Українська банерна мережа

Украинская Баннерная Сеть
 
 

Жанри

Гоголівський ФОРУМ




AlmaNAH






Наша статистика

Авторів: 2540
Творів: 45902
Рецензій: 89796

Наша кнопка

Код:



Художні твори Проза Оповідання

Назустріч

© Zhdana, 23-12-2008
Сонце горнулось до землі все ближче і ближче. Тіні росли, набираючи кольору й обширу ночі. Їхні руки, простягнуті до мене, були порожні й холодні, мов пальці потопельника. Стежка й не думала кінчатись. В теорії, півгодини тому я мала вийти із лісу на схил гори, де вона звертала наліво, спускаючись на морське узбережжя. Я мала бути там сьогодні. На мене чекали.
Пагорб, на який я видерлась, не так поріс ліщиною, як решта лісу, зате буки тут стояли знамениті – товсті, чорні, лискучі. Тіні зімкнулись попереду, і позаду, і наді мною. Земля відзивалась шурхотом торішнього листя, схожим на сміх. Йти далі було безумством.
Я розклала вогонь, і він окреслив коло, за яким ліс здавався іще темнішим. Зорі одна за одною пробивали дірки  в чорному шатрі наді мною. Ліс за плечами мовчав. Відчуття відкритої спини, холодне і гостре, не давало забути про велетенський простір довкола, із його тисячами дерев і кущів, сотнями темних струмків, мільйонами невидимих мешканців. Вкотре придушила бажання озирнутися: дай цьому волю, і найстрашніший зі страхів завжди стоятиме за спиною.
Холод виповзав із лісу, торкав мої лопатки, потилицю... Назустріч йому в мені підіймався геть інший холод. В цій історії занадто багато невідомого – знов подумала я. Хоч би із тими, до кого я йду. Я наморщила чоло, але біль у скронях, різкий, як вистріл, миттю витер із пам’яті думку, яка водночас і непокоїла, і не давала себе упіймати. Вкотре за ці дні я обхопила голову, відчувши в пальцях голочки інею.
Що я дізнаюся? Що це змінить? Та і навіщо...
Але я прийшла, і тепер чекала на відповідь.
Втупившись у вогонь, я знов перебирала куці спогади. Мене непокоїли дірки у них і холод, який з’являвся щоразу, коли я намагалася туди зазирнути. Я почувалася розділеною, неповноцінною. На думку про це біль повертався знову, не сильний, але настирний, він мов відгородив частину мене. Було дивно мислити про себе як про річ, що може бути цілою чи зламаною, чи ділитися на частини, чи складатися з них. Досі я відчувала себе єдиною: моє тіло – це я, і моє серце – це я, і моя душа – також я, якщо вона є. Щось із них забрати – я зникну. Це не смерть: помирати я також буду вся – душа, тіло і серце; сама думка про розчленування живого була огидна.
Мені було сказано, що існує спосіб повернути ту частину мене, яка щораз ховається у морок, лишаючи замість себе біль і пронизливий холод. Спосіб дієвий, але радикальний, тож я маю дати згоду, не підпис, а щиру згоду на допомогу. Вона спинила мене просто на вулиці й говорила все це, тримаючи мою руку й дивлячись десь позад мене. Вона не розпитувала, лиш обіцяла, що мені допоможуть, якщо я схочу. Якщо насправді схочу. Чорна діра моєї пам’яті вивергла крижані друзки, й вона пояснила мені дорогу, хоч я не сказала ні слова. “Тебе зустрінуть”, – сказала вона. Ні, не так: “Тобі підуть назустріч”.
І от я тут, серед нічного лісу, тихого і ніби зосередженого. Лишилося вийти на берег, а там на мене чекають...
Мене обдало хвилею битої криги. Я вхопилася за голову й підвела очі...
Він стояв за межами кола світла, пильно дивлячись на мене. Він мав білу – не бліду, а саме білу – шкіру, чорні провали очей, міцно запаяну щілину рота. Ступив крок вперед на дерев’яних ногах... мене обсипав мороз. Вогонь горів між нами, і в його світлі я чітко побачила, що цей чоловік – неживий. Миттю схопилася – його чорні очі дивилися на мене, крізь мене, всередину моєї голови – і кинулася геть. Мій жах проривався назовні схлипами, витісняючи все – і холод, і біль, і думки. Я бігла, спотикалась, знову бігла, хапаючись за віття витягнутими вперед руками, раз чи два гілка хльоснула мене по обличчю, мов хотіла привести до тями. Не озираючись, я знала, що той іде за мною безпомильно, як тінь; я відчувала його присутність, відчувала прикріплений до мене погляд, відчувала, як хиляться кутиками вниз його губи...
Серце моє тіпалось, мов хотіло обірвати свій підвіс, і кожен видих оббивав бурульки з застиглих губів. Біль і холод стискали суглоби. Я бігла все повільніше, я задихалась.
Невідь як я вибрала саме той шлях, де мене чекали, і вихопилась з-під дерев на схил гори. Зліва біліла стежка. Серце підстрибувало у горлі, і я знала точно, що той іде по моїх слідах, ніби нас зв’язала невидима линва. Мить повагавшись, я звернула вліво. Стежка круто вела униз, до моря, і місяць давав досить світла, щоб бачити кожен камінь. Куди ще було йти?
Я спускалась, ковзаючи на валунах, чіпляючись за кущі, повисала над урвищем. Важкий, повільний спуск. Гілки хапали мене і не давали зірватися вниз. Камені під ногами щосили трималися один за одного, щоб я могла встояти. Бліді пальці намертво стиснули мій рукав, щоб підтримати на спуску.
Я заволала, смикнулась... тріск розірваної тканини ввірвався у мою розшарпану пам’ять. Я покотилася вниз, збиваючи лавину дрібних камінців... прикрила обличчя руками… схопилась, не чуючи болю... Я стояла на березі, на вузькій смузі гальки. Мій переслідувач розмірено дибав униз, по єдиній на цьому схилі стежці. Я роззирнулась панічно: у воді бовваніли камені, де більші, де менші, вони складались у ланцюг, що вів далі від берега. “Вода!” – сяйнуло мені. – “Вони не переходять через проточну воду!”
Я застрибала з каменя на камінь, озираючись раз по раз. Той вже ішов берегом, наближався до смуги прибою. Він повагався лиш хвильку, тоді став просто на воду й пішов. Страх оповив мене, я стрибнула... крутий мокрий бік каменя... безгучною рибою я сковзнула під воду. Місячне сяйво проходило крізь неї, фарбуючи все мертвотно-блідим відтінком синього. Поверхня віддалялася; із цього боку вона видавалась плівкою ртуті. На ній чітко, як у вологій глині, карбувалися сліди мого переслідувача. Я глянула довкіл: проміння прошивало воду срібними спицями, і в їх світлі неприродньо ясно виднілося дно, далеке і близьке водночас. Кудлаті від водоростей камені вкривали його, і на одному щось сиділо. Я ледь не вдихнула судомно, глянула вгору... Переслідувач стояв просто наді мною, плівка води вгиналась під його ступнями, засвідчуючи його матеріальність. Холод стискав моє тіло ззовні й ізсередини, лиш легені горіли, вимагаючи вдиху. Я опускалась на дно. Істота внизу ворухнулась, звела до мене обличчя... Так близько!
– Ну нарешті! – сказала зелена луската пика. Воно простягло до мене кігтисті перетинчасті лапи і вправно схопило мою шию, стисло боляче. Я пручалась, перебираючи ногами й руками у в’язкій холодній воді. Почвара тягла мене до себе легко, як дохлу мишу. Я чіплялася за воду, слабнучи, та їй не було діла до мого спротиву. Холодні жаб’ячі губи охопили мій рот довгим липким цілунком, випиваючи подих... в ніс, в рот ринула вода, і не вдихнути було неможливо...
– Нарешті! – повторило воно, розтискаючи пальці. Біль відступив, і холод став виходити з мого тіла, заміняючись... ні, не теплом, але відчуттям такої легкості, такої... Я ще раз вдихнула воду, змахнула руками й полетіла. Ніхто мене більш не тримав.
Я глянула вниз. Істота сиділа там же, скоцюрбившись, обхопивши коліна руками. Тепер, згори, вона здалася дитиною, яка гралась у хованки й заблукала.
Я глянула вгору. Поверхня води була набагато ближче. На ній стояв той, чиє обличчя я не могла пригадати. Мій страх розчинився у воді разом із диханням, лишилася сама цікавість. Я підіймалась угору. Він присів навпочіпки, став  на коліна, схиляючись до води. Його лице блідою плямою просвічувало крізь воду, як другий місяць. Він дивися на мене. Я бачила його дуже чітко. Обличчя його здавалося крізь стіну води між нами ледь синюватим, але було у ньому щось таке...
– Дякую, – сказав він тому, унизу. Звук цього голосу прошив мене наскрізь, від тімені до п’ят, гострим, болісним відчуттям впізнавання. Я простягла вгору руки, і назустріч мені потяглися підсвічені місяцем голубі пальці. Тонка плівка води між нами луснула... і я згадала.
Нездоланний поворот керма – ліворуч, ліворуч, ліворуч...
Фари зустрічної вантажівки, більші від всього неба і всеї землі...
Розрізана автогеном машина із вигнутими назовні ребрами...
Тріск тканини, що не може затулити всі отвори, крізь які вилітає душа...
Сильні руки навкруг мого тіла, чола, рота... мене відривають від тебе...
Назовсім. Навіки.
Плівка води між нами луснула, і наші пальці сплелися.
– Здрастуй, серце моє, – сказав найрідніший у світі голос, невіддільний від шелесту хвиль.
– Здрастуй, серце моє, – відказала я, і мій голос був вітром в сухій траві.

Написати рецензію

Рекомендувати іншим
Оцінити твір:
(голосувати можуть лише зареєстровані)
кількість оцінок — 0

Рецензії на цей твір

Непогано

На цю рецензію користувачі залишили 1 відгуків
© М.Гоголь, 26-12-2008

Афект

© Залєвський Петро, 26-12-2008

Магнетизм

© Dara, 25-12-2008

Схвилювало

© Наталка Ліщинська, 24-12-2008

Напрочуд сильне оповідання

© Галина Михайловська, 24-12-2008
 
Головна сторінка | Про нас | Автори | Художні твори [ Проза Поезія Лімерики] | Рецензії | Статті | Правила користування | Написати редактору
Згенеровано за 4.7734069824219 сек.
Усі права застережено.
Всі права на сайт належать ТОВ «Джерела М»
Авторські права на твори та рецензії належать їх авторам.
Дизайн та програмування KP-design
СУМНО
Аніме та манґа українською Захід-Схід ЛітАкцент - світ сучасної літератури Button_NF.gif Часопис української культури

Що почитати

Ірен Роздобудько «Прилетіла ластівочка»
Ми знайомимося з 99-літнім чоловіком – містером Ніколасом Леонтовичем (Ніком Лео) – у домі для людей …
Перехрестя жіночих доль крізь століття
Саме так можна коротко описати події  книги Наталії  Тисовської «Київські канікули». Кмітлива американська …
Що може бути ніжнішим за «Ніжність»?
Шеф Наталі мав звичку щоранку читати у словнику визначення якогось слова. Коли вона увійшла до кабінету, …
100 історій про дівчачу силу
Книжка, яка надихає неймовірно велику кількість дівчат і жінок, дає змогу повірити в себе, своє покликання, …