронесла на носаках тих нетверезих старшокурсників через весь плац, але й, чого вже на дріб’язок розмінюватися, увірвалася до другого екіпажу й поставила на вуха розслаблених і сонних «годків».
Потім був чи не місяць нічних розборок з усіма старшокурсниками училища взагалі, і судноводіями, і механіками, і радистами, ледь не облога в ротному приміщенні, але одинадцята рота все те витримала, і від неї відчепилися назавжди. А після цього, коли «дєдушками» стала вже одинадцята, суворі бурсацькі традиції помітно пом’якшали. Виявилося, що для цього досить однієї небитої роти. Бо аргумент одинадцятої «Як в молодих ходив, то піджилки тряслися, а зараз – герой!» спрацьовував безвідмовно. Так свідчить легенда про одинадцяту роту. Я передаю її так, як почув її з вуст Навадахо, музиканта й солодкоголосого співака.
На Гудка працювало те, що усі курсантські приколи він ще знав напам’ять, пам’ятав, що перш, ніж вивести роту на фіззарядку вранці, слід зазирнути до умивальника й вигнати звідти усіх шлангів, що прогульників слід знаходити в баталерці під шинелями, що перед обідом найбільш хитровжучені не стають в стрій на плацу, а чекають в роті, поки Гарик відімкне їдальню, щоб збігти сходами й заскочити першими. З ним навіть не цікаво було грати в усі ці курсантські ігри, бо результат завжди був передбачуваним. Наш фокус з палубним відром для транспортування вина дуже його потішив саме тим, що вони до такого не додумалися, але все одно виявився йому на один зуб.
- Я розумію, що відро вина для роти – як слону стопка, - але ви мене підставляєте, молоді. Мені ж візу підтверджувати. Відставити. Ну, виливати, звісно, вже гріх, але оце був останній раз.
Навчив він нас і цікавому психологічному фінту вухами зі старшокурсниками. Так і запропонував, коли наступного разу якась примара в пошуках вчорашнього дня в роті з’явиться, днювальному слід голосно подати лише одну команду, незалежно від того, який саме день тижня шукатиме «дєдушка»:
- Одинадцята рота! На вихід! – і все.
І точно, спрацювало. Аж пересмикувало чомусь тих шукачів пригод від цієї команди і цього номеру роти.
- Так що, нема цигарок, молодий? Так би й казав. Я краще в четвертій роті поспитаю.
І слід простив. І курити вже щось перехотілося.
Шкода, що й погорів Гудок саме на цьому наказові. Все через те відро палубне.
Бо ж ніхто, звісно, його не послухав, що «це був останній раз», і ось наступного ж походу за вином двох наших курсантів побила на Забалці місцева босота. Чоловік десять їх було. І відро покоцали ногами й дужку відірвали навіть. А на мармизи наших виночерпіїв дивитися навіть боляче було.
- Одинадцята, на вихід! – твердо скомандував наш кеп, ледь розібравшись в ситуації, й заходився намотувати на руку свій флотський ремінь.
Так, у ротному строю, з командиром роти на чолі, ми пробігли опівнічною Забалкою повз пожежну частину аж до бензоколонки, грюкаючи в нічній тиші двома сотнями своїх кирзових черевиків-гадів. Навіть собаки чомусь на нас не гавкали, і місцева босота вирішила за краще поховатися за парканами свого бандитського району й не підвертатися під гарячу руку. Міліцейські «бобіки», які намагалися нас перехопити вже під училищем, на наше щастя, запізнилися хвилин на п’ять. Тож в результаті цієї нічної прогулянки постраждала лише віза нашого кепа Гудка.
- Нічого, хлопці, й на місцевому флоті люди працюють, тримайте хвіст пістолетом, - сказав він нам на прощання. І вся рота, а ми знову були на звичному карантині в ротному приміщенні, висунулася у розчахнуті навстіж вікна екіпажу на другому поверсі й за чиїмось стихійним прикладом, стала грюкати об підвіконня знятими з ноги гадами, відбиваючи ритм розпачу і непокори, поки наш розжалуваний кеп Гудок перетинав плац до навчального корпусу зі своєю валізкою, а коли він вже взявся з ручку дверей і востаннє озирнувся на наші вікна, ми всі як один, не змовляючись, загули-завили, як зграя вовків, яку полишає її вожак.
- З ротою треба щось робити, - вирішив чиф Камчатка.
І ось наступного дня по обіді, а обідали ми в першу зміну і мали ще півгодини перед наступною парою, до роти тихо увійшов Куриленко у супроводі якогось цивільного жевжика. Ніхто йому «рота струнко!» не командував – лаборант в кролячій шапці, а не начальник ОРСО, багато честі. Та навіть з коєчок, на які усі попадали після обіду поверх ковдр, не розбуваючись, ніхто не підривався, коли він до кубриків заходив. Ходи, дивися, мабуть треба тобі, якщо вже завітав. З початковою військовою підготовкою у нас всьо чьотко.
А Куриленко ходить собі, ні до кого не чіпляється, роздивляється й зітхає. Бо лежати на койці поверх ковдри, закинувши ноги на бильця – чи не найтяжчий казарменний злочин, ось що значить – зірвалася рота з гальм. Цивільний жевжик у джинсовій курточці й заморських штанях теж мовчить. Хіба що не зітхає, а хмикає.
- Пам’ятаєш, і ви такими були? – питає в нього Куриленко в одному з кубриків.
- Пам’ятаю, - радісно киває головою жевжик.
- А пам’ятаєш, якими стали, коли мене вам ротним поставили?
- Пам’ятаю, Анатолію Миколаєвичу! – ще радісніше підтверджує жевжик. Випускник він, виходить, з нашої ж бурси, чи що?
- Ну, я зараз вийду на десять хвилин. А ти поясни хлопцям, що до чого і що на них чекає.
І вийшов собі.
- Ну що хлопці. Вітаю! – сміється випускник.
- Довипендрювалися ви до того, що Куриленка вам ротним поставили. Чиф сказав – під його відповідальність. Готуйтеся рити могили й ховати бички, якщо він хоч один чинарик знайде в умивальникові. До марш-кидків за спання днювальних на тумбочці готуйтесь. Всією ротою, п’ять кілометрів, погода не хвилює. І головне – сам же, зараза, поряд біжить, не сачконеш, і хоч би хни йому, коли вся рота вже аж подихає. Ну і ще багато до чого готуйтесь, салабони. Але…
- Але одне можу вам гарантувати. В хвіст і в гриву власноручно вас довбатиме, щодня, щоночі, а також на світанку та в сутінках, усі мозки своїми промовами перед строєм закомпостує, але жодного з вас вже не відрахують з училища. Перевірено. Не лише на нашій роті, а й на попередніх.
- Так. А що, телевізора в роті нема? – вже почувся з коридору голос Куриленка.
- Непорядок. А як же рота програму «Час» дивиться? Старшина, з наступної стипендії зібрати з усіх по карбованцю!
Ми мерщій попідхоплювалися з коєчок і заходилися їх заправляти. І Ви знаєте, прогноз того жевжика-випускника таки справдився. Нікого з нас вже не відрахували з училища до самого випуску. Жодного чоловіка.
