То був звичайнісінький день, але він відкрив для мене дорогу в казку…
Велике, розпечене сонце гепнулося в солону воду і над землею піднявся легкий, солодкий аромат – сп’янілий віддих південних морів. Я сиділа на березі, кудлаті хвилі лащилися до моїх ніг, дрібний пісочок цілував пальці, мені біло добре, так добре як ніколи, так спокійно як ніколи і я знала: щось змінилося в світі, я це відчувала серцем, дивна магія проникла в мою душу, мою кров, вирувала, кипіла в мені. Сріблясті зірочки висипали на чорне небо опоясане кривавим обідком хмар. Крихітні, золотисті зорі падали у воду, обсипалися від найменшого дотику вітру ніби переспілі яблука; вони розліталися на друзки торкаючись твердої землі і тоді легкий, блискучий порох спалахував на густій, зеленій траві.
Я розплющила очі, я спала і більше не була на березі моря, море було десь далеко, так далеко, лише його легкий, ледь чутний шум, м’яке, ніжне, подібне до сумної пісні, шарудіння долинали з того кінця світу.
Я спала і мені було добре, я спала з розплющеними очима, а тоді підвелася з землі не прокинувшись, відправилася блукати чудним, казковим краєм, в якому опинилася так несподівано, а Морфей міцно-міцно обіймав мене за плечі.
Я спала і раптом відчула, що вже не одна, довкола панували незмінні тиша, спокій і самота, але я була вже не одна, зі мною був ще хтось; невидимий як душа, легкий ніби вітер, мовчазний мов скеля, але він був там, я втрутилася в його темне, загадкове королівство.
- Ти тут?, - спитала я його не відаючи до кого звертаюся. Він не відповів, тільки приглушений голос в моїй голові шепнув:
- Ти небажана тут. Для чого ти прийшла? Ти розбудила мене від багатовікового сну. Нащо ти розбудила мене?
- Я ненавмисно. Я не знаю як потрапила сюди і не знаю як звідси вибратися.
- Ти хочеш піти?, - зашарудів вітер вплітаючи квітки жасмину в мої коси.
- Ні, не хочу. Мені добре тут…Мені дуже добре тут.
- Моє царство маленьке, - вимовив хтось невидимий; він стояв переді мною; я його не бачила, проте знала, що він переді мною, мене обдавало гарячим віддихом, жаром, котрий виривався з губ мого невидимого співрозмовника.
І я відправилася гуляти тим чудним, темним, осяйним краєм; високі гори обступали його з чотирьох сторін, вони тяглися до самого неба подібні до якогось велетенського частоколу; тільки щербатий, кривобокий місяць виглядав з-за зубчастих вершин, його бліде світло ніби молоко лилося крутими схилами, мчало поміж деревами мовби непокірні хвилі бурхливого потоку і впадало в невеличке озеро з чистою, крижаною водою, перлинами опадало на його дні. Там було добре, там було спокійно, я сіла на великому кришталевому камені й занурила стомлені ноги в м’яку, ніжну прохолоду озерця. Я милувалася тим як бриніли промені нічного світила обертаючись дрібними, сяючими тільцями перлин. Вони були прекрасні. Щойно подумала я про це як виринула маленька, заквітчана русалочка, плюснула тонким хвостиком ніби рибка й протягла мені повну пригорщу білих намистинок.
- Не бійся, - сказала вона посміхаючись, - це подарунок від мого пана.
- Що мені робити з ними?, - спитала я її, а вона зірвала травинку й зробила для мене великі, блідо-рожеві коралі.
- Роби що хочеш, - вимовила русалка й, поклавши прикрасу до моїх ніг, знову зникла в глибині, тільки краплини бризнули на кришталевий камінь та комиші зашаруділи стиха.
- Подякуй від мене своєму панові, - прошептала я, але мене ніхто вже не почув.
В цьому лісі, поміж цими горами, в світлі цього місяця прожила я, здавалося, кілька років, але день так і не настав; щербата примара нічного світила незмінно висіла понад скелею проливаючи своє біле, в’язке, солодке й запашне проміння на цей маленький світ. Час тут зупинився, зорі падали з небес, проте їх не ставало менше, вони так само сяяли у височині, далекі, недосяжні, водили хороводи, танцювали, навіть наспівували своїх чудних пісень. Тут листя обсипалося з дерев продовжуючи тріпотіти на гіллі. Тут все змінювалося залишаючись незмінним. Тут провела я ціле життя, а може всього хвилинку. Водою з цього озера втамовувала спрагу, а вода була холодна й солодка як мед і п’янила більше ніж вино; таких смачних плодів як ті, котрі породили ці дерева ще не доводилося скуштувати людині. Так, тут було добре, добре було спати на траві м’якшій ніж перина, добре було ні про що не турбуватися, нічого не знати, не хотіти…
Але от, однієї темної години, коли щербатий місяць сховався за вершиною чорної гори, прийшов до мене він – володар цього краю. В нього були довгі, круті роги, м’яка, густа шерсть вкривала усе худе, кістляве тіло; його роздвоєні копитця дзвінко постукували в цьому царстві незмінної тиші; його очі поблискували дивним вогнем і величезна свита зі світлячків повсюди слідувала за ним наповнюючи цей химерний світ ночі дивовижним, незбагненним сяйвом. Мені варто було б злякатися його, але я знала що мені ніщо не загрожує бо була гостею в цьому чарівному краю, а давні закони велять шанувати гостей.
Він не сказав ні слова, тільки протягнув мені велику, волохату лапу з довгими, гострими кігтями і я вхопилася за неї ніби потопаючий за соломинку. Його рука була міцною та гарячою, його дотик обпікав ніби вогонь і на моїй долоні на довго залишилися чималі пухирі. Він підвів мене до чорного схилу гори і, коли на темний камінь впали сяючі місячні промені, я побачила великі ворота, котрі світилися та переливалися витесані з дорогоцінних каменів. За тими воротами відкривався, починався й закінчувався новий світ, свят який існував ще до початку часу, світ в якому я прожила усі свої 35 років, але який не впізнала тепер. Він повів мене за собою, ми гуляли землею, обійшли всю її від краю до краю, слідували за повним місяцем, втікали від світанку, ми були самотніми нічними істотами, що оплакували красу темряви. Я покохала його всім серцем і серце моє розбилося на друзки. Він взяв мене за руку і я скрикнула від болю відчуваючи обпікаючу силу дотику цієї істоти, але не відсахнулася. Я кохала його, коли кохаєш мусиш терпіти.
Він глянув на мене ні слова не вимовивши, проте сяючі таємничі очі говорили зрозуміліше ніж вуста.
- Ти вернешся зі мною в казку?, - спитали очі.
- Я піду за тобою куди завгодно, - відповіли мої губи.
І коли світанок таки наздогнав нас ми заховалися в казці за великими воротами вибитими в скелі.
Він поцілував мене, пригорнув, я відчувала його як вогонь, ніби полум’я в себе між ногами…Так боляче, так добре…Боже правий…
- Я кохаю тебе, - сказали мої вуста.
- Я знаю, - відповіли його чудні, звірячі очі. Тільки тепер розуміння того, що він був звіром прийшло до мене, але мені було байдуже, любові завжди байдуже до всього окрім себе самої.
- Чому ти не обернешся принцом?, - спитали мої вуста, - Ми ж в казці, чому ти не обернешся принцом?
- Бо це не твоя казка, серце моє, - шепнули його очі, - Це не твоя казка, моя радосте. Тут усе справжнє, тут не можна брехати, не можна прикидатися. Тут нема фальші, рідна моя…
І, почувши це, я пішла з казки.
