- Чи чулась? Ти не знаєш ше, шо ся стало? - кричала молода секретарка Любка вбігаючи до не менш молодої секретарки з сусіднього відділу Славочки. – Ти тут сидиш спокійно, п’єш каву і навіть не знаєш, шо ся в світі творит!
- Думаю, шо нич страшного не сталося, не перевернувся, видав, той світ... – склавши губки бантиком відповідала Славочка з наступним ковтком кави.
- Могда з відділу кадрів віддалася!
Біла чашка на рожеві серця ледь не випала з рук Славочці. Вона привстала на стільці, широко розплющила очі і, ледь вимовляючи слова, запитала:
- Та шо ти кажеш? Не вірю. Быти такого не може. Нині не першоє квітня, оби ня дурити!
- То йди тоді сама позвідай у ниї, та не забудь на пальці подивити – увидиш там кольцо, золотоє, на четвертому, все як має быти.
- А чи знаєте, за кого ся віддала? – просуваючи голову у двері запитала молодший спеціаліст ще одного відділу цієї безкінечної будови Маринка. – Нигда не повірите. За Миколу, за того Вегеша, що з фінвідділа того року ся звільнив.
- Пак, а як оно так може быти, він ся мав женити з Наталков із «Світлани», ходили довго з нив, чи не сього тижня й свальба мала быти.
- Та правду кажеш... – притишила голос Маринка, повністю пролізаючи до Славчиного кабінету і зачиняючи за собою двері. – Я вам зараз все розповім, но ви никому не кажіт, бо то я так учула, шо нихто й знати не мав би.
***
Любові Наталки та Миколи заздрив увесь райцентр. Не було, напевно, й собаки у місті, яка б не бачила тих двох закоханих голуб’ят і не знала історії їхнього кохання. І після кількох років зустрічань, безкінечних освідчень, прогулянок, пристрасних поцілунків, милих подарунків, гучних сварок на все місто і не менш театральних примирень – все ж було досягнуто логічної кінцівки цієї санта-барбари – 28 липня вони мали побратися. До цього свята готувалися всім містом. І дарма, що серед запрошених було чоловік близько ста, дарма, що всі приготування трималися у таємниці, це весілля мало стати найгучнішою подією літа, тому до неї готувалися всі і всі з неймовірним нетерпінням чекали її.
_______
За тиждень до весілля Наталка та Микола гуляли на весіллі у своїх сусідів – віддавалася місцева красуня Оля за обласного хлопця. Весілля вирішили грати тут, щоб дешевше було.
Серед гостей, які приїхали разом з нареченим, був один неабиякої вроди – високий, широкоплечий, симпатичний-симпатичний, спокусливий аж занадто, та з такими очима, та з таким голосом... що вже за кілька годин після приїзду про нього говорило все місто, і та скупа правда опису його достоїнств всього за кілька годин обросла тоннами вигадок, і кожна нова чутка змушувала запрошених дівчат інтенсивніше виводити очі, підмальовувати губи і завивати волосся.
________
У неділю вранці, наступного дня після весілля сусідів, Микола прокинувся з якимось неспокійним почуттям. Раптом двері відчинилися, і до кімнати обережним кроком увійшла його мати. Очі вона мала опущені, а в руках м’яла кінець свого домашнього вбрання. Вона присіла на ліжко до сина, похилилася над ним і на вухо, важко зітхнувши, почала щось шептати.
________
Миколині батьки тихо сиділи на кухні, опустивши голову і дослухалися до шуму, що йшов з середини будинку. А там все літало, трощилися меблі, розбивалося скло, ранилися руки об двері, залишалися краплинки крові на стінах. І над тією розтрощеною кімнатою проносився дивний плач. Чоловічий. Наталка вночі після сусідського весілля втекла з тим гостем-красенем невідомо-куди, і просила передати Миколі, хай простить їй і не поминає лихим словом. Ці слова так і грали в його голові, набивали мов на барабані одноманітну мелодію, а розпач все розростався і ширився по Всесвіту його душі.
***
Любка, Славочка та Маринка, три подруги-колеги вийшли з Славчиного кабінету у напрямку до балкону – на перекур. Рухаючись вузьким коридором, вони жваво перешіптувалися, хіхікали, і займали своєю ходою всю ширину коридору. Раптом на їхньому шляху показалася Могда. Падружки змовкли, миттєво повдягали холодні маски на обличчя та повставляли лінзи презирства в очі, їхній веселий шепіт став схожим на шипіння зміїне, яке мов обпекло Могду, коли вони минули її.
- Диви, яка... Не встигнув хлопиць ся лишити сам, а вна го вже окрутила...
- Диви, може даяк заворожила...
- З таков ще робити разом... Ганьбила би ся людям в очі дивити...
- Нигде ї і з хлопцьом не было видно, а туй на – заміж ї понесло, та ще й за такого хлопця....
Могда чула це зле шипіння на свою адресу і нічого не могла зробити. Вона тільки дивилася услід колегам і намагалася сховати сльози, що так і проривалися з очей. Мов вся світова скорбота у ту мить впала на її плечі і тиснула, хилила її до землі, не давала їй випрямитися і дихнути вільно. Могда тільки повільно схилялася під тим тиском, ковтала сльози і тихо бубоніла собі під ніс: у чому я винна? у чому винна я? де моя вина????
_*_*___*___*___*_*_
Я кохала його безмежно сильно. І мої думки, почуття, мрії, бажання не вмітилися б в жодну мову, якби я хотіла про то розповісти.
Просто очі впивалися його поставою, його посмішкою, голубизною його очей, сяйвом, що від нього мов ішло.
А вуха, здавалося, не переслухали б його слів. Та які там слова.... Одне його дихання могло б замінити всі звуки Всесвіту.
А думки лиш марили ним одним. Микола... Микола... Микола... Ранкова молитва, обідній сон, вечірнє безумство самотності...
Я кохала його безмежно. І в цьому безмежжі була вищою над усім, навіть над себе саму...
Я стежила за ним, кожним його кроком, дивилася на них з Наталкою і ненавиділа її, і в той же час її любила, бо ВІН її любив!!!
Я могла тільки марити про нього, тільки залишатися подовше в снах, щоб бути з ним...
Аж ось якось у двері нашого будинку постукав Миколин батько. Він попросив порадитись зі мною. Розказав усе і про Миколу з Наталкою, і про їхнє сплановане весілля, і про те, що Наталка втекла з тим гостем. Гладив мене по голівці, мов доньку,. Капав своїми сльозами на мої долоні, і говорив, дивне таке говорив, чудне таке, що ми з Миколою разом росли у сусідах, знаємо один одного давно, розумілися якось... То може б нам з ним і побратися... А що таке, до весілля все готове – і ресторан, і церква, і навіть плаття. І Микола вже готовий...
________
У чому я винна? Що погодилась? Що задумала викроїти і собі шматочок того щастя? Що наважилася перетворити мрію на реальність? Чому вони мені сміються в очі? Пусті вони, не знають вони щастя...
