1. А в пана, пана, в пана Петра
Стояла яблінька посеред двора.
На тій яблінці золотая кора…
(Колядка)
… Ще мить , ще однесенька мить і я долітаю в тому сні, з якого висмикує мене ранок. Та сон, ніби невловима жар-птиця вже полетів у вирій. Ще трішки ніжуся в ліжку, солодко позіхаю, потягуюсь. Доведеться вставати. Чую, як тріщать в грубці дрова. Вдихаю запах, який іде від них. Це не звичайні полінця, це полінця приготовлені зазделегідь моїм дідусем для Живого вогню, який розпалюється раз в рік для приготування Святої вечері. Чомусь вони завжди так особливо пахнуть…. Закриваю очі і мариться мені літо, багаття на Купала і, навіть, спів жайворона. Так от чому я у сні літала! Пригадую свій сон: теплий, сонячний день і руки у мене – це крила, лечу і вдихаю запах літа до якого домішується дим і я влітаю в… зиму.Присниться ж таке! Ще трішки марю сном. Тоді струшую з себе дрімоту, відтуляю фіранку і дивлюся у вікно. За шибкою зима. Багато снігу, багато морозу ( із стріх не капне) і … багато сонця. Так і має бути в такий день.
Причепурююсь - я готова…Вибігаю в кухню і вклякаю заворожено. В кухні світло і уричисто, мов у церкві.Стіни аж горять білизною. Образи усміхаються рушниками, а начищені до блиску очі вікон запускають у хату стільки сонця і світла, що все це здається таким надзвичайним. Мама з бабусею чаклують над приготуванням Святої вечері. Знаю, що не можна їм заважати, щоб не сполохати чарівний серпанок різдвяної містерії - приготування дванадцяти страв. В кухні щось булькає, кипить, шкварчить і так смачно пахне, що аж голова обертом йде. Мама підходить до мене, ніжно цілує в лобик, дає пиріжок і горнятко молока. Дорослим їсти в цей день аж до вечері заборонено. Дозволяється, зовсім трішки, тільки дітям та хворим. Зітхаю. Доведеться їсти те, що дали. Ковтаю свою нетерплячість, запиваючи її молоком.
Бабуся шепоче молитву. Вона вимішує тісто на хліб.
На столі пріють у воді сушені опеньки. Горох в поливяній мисці, залитий криничною холодною водою, набундючено чекає своєї черги. Вихваляється розмаїттям сушениця: і яблука, і груші, і вишні готові пірнути в узвар. Стоїть в слоїку квашена капуста і різна всяка-всячена. В каструлі чекають свого часу поважні окуні ( де ж вони взялися? Хто їх наловив, коли?). Під столом затаївся Гливко, наш котик-муркотик. Смачний аромат кухні не дає йому спокою. Та навіть він розуміє урочистість моменту і нервово сіпається від хвилювання чи часом не забули про нього, однак терпляче чекає слушної нагоди нагадати про себе. Беру кусочок пиріжка, розмочую його в молоці і даю Гливкові. Той вдячно муркає.
Мама в вишитій сорочці, запнута квітчастою хустиною весело підморгує мені й продовжує в макітрі розтирати мак. Рукави сорочки миготять в якось невловимому танцюючому мереживі і мені здається, що я біжу по цих вишитих душею волинських зелених моріжечках і падаю в обійми вишитих гладдю червоних руж… І раптом чиясь сильна і тепла рука вириває мене з обіймів цього фатуму. Від несподіванки підстрибую і зойкаю. Озираюсь. Переді мною стоїть мій дідусь. Очі його усміхаються, хоча він на вигляд такий же поважний і урочистий, як і мама з бабусею. Показує мені на двері і манить за собою. Ще раз кидаю своїм ласим оком на багатсво кухні. Ох! Ставлю на краєчок столу пусте горнятко, ніде його більше поставити. Зітхаю. Так не хочеться звідси нікуди йти! Та все ж натягую на ноги теплі чоботи, на голову шапку, на плечі шубку і вистрибую в коридор.
Тільки тепер помічаю, що в дідуся в руках сокира. Але не нова гостра, мов шабля, а стара затупіла від часу.
- Ну що, онуцю, виспалася? Ти мені дуже потрібна. Там будеш тільки заважати, - киває головою в бік кухні , - то ми зтобою підемо готувати наш двір і нашу господарку до святого дійства. Гайда дерева лякати.
Мені від сказаного пересихає в роті. Я знаю, що зараз буде. Вже втретє в передріздвяний час я виступаю «прислужником Господаря дому», як невинна душа. Я ствердно киваю головою. Мовчки виходимо на подвір’я, щоб не порушувати урочистість моменту пустими балачками. Слова мають особливу силу сьогодні.
На дворі засніжено. Сонце боязко позирає з неба. Так низько стоїть над землею, що здається коли добре розігнатися й підстрибнути, то можна його зачепити. Мороз щипає за носа, покусує руки. Виймаю з кишені вовняні рукавиці. «Не так швидко, брате Морозе!» Все, тепер не вкусиш. Йду за дідусем.Дбайливо порозчищувані стежинки-вервечки, ніби тунелі в печері заметів. Зупиняємося біля стодоли. Дідусь заходить в середину. Стою й чекаю. Виносить в руках цілий оберемок сплетених з пшеничної соломи перевеселець.
- Ти знаєш, для чого!
Ні. Це не питання. Беру їх обережно й притуляю до себе. У мене в руках пахне зима жнивами.
Крокуємо далі. Виходимо за хлів. Там не розчищено. Сніг лежить незайманим сліпучо-лілейним обрусом. Порушуємо його орнамент. Бредемо по глибокому пухкому снігу. Дідусь іде першим, прокладаючи для мене, малої, стежинку.
Сад спить, вбраний в засніжені на вигляд тепленькі кожушки. Не гойдаються від вітру пальчики і руки на деревах та кущах. Підходимо до яблуньки. Вона вже два роки не родить. Ховаюся за нею. Дідусь піднімає сокиру вгору, вдавано сильно замахується і дуже легесенько вдаряє по дереву тупим боком:
- Не рубай мене, буду вже родило! – пищу я.
- Нє! Зрубаю! Чого ж не родило? – удавано сердито говорить дідусь і знову вдруге вдаряє по яблуньці.
- Не рубай, будь ласочка, буду вже родити, - пищу я.
- Нє! Зрубаю таки! Чогож не родило? – втретє дідусь розмахується і легенько торкається дерева сокирою.
- Бійся Бога! Не рубай! Буду родити лучче за всіх! – благаю перелякано . Мені здається, що це я - яблунька і хоча розумію, що все це ненасправді та вкладаю в ті слова стільки жалю і так палко обіцяю, що дідусь аж усміхається кутиками уст.
- Ну та добре вже! Дивися мені!
Я ніжно обіймаю яблуньку своїми рученятами і перев’язую її перевеслом. Дідусь прямує до наступного дерева. А я тим часом притискаю свою розпашілу від хвилювання щоку до холодного шершавого тіла дерева. Якусь мить слухаю калатання свого серця, потім цілую яблуню і пошепки промовляю: «Гляди ж, не підведи мене!»
Наздоганяю дідуся. Він вже добредає до старої майже всохлої вишні. Бабуся ще торік просила її зрубати – все одно не родить. Дідусь не послухав: «Всі мусять мати ще одну спробу, навіть старі дерева». Заледве встигаю заховатися за деревцем...
- Не рубай мене, буду вже родило! – як обітницю промовляю слова.
Те ж саме робимо ще п’ять разів.
2. Морозе, морозе! Йди до нас, кутю їсти!
Все, що відбувається далі по іншому як містичним назвати важко. Моя така юна й така ще наївна душа приймала чар святочного дійства мов Боже благословення.
Вся робота, крім приготування вечері, була перероблена. Все в господарці завчасно стояло на своїх місцях ще з вчорашнього дня: позичене - повернуто, загублене - віднайдено. І хата, і господарка світилися чистотою й порядком. Сьогодні прибирати, порати, виносити щось з хати чи, боронь Боже, позичати – заборонялось. І неживе й живе мало бути вдома.
Вечеря зготовлена. Ая мала поглядаю то на годинник, то на небо, виглядаючи першу зірку. Зимове сонце злодійкувато ховається в зимних перинах неба, якась мить і вже :
- Зоря, Зоря! Дідусю, Бабусю, Мамо! Перша зоря!
Влітаю в хату, вся аж тремчу від задоволення і чекання. В бабусі і мами все готово. Бабуся кладе на роги столу зубочки біленького часнику, схожі на серпики молодого місяця. І бурмоче ледь розбірливе під ніс:
- За лісом-пралісом хатка стоїть. А в хатці престол лежить. Кладу сей зубок на перший куток. Йди нечиста сило на мха, на болота, на сухі очерета. Кладу сей зубок на другий куток. Тут тобі не стояти, тут тобі не лежати, жовтої кости не ламати, червоної крови не пити. Кладу сей зубок на третій куток! Забирай, нечиста, своє військо, бо тобі іти на болотні мхи, на темні луги, на пусті ліси. Кладу сей зубок на четвертий куток! Згинь, маро, на ниції лози, на сухії очерета. Де півні не співають, орли не літають. Там твої їдіння і видіння. Згинь!
І мені видається, що всі оті погані сили розбігаються розлітаються на болота й на мхи, не витримуючи сили цих слів та світла різдвяної зірки.
Бабуся застеляє стіл вишитим обрусом і той стає урочистим й усміхненим.
На порозі хати з’являється дідусь, несучи перед собою пшеничний дідух. Оселю наповнює запах соломи та сіна.
- Дай боже щася! – говорить дідусь.
- Дай Боже , дякую! - відповідаємо хором. - А що несеш?
- Несу золота багато та й у вашу щедру хату.
Дідусь кладе дідуха під святочний стіл. Тим часом мама передає мені в руки великий полумисок, а в ньому по ложці з кожної різдвяної страви. Страви поки що на святочному столі не стоять. Дідусь бере в руки першим спечений хліб і ми з ним, Господар оселі і я, невинна душа, виходимо з хати та йдемо причащати худібку.
Заходимо до хліва. Кидаю по ложці страв і корові, і свиням, і вівцям. Дідусь торкається хлібом тричі до голови кожної худобинки та маже між очима хрестик, пальцем вмоченим в кутю. Даємо їсти і домашній птиці, трішки налякавши її. Тоді прямуємо до пасіки. Обходимо уважно кожний вулик. Це напрочуд тремтливе дійство. Дідусь благословляє хлібом роботяг-бджілок і робить на вуликах хрестики. Я знаю, що в цю ніч худібка з Богом розмовляє, навіть бджілки.
Урочисто й натхненно прямуємо до криниці. Мені малій завжди чомусь здавалося, що саме в ній ховається від людського цікавого ока домовик. Облазивши всі закутки нашого обійстя, навіть видивляючись його через вушко циганської голки, впевнено зробила такий висновок. Коли зазирнути в середину нашої криниці, то обов’язково, і вдень також, побачиш зорі та ще «чиюсь» тінь. А коли навважишся з нею поговорити, то у відповідь почуєш – таку дивну луну, не схожу на луну в горах а чи в пустій кімнаті. Ото ж бо й воно – домовик кривляється з тебе, думаючи, що гарно замаскувався… Дідусь урочисто підходить до кринички, відкриває скрипучі й трохи примерзлі дверцятка-ворота. «Кигик!» - вітається з нами криничка. Дідусь набирає повнісіньку ложку куті й вкидає до криниці. Чую плюскіт : крапельки звареної пшениці торкаються плеса води. Й тоді вчувається мені – чи то весняна, чи то літня благодатна злива. « На багатий врожай, на погідний рік» - шепочуть вуста. Це робиться для того, щоб не було посухи й мені видається, що стихія води нас чує, розуміє й відповідає.
Нарешті все живе й майже живе благословили, час вертати до хати.
Мама з бабусею чекають на наше повернення. Сідати за стіл ще не час. Мама забирає в дідуся пусту миску. Бабуся бере в руки першу хлібину і кладе її бережно на край стола, ближче до ікон. Мама тим часом набирає в миску кілька ложок куті й знову подає дідусеві. Це все робиться мовчки. Моє дитяче серденько тіпається так лунко, що здається, що це воно надто голосно розмовляє, хоча я мовчу. Зараз дідусь буде «танцювати».
Дідусь поважно виходить з хати несучи перед собою кутю, мов чашу життя, прославляючи Бога, Сонце та хлібосіїв, ніби говорячи, що це народження не тільки спасителя світу Бога живого Ісуса Христа. Це Різдво світу й Різдво самої людини.
Прилипаю обличчям до шибки, щоб бува чого не прогавити.
Дідусь стає посередині двору.Піднімає високо над собою чашу-миску з зерном життя, простягаючи її до зірки. Він здається таким високим , велетом, Вернидубом а чи Вернигорою:
- На Свят-Вечір родивсі,
На Свят-Вечір хрестивсі,
Діва Пречиста мене на крижмі Золотім держала,
У Змиєвім озері купала…
Дідусь розмовляє з Богом, дякуючи йому за день перший (початок світу) й за день шостий - Створення людини.
І Бог на Свій образ людину створив, на образ Божий її Він створив, як чоловіка та жінку створив їх.
І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтеся, і наповнюйте землю, оволодійте нею, і пануйте над морськими рибами, і над птаством небесним, і над кожним плазуючим живим на землі!
І побачив Бог усе, що вчинив. І ото, вельми добре воно! І був вечір, і був ранок, день шостий.
Магія цього сокровення входить в кожну клітинку мого тіла, проростає в моїй душі чаром й вірою в свою вагомість й значущість, як частину того, що створено по подобі самого Господа. І муркотіння біля мого вуха нашо Гливка переконують мене, що сам пан Коцький прийшов із лісу, і летить у небі на живому гусі-гусі гусеняті Івасик Телесик й з Яйця-Райця народжується Вона – Україна…І стоїть посередині світу малий велет Котигорошко й зве до себе на гостину і добрі, і злі сили, бо не відають вони на початку світу про своє призначення. І вже сам Мороз не лихий зловісний дідок з колючими вусами, а добрий й давній приятель, якого треба задобрити, щоб майбутній урожай був багатим, якому лестять такі щирі запросини:
- Морозе, Морозе! Йди до нас кутю їсти! Якщо не хочеш, то не йди. Не морозь ні ягняток, ні поросяток, ні теляток, ні гусяток, ні качаток, ні ципляток.
Як в годину Різдва Світу-Сонця не було ворогів, так і нині в цей світлий день не може тих ворогів бути ні серед живого, ні серед всюдисущого:
- Буре! Буре! Будь ласкава, і виходь до нас на Святу вечерю! Коли тепер не ласкава прийти на Святу вечерю, на дари Божі, на ситі страви, на велике добро, як ми тебе просим, то не приходи до нас вліті, як ми тебе не потребуєм!
Я прислухаюсь до звуків вечора чи не суне часом колючий, вусатий дідуган Мороз або хитра баба Буря на запросини…І малій дитині стає страшно, а коли цього року вони все таки передумають і причалапають?
Дідусь продовжує свої запросини, промовляючи щиро і правдиво:
- Відьми, чорнокнижники, відьмарі, планетники! Кличу вас на вечерю Святу! Як ви не маєте моці явитися на неї, на Різдво Святеє й на Великдень, так шоби не мали моці ані волі шось лихого зробити мені й родині моїй!
Ніхто на запросини не пристає. Дідусь якусь мить стоїть, слухаючи чи то небо, чи то землю і тоді починає … танцювати. Він рухається в протилежний бік від руху сонця на небі, тримаючи високо над головою чашу життя…
Ні! Це не дідусь мій зараз танцює. Це танцює весь мій рід Український, славлячи народження нового предковічного Сонця, славлячи народження того хто се Сонце зродив:
І сказав Бог: Нехай будуть світила на тверді небесній для відділення дня від ночі, і нехай вони стануть знаками, і часами умовленими, і днями, і роками.
І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею. І сталося так.
І вчинив Бог обидва світила великі, світило велике, щоб воно керувало днем, і світило мале, щоб керувало ніччю, також зорі.
І Бог умістив їх на тверді небесній, щоб світили вони над землею,
і щоб керували днем та ніччю, і щоб відділювали світло від темряви.
І Бог побачив, що це добре.
І був вечір, і був ранок, день четвертий
Через роки, через часуплин в мені й досі сидить та маленька довірлива дівчинка-волиняночка, яка широко й зачудовано дивиться на світ Божий, в якому живе велика мудрість мого народу – не його наївність чи страх, а прагнення Любові й Злагоди, як то було з Первовіку.
Тоді дідусь вертається до хати, боронь Боже озиратися. Щільно замикаються двері і потім до закінчення вечері не можна жодній живій душі виходити з хати, щоб щастя з оселі не винести.
3. Буде в тебе Господь на вечері…
Те, що починає відбуватися далі по-іншому як справжня містерія назвати важко. Це найвища вершина всього святочного дійства, яка проголошує, що любов не тільки довготерпить, вона – перемагає.
Поки дідусь чаклує на вулиці, мама з бабусею ставлять на стіл, урочисто промовляючи «Отче наш» одинадцять традиційних страв, дванадцята – кутя, ставиться останьою.
Мама засвічує три свічки, зроблені із воску з власної пасіки. Навколо першого хліба ставляться ці три свічки. Мама урочисто вносить і гордо ставить на стіл, за кожним разом промовляючи: «Чим хата багата – тому й рада! Хай Бог благословить!» узвар, горох, тушену капусту, смажені окуньці, пісні голубці, червоний борщ з вушками, пампухи з часничком, вареники, грибну підливку…
На столі пахнуть і аж просяться до рота смачні запашні страви. Але все має свій порядок - не дотримуватися його означає зневажати не лише господаря дому, а й весь рід. Та й чи могло хоч щось таке прийти в голову? Стоїш зворушена, причарована, ніби це ти і тільки ти, а не пастушки, побачила першу зорю, яка сповіщала «вість благу». Ніби це твоя родина, а не три царі вітають дарами щедрими народження Месії. Ніби цілий світ, явний й прихований, а не лише твоя родина, зібралися тут, навколо цього прадіда вусатого Дідуха багатого й чекають благословення від рожденого прежде всіх віків мірилом життя і початку – пшеничнею кутею.
В кімнату входить дідусь, бере одну з трьох запалених свічок, ставить її в миску,з якою прийшов до хати й обходить тричі за сонцем оселю… Ждемо мовчки. Навіть Гливко сидить на диво тихо біля моєї ноги, ніби боїться сполохати ту велич й чарівність, які наповнюють повітря і перебувають разом з нами.
Дідусь підходить до столу і ставить на нього миску зі свічкою.
Тепер моя черга. Пірнаю під стіл й починаю голосно й весело кукарікати, кокати, хрюкати, мукати, мекати, бекати, нявкати, гавкати й навіть гудіти, мов бджоли… Так зайнята цією грою, що й не бачу як мама заносить у кімнату кутю і ставить її урочисто на стіл.
Стаємо навколо столу. Обернені до образів святих промовляємо вслід за дідусем щиро молитву чи проповідь:
- Щиро Бога просимо.
Поклони б’ємо,
Усі душі споминаємо
І тоті, що їх не знаємо.
Господи охорони християнську худібку і мою!
Всіх християн від поганої віри,
На росах, на водах,
На каждих переходах!
Дякувати Богу святому, що поміг дочекати
У мирі, в радості, в здоров’ї цих величних свят!
Та поможи Боже їх у радості провести
І від цих за рік нових діждати.
Хростос Родився!
- Славімо його!
- Христос Родився!
- Славімо його!
- Христос Родився!
- Славімо його!
Мама поважно бере зі столу миску зі свічкою-чашою і ставить її на вікно. Дідусь тим часом провадить:
- Ми всі з усього щирого серця і з божої волі кличемо і божі, і грішні душі на вечерю і даємо їм, аби вони на тім світі вечеряли, як ми тут. Я прошу й даю за ті грішні душі, шо порятунку не мають! Хай Бог прийме їх душі! Христос Родився!
«Отче наш, що єси на небесах…» - звучить хором молитва, яка сповіщає, що «святиться ім’я твоє, і буде воля твоя, і прийде царство твоє…»
Поважно й сильно дмухаю на своє крісло, на яке збираюсь сісти, щоби не придавити часом котроїсь з померших душ, які також присутні на вечері…
Сідаємо за стіл. Дідусь ложкою тричі перехрещує миску з кутею :
«Во імя Отця, Сина, Святого Духа!» ( тричі)
Потім набирає в ложку куті, підкидає її вгору до стелі, промовляючи:
- Як та пшениця летить до гори і держиться купи, аби мої бджоли так трималися купи!
Кидає вгору ще одну ложку:
- Аби мої бджоли верталися до пасіки, коли вироють, як та кутя вертає додолу!
Кидає втретє:
- Аби мої бджоли сідали на квіти пахучі, як та пшениця сідає на землю!
Мене це веселить і тішить. І мені вже вижається, що то не зерна пшеничні летять догори, а потім вертають назад, а живі всюдисущі бджілки. І уява дитяча малює в голові їхнє гудіння, ще трохи і я замахаю руками. І тільки Бабуся скрушно хитає головою – біла стеля стала рябою. Ніколи її Петро не слухає.
Починаємо їсти й пити. А я тишком-нишком озираюсь навколо себе, стараючись вгледіти хоч одного найменшенького духа серед «запрошених» на вечерю. Котик Гливко весело й сито помуркує під столом. Він вже не голодний. Він щасливий.
Страви здаються такими смачними, якими вони ще не були ніколи. І кожного року – так чомусь видається… Вечеря добігає кінця, мов тиха погідна ріка тече розмова, горять в підсвічниках свічки і від цього чару та від пережитих вражень мене огортає дрімота. І міцні крила Івасикового гусі-гусенятка ( а насправді добрі дідусеві руки) дбайливо несуть мене на своїх крилятах-руках на ліжко чи то в небо. І мариться засніжене село, і білі янголи над ним, і я поміж них на сірому Івасиковому гусеняті… Дзвіночки лунають, янголи вість добру звіщають й заносять її у кожну оселю, в кожну родину. Янголята роблять велике коло у небі, утворюючи ореол над землею, і починають співати:
Небо і земля,
нині торжествують,
Ангели, люди
весело празнують:
Христос родився,
Бог воплотився,?Ангели співають,
Царя вітають,?Поклін віддають,
пастирі грають,?“Чудо, чудо!” –
повідають!
Пісня починає звучати все гучніше, ріжки-блискітки восьмикутної зірки, тої що звістила про народження Ісуса, зазирають, всміхаючись, у вікно моєї оселі і я вже чую під вікном хати легкі кроки й веселий сміх цих янголів:
- Пане-Господарю! Дозвольте заколядувати!
- Колядуйте! Колядуйте!
І пливе Україною й світом Коляда правічна й прадавня, прославляючи Сина Божого, Творця неба й землі, благословляючи піснею мій народ, який своєю древністю й своїм корінням так глибоко занурений у надра століть, що тільки пісня в силі розповісти «Хто ми? Чиї діти? Звідки прийшли й куди йдемо?»
Стою навколішки перед йменням твоїм, Батьківщино! Народжується світ твій, проростає з пшеничного вуса прапрадіда Дідуха, проростає добром. Простягає свої руки до сонця, до неба, до світла, до людей. І старий мудрий дід Світ співає над люлькою того, хто створив його, колискові Колядки… І засипає Україну білий незайманий сніг, і мороз на шибі вицяцьковує квіти, і слухають вони вкупці тишком-нишком пісню, яка випурхує крізь стужу Жар-птахом і впевнено шепочуть губи:
- Христос Родився, Українці!
Славімо його!
