- Ти мене не любиш!
- Не люблю…
- От бач….
- А ти мене любиш?
- Не люблю…
- От бач…
- Але ти мене більше не любиш, ніж я тебе…
- Так, я більше тебе, не люблю…
- Я мала на увазі, що ти сильніше мене не любиш…
- Ааа…
- Ну і?
- Ні, я тебе не люблю так само сильно, як і ти мене…
- Але як ти можеш мене не любити?
- Ммм… от ти томати любиш?
- Тааак, чорт забирай, так!
- Я також їх люблю, а тебе – ні!
- Ти знаєш хто?…
- Хто!?
- Ти… ти… ти цинічний, холодний, безжальний, черствий…. Гі…– останнє слово вона не договорила. Сльози, які лилися наче з шлангу в саду, затопили її обличчя і дівчина вибігла на зимову вулицю, сильно грюкнувши за собою дверима. Настала дерев’яна тиша…
Через мить пролунав різкий крик: «А-а», і почулося як тіло вагою 57 кг воз’єдналося з асфальтом, за сприяння вільного падіння. Особа, яка знаходилася в будинку, підійшла до вікна і побачила, як сніжинки, у веселому танку, падали на дівчину яка була в позі лежачої зірки, простягнутої невеликим шаром по кризі.
- Тобі допомогти? - запитав хлопець, який вийшов із будинку в халаті і тапочках, які вона йому подарувала на першу річницю їхнього «зустрічання». А він тоді їй нічого не подарував, бо забув.
- Пішов ти!… Якби ти хотів мені допомогти, тоді б допоміг давно, не питаючи… - відповіла заплакана дівчина, ледь піднімаючись спочатку на четвереньки, а потім обережно стаючи у весь ріст.
- Ну як хочеш… - знизив плечима хлопець, зайшов у будинок і зачинив з собою двері.
- Я ненавиджу тебе! Чуєш! Я ненавиджу тебе!!! – махала руками і кричала бідолашна… але всі звукові хвилі розбивалися об двері, як морські хвилі розбиваються об скали.
Він підійшов до столу, на якому лежали: олів’є, рожево-фіолетова шуба прикрашена зеленню, нарізка із ковбас та сиру, картопля (ще тепла), шампанське «Советское» і грузинське вино, яке і було відкорковане ним. Наливши пів кришталевого бокалу, він долив ще трішки. Сів в крісло-качалку і почав крісло-качатися… Камін, який наповнював теплом всю оселю - загудів, як фанати на 30-ти тисячному стадіоні. Попиваючи вино він дивився на картину, яку вона подарувала йому на День народження. На ній зображувалася якась незрозуміла річ. «Абстракція – це так прекрасно» - згадував її слова про цю картину. Картина йому ніколи не подобалася, але щоб не ображати її, він всі недолугі подарунки приймав із майстерною акторською радістю. Він пив вино і розмірковував… Потім взяв мобільний телефон і набрав номер: «Алло, Оксанка, привіт. Як справи?... ааа.. чим займаєшся?... Ну тоді я пропоную тобі розбавити цей вечір пляшкою шампанського і старим-добрим рок-н-ролом… Саам… Ну тоді я чекаю… Цьом-цьом.». Після розмови він поставив телефон на тумбочку і розслабився у кріслі.
Вона ніколи не любила зиму. От літо – літо це пора щастя, відпочинку, усмішок, поцілунків, руху в кущах, поглядів на зорі і подарунків… вона не любила їх, ні, вона - обожнювала їх. Для неї подарунок, кожен подарунок - асоціювався із частиною душі, яку людина віддає іншій. Зима, як сіль – біла смерть. Нічого живого навколо немає. Люди ховаються у свої нори коли морози, ожеледиця, вітер. Єдине, що допомагало їй виживати в цю пору – це свята. А свята – це подарунки. А подарунки – це святе.
Якось одного разу дівчина подарувала своєму хлопцю картину на День народження. На ній були різної форми фігури із теплими кольорами. Даруючи картину, дівчина привітала просто: «Цю літню картину я дарую тобі для того, щоб ти завжди отримував від неї літнє тепло в холодну пору. Тепло це радість, тому я бажаю тобі більше радості в житті – а я, разом із цією картиною буду тобі допомагати в цьому.»
Вона йшла, а сльози все лилися і лилися. На душі шкребли навіть не коти, а величезні брудні бульдозери. Вона повністю довіряла на цьому світі лише двом. Перший – «Сеззі» - м’яка іграшка, яка вислухала найбільш сокровенні таємниці – і нікому не розказала. Це була жовта качечка, яка співала веселу мелодію про літо. Іграшку колись, при першій зустрічі, подарував він їй. Це було дуже несподівано. А вона, напевно більше закохалася в цю веселу качечку ніж у нього. Але обдумавши все - вирішила, що такий подарунок може зробити лише людина із світлою душею. І ще із вдячності вона з ним зустрічалася. А ще подруга завжди присідала на вуха: «Ти шо дура? Він класний пацан. В нього хата, машина, престижна робота – де ти зараз такого ше найдеш? Блінка… оце тобі везе… як би я хотіла такого пацана. А то попадається мені всяке бидло романтичне і голе… А я така прєдставітєльна, мені відповідний і мужик треба…». Спочатку зустрічатися себе з ним заставляла себе. А потім звикла до нього. А потім навіть він почав їй подобатися - так любив її подарунки, такі очі в нього були коли вона дарувала. На першу річницю дівчина тапочки подарувала. Він такий був радий. Зразу ж одягнув їх. Щоправда їй нічого не подарував, але за то відвів її в найдорожчий ресторан.
Дівчина була повністю морально знищена… Їй потрібно було випити гарячого шоколаду (а може щось і міцніше) і комусь вилити душу… З Сеззі пити було марно – він завжди її перепивав. Тому вона дістала мобільний телефон і подзвонила: «Алло. Прівєт. Ти казала шо сьогодні вдома будеш… я до тебе прийду, мені так погано… не будеш!?... кудись йдеш… ми розійшлися ним… Ксюх, будь-ласка, побудь зі мною… будь-ласка… мені так паскуднооооо… ну добре, вибач я не маю право тобі псувати побачення… иииии… иииии… всьо я не буду плакати… а з ким ти йдеш?... АХ ТИ СУ**!!! ЯК Я ВАС НЕНАВИДЖУ!!!».
Вона жбурнула молільником в біг-борд із написом «Зимовий позитив».
