В дверях эдема ангел нежный
Главой поникшею сиял,
А демон мрачный и мятежный
Над адской бездною летал.
Дух отрицанья, дух сомненья
На духа чистого взирал
И жар невольный умиленья
Впервые смутно познавал.
«Прости, - он рек, - тебе я видел
И ты недаром мне сиял:
Не все я в небе ненавидел,
Не все я в мире презирал.
А.С. Пушкин
Він сидів за великим, старовинним столом на веранді розкішного, не менш старовинного будинку і дивився на собор святого Петра. Йому завжди подобалося зустрічати ранок саме тут. Він любив спостерігати за тим як сонце поволі виповзаючи з-за краю землі несміливим, примарним сяйвом освітлювало куполи, спочатку легенько, несміливо і довкола величної споруди загоралося щось схоже на німб, тоді той німб ставав дедалі яскравішим, насиченішим, спалахував, виблискував мов золото заливаючи світлом все довкола і день, набираючись свавільної, бурхливої, нездоланної сили розростався подібно до велетенської кулі. Сонячні промені повзли по землі розливаючись немов хвилі ще одного світового потоку, перемішувалися з водами рік, морів, проникали в їхні потайні, ніким не торкані глибини, відбивалися від дзеркал, розмальовували новими барвами стіни соборів і от наставав ранок, ранок якого ще ніколи не було, ранок котрого більше ніколи не буде, єдиний у своєму роді.
Він посміхався коли сліпуче сяйво дня заливало все довкола, він посміхався залишаючись в тіні сусіднього будинку, йому до болю подобалося спостерігати за світлом незмінно зостаючись в темряві, в цьому, якимось химерним чином, відображалося все його вічне життя.
Йому так подобалися ранки з їхнім прохолодним спокоєм, що він напевне зупинив би сонце в його безкінечному русі і, принаймні до обіду, не дозволив підніматися над лахами будинків, але вперте денне світило корилося тільки Богу. Звісно він міг би погнатися за світанком зустрічаючи його щогодини в новому місці, проте тоді для нього назавжди загубилася б неповторність тієї миті коли народжується новий день. Якщо чогось забагато, до цього звикаєш і перестаєш цінувати, а він хотів ще довго-довго милуватися тією чаруючою миттю в яку над землею, ніби вперше, піднімається сонце. Йому до болю подобалося спостерігати за тим як воно несміливо виглядає з-за краю землі, здавалося б вже стільки разів сходило, чого йому боятися, але ж ні, остерігається, несміливо визирає, тоді перші, ще крихітні промені осявають найближчі околиці і, переконавшись, що нічого страшного немає, сонце піднімається трохи вище, тоді ще і ще й настає новий день. Усе довкола заливає передзвін людських голосів, шум, рев двигунів, що змінив мірне поцокування підків об бруківку, спів птахів, який перемішується з потайним тремтінням дзвонів… Цей безглуздий гамір завжди дратував його, але що вдієш, так побудований світ.
Коли ставало зовсім світло він приймався за сніданок, снідав тут відколи збудували собор святого Петра. На його велетенському столі, виготовленому на замовлення видатним майстром ще сотні років тому ( майстер і справді був чудовий, надзвичайно обдарований, міг прославитися на ввесь світ, але не судилося бо йому обрубали руки як тільки зробив той стіл щоб, не дай Боже, не створив нічого кращого) викладали розкішні наїдки, котрих ще не довелося скуштувати жодній людині. Не встигав який-небудь повар вигадати черговий кулінарний шедевр як його майстри теж саме готували і для нього, вони повторили б що завгодно, зробили б навіть кращим, але, от біда, на могли придумати нічого нового. Сміх тай годі.
Він приймався за свій сніданок з нелюдським апетитом й з’їдав усе хоча за інших умов для цього знадобилося б не менше десятка дужих чоловіків. Він пожирав усі страви до єдиної сам, ніколи не міг насититися, тоді пив найдорожче, безцінне, древнє, темно-червоне вино легкий аромат якого заливав найвіддаленіші кутки площі і обшкрябані п’яниці жадібно облизували пересохлі губи. Він пив, відкладав келиха, вдихав солодкуватий запах світанку поки сонячне світло не заливало нестерпним, сліпучим сяйвом його веранди. Він покидав Рим й відправлявся туди де прохолодніше, не терпів спеки…
- Як ти тут сидиш?, - запитав хтось в нього за спиною.
Він здригнувся від несподіванки. Хоча чого йому боятися, йому перед котрим тремтів увесь світ? І ніби прочитавши його думки нежданий гість спитав:
- Ти чого лякаєшся? Я ж, вже напевне, тобі не зашкоджу.
Він посміхнувся, ще й не глянув на того, котрий з’явився так несподівано, а вже знав хто це, впізнав по голосу та манері говорити, знав їх як облуплених, всіх до єдиного.
- Для чого ти прийшов?, - спитав він не оглядаючись.
- Мій владика хоче з тобою говорити, - відповів гість.
- Владика кажеш? Чому ж сам до мене не прийде? Я, коли чого хочу, сам приходжу.
Він підвівся з-за столу, обернувся. Було в ньому щось дивне, наче й звичайна людина, а все ж дивна, чудна. Найхимернішим здавалося те, що ніхто, нізащо, ніколи не сказав би скільки йому років. Двадцять чи сорок? Біс його знає. Щось від хлопчика та старого, від юності свіжої і живої та знесиленої, зморщеної старості вживалося в ньому одному. От дивишся на нього: юнак, молодий, вродливий, мабуть ще навіть голитися не почав, але якщо не відводити погляду достатньо довго то можна помітити як перші зморшки ріжуть його високе чоло. Та все ж він здавався молодим, все ж було в ньому щось властиве тільки молодості, щось таке, що люди незмінно гублять з роками. Було в ньому щось від столітньої мудрості старців. Але що ж?! Ага, впертість. Ні, не те, замало самої лише впертості. Самовпевненість. Звісно так, самовпевненість одна з його рис, але все ж не вона, не вона незмінно привертає увагу. То що ж?! що ж тоді?! Гнів? Хтивість? Хитрість? Розум? Розсудливість? Запальність? Що було в ньому?! І так розгадувати його можна було до кінця світу не розгадавши ніколи. може саме це й приваблювало інших? А може його таємниця полягала у відсутності будь-якої таємниці? Як знайти те чого немає, те чого ніколи, споконвіку не було? Тим не менше сотні тисяч людей шукали, губилися, гинули в трясині його вічної таємничості.
Тепер вже нежданий гість стояв перед ним, дивився на нього як зачарований, мав би вже звикнути, але все не звикав щоразу відкриваючи в ньому щось нове, несподіване.
- Сідай Марку, - сказав він.
Почувши власне ім’я гість ніби знову повернувся до реальності, швидко згадав чому прийшов сюди.
- Я, правда, з’їв усе. Чого ж ти не навідався раніше? Але для тебе стіл знову накриють.
Він зав, що Марк не поголиться, проте все ж запропонував. Такі були правила їхньої вічної гри.
- Кажеш сам приходиш до владики?, - спитав гість якось збентежено.
Він кивнув і посміхнувся, в нього була така приємна, злегка наївна, сонячна посмішка, від неї все довкола залило б легке, сліпуче світло якби не непроглядна, холодна, різка темрява його карих очей.
- Розказуй більше, - вимовив Марк, - Вхід до владики охороняють, такий як ти ніколи не підійде до нього.
- Невже ти думаєш, що я заходив би через ваші великі перлові ворота? Чесне слово не розумію для чого ця показна розкіш, її й на землі вистачає. Гадаєш для мене не знайдеться потайної стежини?
Марк не відповів тому він повів далі:
- То чого хоче твій владика?
- Поговорити.
- Тільки поговорити?
- Більше я нічого не знаю.
І Марк повів його на вершину високої гори, осяяної сліпучим світлом, на якій він колись спокушав Христа земною владою. З вершини тієї відкривався вид на велике місто. Він замислився, він пригадував, стільки всього змінилося за дві тисячі років, котрі минули відколи дивився востаннє на землю з цієї крутизни. Ніби й інше все, а насправді те саме, завжди те саме, до безкінечності однакове.
- Шайтан, - покликав його хтось раптом, - Здається так тебе тут називають.
- Відповів він не обертаючись і той хто оце щойно з’явився підійшов, зупинився поряд з ним.
- Для чого ти привів мене сюди?, - спитав Люцифер, - З цим місцем в мене пов’язані погані спогади.
- Тому й привів.
Він посміхнувся.
- Чого від мене ти хочеш?
- Я влаштую бенкет. Великий бенкет, якого ще не бачила земля.
- І для чого ти мені це кажеш?
- Бо ти почесний гість.
Він раптом глянув на Владику, на Бога, на Спасителя, але той не відповів на його погляд.
- Я влаштую бенкет тут, на землі, між раєм та пеклом, для всіх нас щоб нарешті побачити, зрозуміти хто ми такі і чого варта ця боротьба. Опівночі зійде повний місяць, що освітить всю землю, почнеться одна ніч для всіх, найдовша ніч з самого початку світу, тоді ангели спустіться з неба, а демони піднімуться з пекла і почнеться свято, що триватиме до світанку, поки не заспівають перші півні.
Він нічого не сказав, лише кивнув, він любив бенкети.
То була м’яка, прозора ніч, її кожен відчував на смак, на запах. Вона лежала на траві, на дахах будинків, на листі дерев, вона небо припорошила легким, сріблистим піском, який теплий вітер зривав з хмар та розсипав по землі, змішував з водами рік й озер.
То була безцінна, розкішна літня ніч, з тих котрі пережити можна лише раз, з тих ночей в які з тобою розмовляє сам Господь Бог і все можливо, все чого хочеш, про що мрієш, чого жадаєш, але не наважуєшся просити.
В ту безкінечну ніч, близько півночі небеса опустилися на землю м’яким покривалом, зорі зблиснули росою на шовковистій траві, хмари змішалися з водами бурхливих потоків й помчали до океану і великий повний місяць зблиснув поміж листям височенного, крислатого дуба. Отака то була ніч, божевільна, п’янка, шалена ніч в яку все було можливим, все чого попросиш, але ніхто не наважувався просити, жодна людина не сміла вийти з дому, зняти руки до неба й крикнути: «Боже, вислухай моє прохання, вислухай і не відкинь!». Кожен боявся, що його заповітна мрія може так легко здійснитися.
В ту шалену ніч, прекрасну, гарячу, розжарену, в пекельному горнилі викувану та в раю загартовану ніч жоден чоловік, жодна жінка не сміли вийти за поріг бо боялися побачити ідеальну, недоторкану, бездоганну красу, бо знали, що все стало можливим, а безкінечні можливості лякали їх більше од найстрашніших казок розказаних перед сном.
В ту ніч, близько півночі, коли небеса покоїлися на землі, але ніхто не виходив щоб зблизька подивитися на зірки Господь відімкнув двері небесного царства і до долу спустилися янголи зодягнені в довгі білі одежі. Сатана розімкнув пекельну браму й на поверхню, з безмежних, розпечених глибин, полізли демони. Прекрасне та потворне змішалося в тій ночі і розпочалася потіха, хмільний бенкет добра зі злом, який здавалося не закінчиться ніколи. дикі пісні зливалися з хвалебними гімнами, перепліталися так, що ніхто й ніколи, навіть Бог, не розібрав би слів.
До самого світанку святкували янголи та біси цю незабутню, неповторну ніч подаровану Господом. А він, великий, всемогутній владика думав, думав. Все це здавалося неправильним йому, не цього очікував, не на це сподівався Бог. Онде ангел обіймався з дідьком, ось Веліал з Херувимом, що покинув райські сади без нагляду, пили на брудершафт, а ось купка серафимів хлептала горілку прямісінько з озера. Де святе де грішне ніхто не розбере, не зрозуміє. Кого карати? Кого нагороджувати? І Сатана поглядає на Бога з веселою, лукавою посмішкою, торжествує клятий біс. Вже сонце сходить, вже ніч тане немов тінь, вже небо здіймається до гори і хмільні ангели та демони поспішають хто куди, вони плутаються, втрачають відчуття реальності, янголи пірнають в пекельне полум’я в той час як дияволи тягнуться до раю. Ні-ні, це нікуди не годилося і Господь звелів сонцю зупинитися, світанку відступити, а зорям спалахнути з новою силою, налитися новим, сліпучим блиском. Так все й сталося за самим лише велінням всемогутнього Бога. Правда на якусь мить ангелам з чортами здалося, що от зараз земля спалахне рудим вогнем, а небо розколеться на шматки. Сонце майже зірвалося до долу, але Господь протягнув руку й втримав його, пришпилив до хмаринки, а тоді воно, вперше за своє багатовікове життя, покотилося, сховалося за горизонтом не на заході, а на сході. Ніч продовжувалася…
Чоловік років тридцяти підійшов до вікна й виглянув на вулицю. Тієї ночі він наважився на це, один єдиний посмів заглянути за темну завісу, якою Господь прикрив свій банкет. Він дивився на світ, бачив як попід ногами стелилися небеса, як зорі сяяли в травах, його сліпило примарне світло місяця, що впав би на землю, але зачепився за гілля дуба, він дивився на все це невидющими очима сліпого, нічого не помічав, чекав тільки світанку, збирався застрелитися коли зійде сонце. Йому на коротку мить здалося ніби промені денного світила зблиснули над землею, тому й визирнув на вулицю, але там так само неподільно панувала ніч і він опустився у велике крісло, зовсім знесилів, вже не міг дочекатися ранку щоб нарешті покласти край цьому безумству, а той все не приходив, ця безкінечна ніч тривала надто довго.
- Люцило, - прошептав чоловік, - Для чого, чому ти покинула мене?
Нерозділена любов, страшна туга гризла його зсередини і не залишилося вже майже нічого окрім тонкої шкаралупки, котра колись давно звалася людиною, чоловіком.
Люцилу він кохав до безумства, всі серцем, всією душею, її сміх, її голос, її легка хода наповнювали життя сенсом, тепер нічого цього не лишилося, зосталася лише випалена пустеля там де раніше була душа.
Люцила, Люцила… Якби вона тільки знала, якби розуміла, повірила в те як сильно він любив її. Чого б не зробив заради неї? Все, що завгодно, хай би лише попросила. Чому вона не просила?
Люцило, чому ти не взяла його серця? Чому не забрала здорового серця з його грудей? Для чого зоставила власне хворе серденько? Якби ти сказала йому хоч слово, одне лише слово і він своїми ж руками вирвав би серце, віддав би його тобі, все тобі єдиній. Для тебе йому нічого не було шкода, але ти не просила. Чому ти не просила?
О Люцило, чи знала ти як він кохав тебе? Чи смів він сказати тобі, тобі осяяній любов’ю, ласкою й довірою усього світу, тобі, якої він був невартий? Господи, та йому самого твого погляду, однієї посмішки вистачало для того щоб бути щасливим. Хіба ти не знала про це, невже не помічала?
Люцило, Люцило, як він ридав біля твого смертного ложа коли ніхто не бачив, а ти спала. Як би він хотів вмерти замість тебе, але клята смерть не прийняла б його жертви і повела тебе за собою. Тієї ночі ти й померла в нього на руках так і не дізнавшись ні про що, так і зоставшись назавжди сліпою, навіки глухою.
Люцило! Бог з тобою, то хіба ти не бачила?! Хіба ти не розуміла як він любив, як жадав тебе?! Невже не помічала, що вже давно його тінь стала твоєю, що він засинає під твоїм вікном бо до самого світанку береже твій тихий, спокійний сон? Невже не знала, що за одну твою посмішку, прихильний погляд він продав би душу Дияволу, прирік би себе на вічну муку не замислившись ні на мить, не пошкодувавши.
Люцило, як могла ти вмерти коли жила людина не спроможна дихати без тебе? Як могла лягти в тісну, дерев’яну труну коли світ такий безмежний? Як могла заритися в сиру землю такої чудесної, сонячної днини?
- Люцило!, - закричав він, заридав гірко-гірко.
Ні, не можна було чекати до світанку, ні не можна було жити до світанку, треба покінчити з цим тут, негайно, зараз же! Біль душив його, тиснув в грудях, жалив, роздирав на шматки, він не міг більше терпіти цієї страшної муки. Він не застрелився після її похорону лише тому, що мав надію зустрітися з нею принаймні в раю, але навіть ця думка вже не прив’язувала до життя. Вмерти, вмерти негайно, покласти всьому край, хай в пеклі, та все ж покінчити з безумним, нестримним, нестерпним болем. І він схопився з землі, стиснув в руці пістолет, притис його холодне дуло до скроні. Хай все скінчиться тут, зараз, негайно! Хай скінчиться.
- Я хочу щоб ти жив, - роздався раптом голос в нього за спиною.
Він впізнав той голос одразу, але не смів вірити, не смів повернутися.
- Я хочу щоб ти жив. Чи ти чуєш мене?
- Я чую тебе, - відповів він.
На якусь мить в кімнаті запанувала мовчанка.
- Повернися до мене, я хочу бачити тебе.
- Ні, - прошептав він, - Ти зникнеш щойно я обернуся. Мені й так добре, я й так постою.
- Обернися, я хочу бачити твоє обличчя.
- Ти за мною прийшла?
- Я прийшла щоб переконати тебе не робити того на що ти зважився.
Він схлипнув.
- Не робити? Як же не робити якщо я не можу жити без тебе?
- Повернися.
- Я не можу.
- Повернися. Чи ти не хочеш бачити мене?!
- Чи я не хочу тебе бачити?!, - закричав він, - Та я тільки про це, лише про це мріяв.
І чоловік обернувся готуючись до найгіршого, готуючись до того, що побачить перед собою порожнечу, але онде стояла вона, Люцила. Він кинувся їй в ноги, цілував її пальці, обіймав коліна, ридав стискаючи жінку в міцних обіймах, не вірив, що це справді вона, не вірив, що сміє.
- Люцило, якби ти знала, - шептав чоловік схлипуючи.
- Я знаю, все знаю, - казала вона, гладила його волосся, цілувала мокре від сліз обличчя.
- Ні, ти не знаєш…Я ніколи не казав тобі.
- Не треба казати, я все без слів знаю, розумію без слів.
В якусь мить, коли він трохи відсторонився, вона глянула на нього пильно-пильно й вимовила:
- Я знаю також і про те, що ти хотів зробити.
- Я не міг без тебе жити.
- Я розумію…
- Ні, ти не розумієш!, - закричав він, - Це нестерпно, це така страшна мука не бачити тебе, не чути твого глосу, твого сміху.
Люцила ніжно торкнулася рукою його теплої щоки.
- Я хочу щоб ти жив.
- Залишся зі мною.
Вона хитнула головою, посміхнулася.
- Не можу.
- То як же мені стерпіти цю муку?
- Біль не вічний, - вимовила жінка, - Він минеться, все минеться якщо ти житимеш.
- Залишся зі мною, хоча б ненадовго залишся зі мною.
Люцила кивнула й підійшовши до ліжка опустилася на нього, а він поклав голову їй на груди, притиснувся до неї усім тілом.
- Цієї ночі Бог влаштовував банкет на якому янголи та біси святкували разом і поки райсь ворота були відчинені я втекла до тебе.
- Ти тікала з раю щоб побачити мене?
- Щоб не дозволити тобі зробити дурницю. Але на світанку я мушу вертатися.
- Хай би той світанок не настав ніколи, - прошептав він поринаючи в сон.
- Тепер це не має значення, - сказала жінка спокійно, - бо ти житимеш.
Коли чоловік заснув за спиною Люцили розпустилися велетенські чорні крила, риси її обличчя загострилися, довге, темне волосся розметалося по спині, і от вже голова горе – самовбивці лежала на грудях темного янгола. То був Аамон, великий демон пекла, перекидаючись то чоловіком то жінкою він підштовхував людей до гріха розпусти, але коли побачив цього нещасного, якого нещасне кохання мало не підштовхнуло до самогубства, щось давно забуте, втрачене заговорило в ньому й піддавшись якомусь дивному, несподіваному пориву, сам не знаючи що робить Аамон вирішив врятувати його. він пригадав тепло, світло раю, знав, що все це втрачене для нього навіки, не хотів вертатися туди, але якась дивна сила звеліла йому допомогти цьому чоловікові і він, не роздумуючи, скорився.
Аамона судив роздратований Сатана, вигадував яку-небудь страшну кару, а Бог посміхався в небесах бо, хоча його ангели й блукали райськими садами зі страшним похміллям, ще не все було втрачено.
