Поки вчителька губилася в здогадках, як позбутися іще двохсот грамів піроксиліну, аби не рознесло вщент увесь кабінет, ми з Юрком перезирнулися і вислизнули в коридор, гучно, але доволі оперативно скотилися сходами з 3-го поверху, а опинившись надворі, почимчикували „в тил” школи. Мій друзяка Юрка спершу дав прикурити мені, а потім й сам прикурив; я дивився йому в обличчя і усміхався: здавалося, що теплий міцний дим набивається йому аж в очі, обволікаючи їх каламутною пеленою...
То був кінець дев’ятого класу. Двоє „продвинутих” – Юрка і я, принесли до школи упаковку вати і вимочили її в концентрованій азотній кислоті. Потім, як годиться, промили і поклали на підвіконня сушитися. Хімічка хоч і чула колись назву „бездимний порох”, проте в реалі вибух піроксиліну ніколи не бачила. Тому запропонувала класичний навчальний метод: покласти трішки „пороху” в пробірку, і закривши її пробкою, нагріти на спиртівці. Ефект перевершив усі сподівання: пробірка вмить перетворилась на пил. Жоден осколок нікого не зачепив, бо й осколків не було як таких.
За рогом почулися кроки, ми швиденько викинули свої недопалки й попрямували до мене додому, у найкраще місце на землі, де був комп, комбік і "весло" „Ibanez”. З плакатів, якими були вкриті стіни, дивилися усі ті, хто, на нашу з Юрком думку, відзначався хоч якимись... ну, сьогодні я б назвав це "маргінальність з присмаком анахронізму" – від „Scorpions” до Цоя, „Акваріума” і Тараса Чубая. Ми мріяли про справжню рок-групу, справжню музику і справжнє визнання в майбутньому. Мріяли, але якось самі собі боялися зізнатись у тому, що мені, досить пристойному учневі з доброю клепкою до науки, годилося б через пару літ зайнятись кар’єрою, можливо й за кордоном, а моєму другові, який ніякими такими здібностями не відзначався, світило училище після 9-го. Власне було в ньому щось таке... словом, саме Юрка, крім того що навчив мене курити і слухати нормальну музику, верховодив у всіх наших „подвигах”...
Якось у класі шостому, намішали ми магнію з марганцовкою, зробили до неї бікфордові шнури (шнур з „штопки”, просочений селітрою та висушений), і розважалися з харківськими хлопцями, засліплюючи водіїв та пішоходів... Я пояснював, що купку алюмінієвої пудри з марганцем ще можна запалювати сірником, а от від магнію не встигнеш забрати руку. І троє дорослих хлопців передармійського віку по черзі одержали глибокі опіки, намагаючись довести, що вони „все встигнуть”. „Встиг” один Юрка, після чого резюмував: „Ґарадскіє” – як ті діти...”
А ще раніше була така фарба жовтого кольору, її в сухому вигляді запихали в половинку балончика з-під лаку, відкриту частину акуратно закривали, а у дні дірочку прокручували. Ги, ми з Юркою „поспорили”, що йому „слабо” запалити таку штуку у мене в хаті. Виявилось, не слабо. Все в диму, чорна стеля і вікно розбите... (та це вже інша історія, як мене батьки потім виховували).
А підпал зіжмаканої газети, змоченої селітрою – її тоді засмоктало в ринву нашої школи... Уявляєте – з ринви вгорі валить густий дим, а потім звідти вилітає вогненна куля, що продовжує диміти, і вітер відносить її далі, далі...
* * *
Ось думаю зараз: якби піймав свою дитину за такою забавкою – вуха повідривав би...
(Ех, наче нам самим не відривали... і помогло? Бог милував, найбільше чим за своє хобі поплатилися – це пропалені шкарята...)
Що було далі? Далі був десятий клас і одинадцятий, а потім батьки забрали мене до себе в Алабаму, де я закінчив універ.
Коли в Нью-Йорку прийшов на співбесіду до роботодавця – мені розсміялись в обличчя: „Вау! В Алабамі є університет?!”
Повернувся на Україну, став викладати англійську в рідній школі...
Про Юрку не згадував... Поки випадково не вичитав в Інтернеті про те, що його група повертається з гастролей з Копенгагену (ти диви... Домігся-таки свого пацан...)
Юрка жив тепер у іншому місті, і дуже нелегко було з ним зв’язатися та домовитися з про зустріч...
Дорогою туди, сидячи в пошарпаному плацкарті, я згадував наш випуск - і не вилазила мені з голови одна думка. Виживає не той, хто чіпляється за навчання, не той, хто чіпляється за спеціальність... а той, хто чіпляється за саме життя.
Ми майже одночасно впізнали один одного ще на відстані з двісті метрів. Щиро, по-братськи обійнялися, і аж тоді як моя рука потягнулася здоровкатись, я помітив, що у Юрки шість пальців. Всього на обох руках.
- Хочеш – дам рецепт, - підморгнув він мені з не дуже веселою усмішкою.
* * *
Ви спитаєте – як же він грав на гітарі трьома пальцями?
А класно грав.
