| © Дольна Оксана, 16-12-2008
|
Їй було 16, вона була ще зовсім молодою, гарною, з заможної сім `ї, до неї сваталось багато хлопців. Її звали Христею й усе тоді було іншим, адже йшов 1800-й рік. Батьки любили єдину доньку, ні в чому не відмовляли їй і хотіли бачити щасливою, що означало знайти для неї гарного чоловіка. Та вона й справді заслуговувала лише найкращого, бо була добра й чарівна, наче квіточка, прудка й весела, але ніщо не могло зрівнятися з голосом дівчини. Як тільки вона починала співати, - увесь світ завмирав і навіть камені прислухалися до неї. Давні легенди, перекази оживали в її піснях і коли горе бриніло в голосі Христі, - плакали ті, хто слухав дівчину. Вона дарувала пісням свою душу, коли тихі мелодії бриніли в повітрі навіть солов'ї замовкали. Вона сиділа на вулиці, довгими літніми вечорами й навколо збиралися люди, що потомилися після роботи, і коли Христя починала співати – всі їхні турботи зникали. Ніч помалу опускалася на землю, важкі краплі роси падали на зелену траву й небо мінилося, темнішало, зорі викочувалися з – за хмар. Дихати було легко – легко і серце сповнювали мир та спокій. А після того, як всі розходилися, вона йшла додому і довго лежала, дивлячись, як вітер грається листям вишні за вікном, а коли роздавалося тихе посопування батьків, підіймалася й виходила на вулицю і ніч вливалася в неї, сповнювала її, вона посміхалася зоряному небу і йшла стежиною, витоптаною в свіжій траві до великого саду біля їхньої хати. Сад той раніше лякав дівчину, старі дерева, посаджені ще за діда, прадіда, росли в ньому, а неподалік дзюрчала річка і повний місяць відбивався в її темних водах, що виспівували тиху колискову берегам. Вона спускалася по крутому схилу, сідала на дерев'яну кладку, яку перекинули через ріку й чекала. Вона знала стільки пісень, сповнених мрійливої ніжності, й усі ті пісні, кожна мелодія залишали свій відбиток в ній, їй розповідали так багато казок, легенд і жодна з них не обходилася без прекрасного неземного кохання. Христя шукала це почуття все своє свідоме життя, ще дитиною була готова до нього. Мрії, ілюзії пристрасті жили в її душі, дівчина не знала людей, не знала світу. Але їй щойно виповнилося 16 і вона хотіла всього до кінця, без обмежень. Якщо любові, то до смерті, якщо болю, то такого, щоб душу розірвав навпіл, якщо щастя, то небесного, а горя пекельного. Ніяких компромісів. Христя була не жінкою, але дівчинкою, чистою наче вода, в яку вона занурила ноги і яка дзюрчала, плутаючись в камінні, невинною, як весняне цвітіння. Вона знайшла все, що шукала без винятку, навіть більше.
Вона пізнала всю глибину того, що може вмістити людське серце. А воно здатне витримати так багато. Христя прагнула кохання, вона кохала, і в любові своїй ставала ще прекраснішою. До того, як пізнати це почуття, вона була дитиною, а тепер перетворювалася на жінку. Погляд його змушував її ніяковіти та все ж думати дівчина могла лише про нього, тільки він мав значення для неї. Коли вона прокидалася, то першим про, що згадувала, було його ім'я і з його іменем на устах – засинала. Але їй було мало кохання схожого на примару, кохання нерозділеного, вона шукала взаємності, того про що співали в піснях, того, від чого перехоплювало подих і таки знайшла. Вона була вродливою молодою дівчиною, а він – чоловіком і от вже кілька тижнів вони зустрічалися в саду біля її дому і оце зараз Христя чекала на нього і серце дівчини билося швидко-швидко від нетерпіння й хвилювання. Вітер тихо шелестів в кронах дерев і їй здалося, що в темряві попереду вимальовується темна постать, а вона ж бо багато чула про чортів, які водяться поміж старими деревами. Дівчина спробувала заспокоїтися й викинути все це з голови, але не змогла, а тоді прийшов він і всі страхи зникли, він же міг захистити її від чого завгодно, він міг усе.
Тієї ночі Христя стала жінкою, тієї ночі вона була щасливою і янголи на небесах позаздрили їй. Якщо в мить народження Бог наливає для людей чашу радості, котрою вони повинні насолоджуватися все життя, то вона випила її за одну ніч, ніч, якої не забула до віку. Так Христя пізнала любов й задоволення і тепер для неї залишилися лише біль та розпач, такі ж глибокі, такі ж безсмертні, як щастя та радість, що сповнювали її раніше. Він зрадив дівчину, він покинув Христю й поїхав через деякий час. Тоді вона збагнула, що означає слово «відчай». Його не було поряд, вона залишилися сама, не могла побачити чоловіка, почути знайомий голос, серце її розривалося, вона плакала ночами і поверталася на те саме місце в саду, де вони зустрічалися раніше. Христя більше не боялася диявола, хай би прийшов, хай би випив її душу, а разом з нею й той біль, витримати якого молода жінка не могла, а сатана все не приходив і вона жила, вона терпіла, страждала. Почувалася самотньою, винною, брудною. Але пам’ятала ту ніч, коли була з ним, коли належала йому, а він їй і більше не було світу для них двох. Христя не вірила, що чоловік, якого вона любила всім серцем, міг так просто відмовитися від неї. Не хотіла, не могла повірити. Він збрехав їй, скривдив її, образив, розтоптав, а вона кохала його і вигадувала і вигадувала найнеймовірніші пояснення, щоб виправдати. Їй так часто хотілося стрибнути в ріку, яка, незважаючи на те, що все змінилося тепер, так само нашіптувала щось прибережним вербам. Чорна прірва відчаю поглинула душу дівчини і виходу не було, порятунку не лишилося. А тоді до всього додалося ще й приниження, бо вона була вагітна. Сором затаврував її сім`ю. вона вже не могла страждати мовчки, то було вже не лише її горе. Христю зневажали, принижували, обрізали довге, русяве волосся дівчини й життя для неї стало зовсім нестерпним. І коли тільки ніч опускалася на землю, вона йшла в сад, сідала біля ріки та чекала диявола, який забрав би її душу, чекала мавку, яка б залоскотала її чи відьму, щоб та прокляла забуттям. Але ні, забути вона не хотіла, бо тоді б не пам’ятала його. Коли її мати увійшла до саду, їй здалося, що здійснилися всі бажання, але стара жінка заговорила і Христя впізнала рідний голос.
- Чого ти тут?, - запитала доньку, яка, проте, не відповіла їй, бо вже не мала сил для того, щоб говорити.
- Це я винна, - продовжила її матір, - я винна…я знала, я бачила…
Дівчина хитнула головою, піднялася з лавки й підійшла до неї.
- Ви знаєте, що таке щастя?, - спитала Христина.
- Я вже забула, - тихо відповіла жінка.
- А я пам’ятаю. Досі пам’ятаю…
Вона опустила голову й, здавалося, пригадувала щось, а тоді вимовила швидко й з запалом:
- Поговоріть зі мною, мамо…
В очах її спалахнув вогник, який наче й згас давно, але на якусь секунду з'явився знову.
- Я приходжу сюди щоночі, - заговорила Христя, - ніч за ніччю. Пам’ятаєте, ви розповідали мені, що в отій дуплавій грушці живе відьма, а я її жодного разу не бачила…Хай прийде, хай забере мою душу..
Голос дівчини тремтів, а матір слухала її мовчки і по щоках котилися сльози, вона й не ворухнулася, не вимовила ані слова, лише тихо плакала.
- Хіба я заслужила це?, - продовжила Христя, - всі мене відцуралися. Бог відвернувся від мене, ви відвернулися.
Стара жінка хитнула головою заперечуючи.
- Ні…, - прошептала вона й взявши обличчя доньки в долоні притиснула її голову до грудей, а дівчина впала на коліна й ридала так, що, здавалося, груди розірвуться, вона обнімала мамині ноги й все повторювала:
- Простіть…простіть мені.
Через кілька місяців в неї народився син й життя помалу почало налагоджуватися. Всю любов, яку вона відчувала до чоловіка, Христя перенесла на дитину, його дитину і кривава рана, яка відкрилася в її серці, помалу почала загоюватися. Та Господь Бог не був до неї милосердним. О, ні. Свою чашу щастя вона випила давно і на більше права не мала. Коли хлопчику виповнилося 7, він тяжко захворів і через декілька днів помер. І вже тоді, тоді її горю не було меж, кажуть, на долю не може випасти страждань більше, ніж вона може винести, кажуть все, що нас не вбиває, робить сильнішими. Тоді задля чого їй це все? За які гріхи її покарано? Вона зламалася, не їла, не спала, ходила по селу в довгій, білій сукні, наче примара, і очі її горіли диким вогнем, пекельним. В погляді молодої жінки світився відчай, то був погляд скаліченого звіра, не людини. Іноді, темними ночами бачили світлу тінь, яка блукала в садку понад рікою й співала. Це єдине, що лишилося в ній незмінним, її дивний голос, і зараз, збожеволівши від горя та розпачу, співала вона прекраснішу, ніж будь коли раніше. Особливо ясними літніми ночами, в які місяць поглядав на землю з висока й милувався старим садом. Немолоді вже кудлаті верби обступили мальовничу річку, хилилися до води, вітер бережно розчісував їхні густі, зелені коси й було світло, наче в день. Навколо жодної людини, лише зрідка роздавався легкий шелест трав чи зойк пташки і серце сповнював страх та захоплення німою красою природи, а тоді тишу розривав чийсь голос й та легенда яку він розповідав, була прекрасною. То Христя йшла поміж деревами й блукала чутка, що відьма, яка жила в садку, таки вкрала її душу. Бо дуже швидко дівчина зникла і більше ніхто нічого не чув про неї. Лише ті хто заходив надто далеко в ліс, розповідали про жінку, одягнену в довгу білу сукню, яка виводила їх на стежку. А пізніше, коли минуло вже досить багато років, старі люди, які пам’ятали Христю ще зовсім молодою, казали, що не раз чули її голос, такий же чистий і прекрасний, як раніше.
Легенда про неї живе, от вже 200 років. легенду про неї знав молодий чоловік, який повертався додому на своєму новенькому автомобілі. Було вже досить пізно і він хотів доїхати ще до півночі, окрім того дорога була не надто безпечною, оскільки з правого боку тяглося глибоке урвище, а далі – на багато кілометрів розкинувся густий ліс. Про це місце ходили погані чутки, там сталося чимало автокатастроф, в яких загинули десятки людей. Та він не хвилювався, думав про своє і не помітив, не зрозумів, що відбулося, не встиг нічого зробити. Може, й справді те місце було прокляте, бо вже наступної миті його автомобіль злетів з дороги і впав у прірву, більше він не пам’ятав нічого.
Вона спала в маленькій ущелині, вистеленій м'яким зеленим мохом. Молода дівчина років 25 звернулася калачиком і тихо сопіла уві сні . дерева шаруділи листям, заколисуючись, шептали про щось одне одному. Старі, високі, їм виповнилася не одна сотня років, окрім цієї жінки ніхто не ступав поміж їхніми товстими стовбурами, сокира не торкалася їх, то були прадавні, майже казкові хащі, може, вода, яка проливалася на їхнє листя з неба, падаючи на землю, ставала цілющою, може, сяйво зірок і місяця оживляло їх, бо листя їхнє шелестіло, навіть коли не було вітру і вони тяглися одне до одного руками гілок. То був дивний ліс, незнаний, незвіданий, наче окремий світ, який жив за своїми законами. Ніхто не знав, що прокидалося в ньому, коли сходив повний місяць, що ворушилося на дні озера. І та дівчина жила в старому лісі, він прийняв її, не відкинув, пустив корені в ній, вріс і її серце, вкоренився в душі, став частиною її самої. Вистелив для неї постіль, розважав, заспокоював її і вона спала тихо-тихо, доки дивний шум не розбудив її. Вона піднялася і побігла туди, де закінчувалися володіння дерев і звідки до неба тяглася висока скеля. Вона побігла туди й побачила: товсті, вкриті густим зеленим листям та мохом гілки обплутували щось велике, щось залізне, мертве, але там за металевими стінками вона відчула, як б'ється чиєсь серце.
- Стійте!, - закричала дівчина, - зупиніться!
І ліс відступив, зашаруділи дерева й вона помітила велику холодну брилу, але – всередині все ще залишався хтось живий. Дівчина підійшла тихо, обережно і присівши біля прозорого скла помітила людину, чоловіка скаліченого, закривавленого, але його обличчя вона впізнала одразу…
Вона сиділа в траві, поклавши його голову собі на коліна й витирала кров з розбитого тіла.
- Я одразу впізнала тебе, - тихо вимовила дівчина, - як тільки побачила. Я 200 років чекала на тебе. Я втекла з дому, я загубила сім `ю, дитину, любов, розум, душу, я прибігла сюди і залишилася тут, ліс напоїв мене своєю силою, навчив мене своєї мудрості. Я тільки глянула на тебе, лише глянула і зрозуміла, що ти таки повернувся. Стільки життів і смертей я чекала лише одного, щоб ти повернувся до мене. Стільки часу я пам’ятала ту ніч, я забула батьків, забула матір, навіть сина, а тебе пам’ятаю й досі. Коли ти прийшов – моя душа стрепенулася і, ще навіть не бачачи тебе, я вже знала…Я так багато повинна розповісти тобі, ти навіть не уявляєш: про, що шепчуться старі верби над водою і через що тужить зірка, коли падає з небес і як бринять місячні промені, занурюючись в глибини озера. Я заберу твій біль, я вилікую твої рани, я знаю, що ти не залишишся зі мною надовго. Твоя доля – завжди йти, а моя – залишатися й чекати. Вони прийдуть по тебе, заберуть тебе, а я пам’ятатиму, я любитиму тебе, я завжди тебе любила і так буде до кінця часу, доки не згаснуть зорі і небо не впаде на землю. Бо любов вічна. Ти знаєш? Любов не вмирає, лише перероджується і приходить до нас знову й знову. Ти не уявляєш собі, якого болю завдав мені, але я давно простила тобі і ні про що не шкодую, мені нічого не жаль…нічого.
Дівчина нахилилася й торкнулася губами його чола. Так тривало 6 днів, 6 днів вона не відходила від нього, доглядала. А на 7-й до неї прийшла велика ведмедиця й зупинилася поміж деревами.
- Іди сюди, - покликала молода жінка, - іди…
І коли тварина підійшла до неї вона погладила її й сказала:
- Піклуйся про нього, доки вони не прийдуть, хай ніхто не торкнеться його, хай жодна жива істота не завдасть йому шкоди.
Через декілька годин з'явився вертоліт. Люди, які знаходилися в ньому, побачили велику ведмедицю, що тихо сиділа біля розтрощеного автомобіля й зникла щойно вони з'явилися…
Він одужав й ніхто не міг повірити, що людина вижила після 7 днів проведених в такому стані; то було справжнє диво, а він нічого не пам’ятав , лише іноді, ночами йому снилася жінка, якої він ніколи не бачив, але яка здавалася надзвичайно знайомою. Вона тримала його голову в себе на колінах і казала, що любов вічна
|
|
|
| кількість оцінок — 0 |
|
