Та осінь була терпкувата на смак, терпка і солона мов морська вода краплі якої падають на губи коли хвилі розбиваються об скелі, мов вино з терня котре п`єш захлинаючись і воно стікає по підборідді й шиї. Такою була та осінь, вона пахла димом, тремтіла як полум’я свічки на вітру і горіла смолоскипами з кленів.
В ту осінь дивний чоловік, чоловік без віку, без імені, прийшов до чорного озера. Озеро впізнало його одразу, озеро сумувало без цього чудного чоловіка, котрий приходив до нього щораз іншим, то старим то молодим, то красивим то потворним. Він приходив іншим. Але озеро в пізнавало його по ноші. Яку тримав на руках, притискав до грудей. Цього разу все було так само.
Він ніс жінку в білій сукні, її довгі, руді коси спадали мало не до землі, сонячне сяйво тих кіс передавалося траві й листю на деревах, що тулилися по схилах гір.
Озеро зраділо її волоссю, її білому платтю, шовку її шкіри і коли чоловік занурився в воду достатньо глибоко, коли відпустив свою руду, закошлану полонянку щось тяжко зітхнуло в чорних глибинах, заворушилося, забулькотіло, застогнало, завило гірською луною, обхопило жінку за талію й потягнуло на дно.
Перш ніж захлинутися вона розплющила очі, перш ніж холодна, каламутна вода забилася їй до легень, вона розплющила очі, глянула на нього довгим, безкінечно довгим поглядом, вона не намагалася звільнитися, не опиралася чорній силі, котра піднялася з глибини. Вона була покірна, тільки дивилася на нього і він хотів спитати, що означав той її погляд, що тим поглядом хотіла сказати. Він метнувся до неї, намагався витягнути, він бовтався у воді аж до сутінків, а тоді вибрався на берег, знесилено впав на землю, тяжко заплакав.
Її звали Раав, то не було її ім’я, але так її звали усі, а все через батька. Ще коли вона тільки народилася, навіть ходити не вміла, батько назвав її Раав, потім татусь пішов однак відтоді сестра моя звалася цим чудним іменем. Не знаю, що воно означає, та мені й байдуже, до всього байдуже, байдуже до імені, до батька, тільки до неї, до сестри, до Раав не байдуже.
Мені бракує тебе, Господи Боже в котрого я не вірила ніколи, але так хочу вірити зараз, Боже всемогутній батьків і дідів наших, який од нас відвернувся поки ми ще малі були, знав би ти Боже жорстокий та немилосердний як страшно мені бракує її, яку пекучу порожнечу відчуваю в грудях кожного дня, щосекунди вже довгих десять років. Раав, сестричко, мені так тяжко без тебе, так сумно, самотньо. Без тебе я не я, без тебе мене немає, не стало мене, Раав.
Жінка років тридцяти лежить на лікарняному ліжку дивлячись у вікно, стежить за тим як поволі опадає листя, а потім переводить невпевнений, блукаючий погляд на дівчинку років тринадцяти, котра стоїть поряд з ліжком вчепившись за руку чоловікові. Жінка всміхається дівчинці, але посмішка зникає щойно роздається голос чоловіка.
- Все буде гаразд, - каже він.
Тепер вона дивиться на нього, безкінечно твердим, безкінечно довгим поглядом вгризається йому в самісіньку душу і колупається, колупається там тим поглядом ніби іржавим цвяхом в глибокій рані.
- Чому ти ніколи не кохав мене?, - питає вона зрештою, - Чому ти ніколи не кохав мене так як її.
Він не відповідає, сильніше стискає руку дівчинки в своїй, обертається і поволі виходить тягнучи доньку за собою.
Мені чотири роки, не пам’ятаю як це було, мені ж всього чотири роки, але тобі вже вісім. Ти все пам’ятаєш, все завжди знаєш. Він пішов тихо, зібрав речі і пішов, це найкраще з усього, що ти коли небудь розповідала про нього. Краще ніж «п’яниця», краще ніж «…вигнав матір з дому». Я не пам’ятаю всього цього, але ти так казала і я вірила тобі, я завжди тобі вірила. Я вірила тобі навіть коли ти казала, що в нас немає батька, що ми зачаті від святого духа.
Жінка років тридцяти сидить в ліжку й дивиться у вікно тим самим довгим поглядом який ні на чому не зупиняється, бачить все і, разом з тим, залишається сліпою до навколишнього світу. Вона довго сидить так, сидить ніби зачарована, ніби спить з відкритими очима аж доки по щоці повільно, дуже повільно, так повільно, що аж здається фальшивою, не котиться маленька сльоза.
Жінка прокидається від напівсну, від заціпеніння, бере в руки ручку та блокнот, які до того лежали на тумбочці поряд з ліжком і починає писати. Пише швидко, не замислюється, не зупиняється ні на мить, душу свою виливає на папір і душа витанцьовує, розливається фіолетовою кривою смужкою.
Мені десять, це вже я пам’ятаю, може й забула те, що було опісля, але ту ніч пам’ятаю. Пам’ятаю голоси в коридорі, шептання, схлипування, зачинені двері, крізь скло пробивається світло і я знаю, добре знаю: щось сталося, щось страшне, непоправне і в серці наростає такий жах, такий відчай, але от до кімнати прокрадаєшся ти, бліда, з величезними од страху очима, палець притиснутий до губ. Ти просиш мене заспокоїтися, пригортаєш до грудей, гладиш волосся, ти нічого не кажеш, жодного слова, однак я помалу затихаю в твоїх обіймах і ми засинаємо потулившись.
Того дня померла мама, ти ніколи не казала, що з нею сталося. Пам’ятаю тільки обгоріле тіло на столі, запах топленого воску й квітів, чужі спини. Все це, мабуть, до смерті снитиметься мені в кошмарах.
Вона жила добре знаючи, що вмирає й так само ясно відчуваючи життя глибоко в собі. Дивно, бо лише наближення смерті змогло оживити її. Вона вперше побачила красу світу, наче досі перед очима стояла сіра завіса яка тепер спала і з темряви постали зелені береги й синє море.
Жінка навстіж відчинила вікно палати, холодний вітер вдарив їй в обличчя, мовби гребінцем провів по волоссі. Вона закричала, її крик рознісся над містом, тільки чорна ніч вторила їй. Вона впала на підлогу і заридала.
Тепер, потрапивши до лікарні жінка любила годинами сидіти біля вікна, дивитися на вулицю, особливо коли заходило сонце і темна, каламутна ніч розповзалася між будинками. Вона сиділа ні про що не думаючи, тоді байдужа, сліпа темрява заспокоювала, заколисувала її. Біля входу до лікарні, по обидва боки від залізних воріт, на високих п’єдесталах лежали старі бронзові леви, вони охороняли вузеньку вуличку, що стелилася попід їхніми лапами освітлювана кількома ліхтарями. Після одинадцятої там ніхто не з`являвся і нічого не змінювалося день за днем, аж до одного вечора коли жінці здалося ніби один з бронзових левів ворухнувся, тієї ж миті кілька ліхтарів, що стояли поряд згасли і хтось легко стрибнув на бруківку. Вона посміхнулася
- Отже в вас така домовленість, - прошептала , - в бронзового лева з ліхтарем.
Ми навіть на похороні не були. Пам’ятаю як ти перерила тітчин будинок, забрала всі гроші, усі прикраси і ми втікали. Чому ми втікали? Куди ми втікали, Раав, від кого, для чого? Кому потрібні були ті роки в які ми переїжджали з міста до міста і я заледве закінчила вісім класів, в які ти будила мене ночами і ми бігли, збиралися, наймали таксі, їхали цілу ніч, а прокидалися вже незрозуміло де. Ти відправляла мене погуляти, а сама ж розплачувалася з водієм єдиним, що мала – своїм тілом.
Для чого було все це? Чому ми мали ночувати на вокзалах, на сіновалах? Чому я мала прикидатися ніби не знаю чим ти заробляєш на життя, ніби не помічаю синяків на твоєму обличчі.
Тепер мені здається ніби розумію, ти просто не могла зупинитися, мусила бігти, рватися вперед аби жити. Такою тебе створив Бог, в цьому нескінченному бігові й було твоє життя. І я хочу подякувати тобі за те, що взяла мене з собою. Попри все, незважаючи ні на що, дякую за те, що покликала мене за собою бо в тобі було моє життя.
Десь о півночі місячне проміння, ніби перелившись через край небесної чаші проникло до кімнати, розмалювало стіни візерунками, зробило й без того мертвотно – біле обличчя нашої героїні ще блідішим. Вона не знала про це , але двері палати прочинилися, тоді постать, безшумна немов тінь, прослизнула до середини, зупинилася біля ліжка, довго-довго, до самого світанку дивилася на сплячу жінку.
Мені 16, я чекаю тебе на вечерю, чекаю так довго, що вже й не сподіваюся побачити до світанку, але ти таки приходиш, не сама приходиш, вперше приходиш не сама, вперше приводиш з собою чоловіка. Ти кажеш, що збираєшся за нього заміж і тепер ми заживемо спокійно.
Він приніс квіти, для мене купив, ввесь час посміхався і говорив, говорив, а я зі своїми вісьмома класами не могла зрозуміти як стільки знань може поміститися у голові однієї людини. Я закохалася в нього, вже тоді закохалася, а ти вже тоді це зрозуміла. Раав, для чого ти дозволила мені кохати його? Ніщо в нашій сімї, ні з ним ні зі мною, не відбувалося без твого дозволу тому я знаю: ти дозволила мені кохати його, а йому – поцілувати мене в день вашого весілля, якраз перед тим як підморгнувши мені наділа обручку новоспеченому чоловікові на палець.
Раав, я досі пам’ятаю як він цілував мене тоді, то був мій перший поцілунок. Пам’ятаю як його губи торкнулися моїх, спершу несміливо, були ніби сполохані звірі, котрі помалу набираються хоробрості, він цілував мене й цілував
Це було так солодко, таке п’янке відчуття аж в грудях болить,земля тікає з-під ніг і серце б’ється швидко-швидко. А потім він відсторонився, всміхнувся ніби нічого не сталося. А для мене ввесь світ перевернувся. Дякую тобі за той цілунок, Раав, ніхто так не цілував мене більше, ніколи.
То була рання осінь, стигла наче гроно винограду, соковита як дозріле яблуко. На зміну літній спеці вона принесла ніжне тепло, вкрила землю вранішніми туманами й густими росами, вона прийшла , щоб прибрати після свавільного літа і приготувати світ до сну. Вона сповнила все миром та спокоєм, подарувала планеті неймовірну, розкішну красу жовтня, зробила фарби яскравішими, а контрасти чіткішими, та осінь була ще така молода, така свіжа, далека від сірої нечупарності листопада; вона була чиста і солодка мов дозріле вино, її чари сповнювали душу миром й теплом.
Щоночі темна тінь прослизала в двері палати нашої героїні, щоночі дивилася на неї не відводячи погляду, часом підходила зовсім близько, зупинялася біля ліжка, просто прислухалася до спокійного дихання , а іноді заносила над сплячою руку наче хотіла торкнутися чола, але відводила в бік стиснувши в кулак. Проте одного разу та тінь таки торкнулася жінки, відкинула пасмо темного волосся з її обличчя і тієї ж миті наша героїня прокинулась, їй здалося ніби у кімнаті, сиділа сама смерть од холодного дотику котрої по тілу пробігав морозець, але там не було нікого.
Мені 17 і я по вуха закохана в чоловіка сестри, в твого чоловіка, Раав. Я не можу викинути його з голови, я ніяковію перед ним, сахаюся його, а йому все жарти, і тобі все жарти, ви ніби нічого не помічаєте. Я ж сердилася на тебе тоді, знала б ти як сердилася, майже ненавиділа тебе, божеволіла від ревнощів. То була страшна мука, зараз згадую і смішно. Те, що минуло завжди здається простішим, менш заплутаним, менш болючим, зажила рана. Не плач тому, що це скінчилося, посміхнися бо воно було, здається так сказав Габріель Гарсіа Маркес.
Якось ти покликала мене до вашої спальні й звеліла цілувати його, твого чоловіка, і я цілувала до безтями, до втрати розуму, аж голова запаморочилася, зовсім втратила відчуття реальності, про все на світі забула. Дай вам Боже пізнати таке хоч раз, якщо пізнаєте то життя пройшло не надаремно.
. Потім ми займалися коханням, ти ж сиділа в кутку сплівши ноги, стежила за нами, за кожним рухом, а коли все скінчилося, коли ми з ним лежали обійнявшись, ти підійшла, погладила мене по спині, «ми сім’я», - сказала, всміхнулася, залізла під покривало і ми заснули разом. Відтоді ми завжди спали в одному ліжку. Ми таки були сім’єю.
Осінь все більше й більше входила в раж, відчуваючи свою силу, вона втратила солодкий присмак, помалу стала жорстокою, холодною, але разом з тим прекраснішою, як жінка. Бог не нагородив її чистою свіжістю весни, цнотливістю цвітучих садів, не смілою чарівністю вишень чи п’янкою піснею солов`я. Не подарував Господь їй ні земної розкоші літа , його довершеності, його сяючих ночей та пахощів, шелесту свіжої трави, безтурботного дзюрчання струмка, однак в осені було дещо інше, вона була довершеною, як закінчена картина художника. Те, що починалося, що народжувалося в березні знаходило своє логічне завершення в жовтні.
Мені 21 і в мене дитина, твоя дитина, яку ти тяжко виношувала довгих дев’ять місяців, а потім в муках народжувала мало не добу. Ти не любила її, Раав, не любила своєї доньки, мені здавалося ніби тоді ти навіть його, навіть мене не любила, завжди сердита, роздратована, навіжена, готова вибухнути гнівом через найменшу дрібницю. В тебе забрали можливість рватися вперед, кидатися від однієї крайності до іншої і, позбавлена цієї можливості, ти страждала. Тепер я розумію це, тоді не розуміла. В тебе був чудовий дім, люблячий чоловік, чарівна донечка, але насправді ти хотіла не цього, потребувала тільки довгої дороги та свіжого вітру, більше ніщо не було потрібне тобі, а дім, сім’я, затишок, на це ти пішла заради мене, Раав, тільки заради мене.
І от темна тінь обросла плоттю, наповнилася життям, силою, відвагою, обернулася жінкою з рудим волоссям, каламутними очима, дивного кольору, жінкою в білому, заквітчаному платті, жінкою без віку, старою й молодою водночас, обернулася Раав. Але в ту першу ніч вона не сказала ні слова. Не розбудила сплячу, тільки сиділа до самого світанку нерухома, ніби мертва, більше тінь ніж людина і слухала. Слухала як холодне осіннє повітря пробирається до сестриних легень з приглушеним свистом.
Мені 23 і в мене серце вирвали з грудей, мене живою закопали в землю. В мене забрали тебе, а без тебе, без тебе я не можу, без тебе я не хочу жити ні хвилини, ні дня. Без тебе нема ні мене ні його, нема нашої сімї, без тебе ми чужі одне одному.
Я думала, так багато думала про те, що сталося. Думала ти втекла не витримавши без дороги. Думала ти покинула мене. Думала з тобою щось сталося. Я вже десять років, довгих десять років не можу думати ні про що інше, тільки про тебе, лише про тебе. З ним те саме. Раав, якби слово, якби хоч слово, якби хоч знати, що в біса сталося насправді…
-…мені здавалося: якби напевне…якби була хоч в чомусь впевнена, навіть в тому, що ти мертва. Мені здавалося, що навіть тоді було б легше. А ти була жива. Ти ввесь цей час була жива і ні слова…
Вона не договорила, впала на коліна й розплакалася, сили покинули її і вона плакала довго, гірко, оплакувала ці безкінечні десять років змарнованих, витрачених надаремно, оплакувала свою долю непутящу.
Тоді Раав опустилася поряд з сестрою на підлогу, поклала голову жінки собі на коліна, ні слова не вимовила тільки погладила скуйовджене волосся, поцілувала чоло. Отак вони й просиділи обнявшись, не розмовляючи мало не до світанку і лише незадовго до сходу сонця, як роздався пронизливий спів перших півнів, Раав підвелася.
- Нікому не кажи, що я приходила, - вимовила.
- Ти прийдеш ще?
Раав кивнула, посміхнулася й зникла за дверима, однак коли прийшла вдруге наступної ночі то вже здавалася зовсім іншою, ні впевненості, ні відваги, ні краси; лишилася тільки примара в довгому, брудному платті, закошлане руде волосся, темні синяки під очима, нелюдська грація тіні, що рухається ледве торкаючись землі.
- Що з тобою сталося? – питає наша героїня
Раав дивиться на неї довгим, безкінечно довгим поглядом, підходить ближче, бере обличчя сестри в долоні.
- Ти злякалася, - шепче, - Твоє серце, воно так калатає, так калатає, я це відчуваю.
- Що з тобою сталося?
Раав притискається до сестриних грудей.
- Тук-тук, тук-тук. Як б`ється. Ні-ні, - вимовляє швидко, ніби раптом згадавши чому прийшла сюди, - Господи, тільки не бійся мене.
- Я не боюся тебе. Ти моя сестра, мені нічого боятися тебе. Я боюся за тебе.
- Ти ж нічого не знаєш, кицю. Ти не розуміє, я прийшла аби розповісти, пояснити тобі. Та осінь була терпкувата на смак, терпка і солодка мов морська вода краплі якої падають на губи коли хвилі розбиваються об скелі, мов вино з терня, котре п’єш захлинаючись і воно стікає по підборідді й шиї. Такою була та осінь, вона пахла димом і тремтіла як полум’я свічки на вітру, вона горіла смолоскипами з кленів.
О прости, прости мене, я грішна і невдячна. Послухай, я повинна була прийти й сказати, але не прийшла, не сказала.
Раав стоїть перед сестрою на колінах, плаче, плаче гірко голосно схлипуючи. Вона не стала старшою ні на день, їй так само 27.
- Що з тобою сталося?
Зривається на ноги, в очах шаленство.
- Я покажу тобі. Хочеш побачити?
Наша героїня киває, тоді Раав бере її за руку,веде за собою. Вони виходять на вулицю. Ніч по-осінньому холодна, прозора наче кришталева чаша, дзвінка, переливчаста, чисте небо всіяне вогниками зірок, довкола вимальовують лапаті примари дерев, здається ніби хтось невидимий вдихнув душу навіть у камінь при дорозі і камінь той говорить, говорить.
- Не слухай його, серденько, - мовить Раав.
Відчинивши ворота сестри опинилися на битому шляху, який тягнувся мов кудись у далечінь, губився в темряві. Місячне світло заливало все довкола, кипіло, шипіло як вода на сковороді. Вздовж дороги розкинулися безкрайні поля, щось схоже на тихий шепіт долинало від них. Все ожило, заговорило, нашій героїні здалося ніби вітер підхопив її, поніс над землею, вона не йшла більше, летіла не торкнувшись жодного камінця. Жінка розсміялася, її веселий, дзвінкий сміх рознісся над світом. Вона закричала, заспівала, тоді сотні тисяч голосів відповіли їй. Раав посміхнулася, проте не сказала ні слова.
Неозоре поле помалу перейшло в ліс, однак жінка не помітила коли це сталося, просто заплющила очі, а як розплющила то не було вже ні трав ні стежки, лише високі стовбури дерев мовчки тяглися до небес. Дуби, берези. Клени теж розмовляли, вона розуміла й їх. Вони підіймалися вверх, йти ставало все важче, ліс помалу почав рідшати і на шляху траплялися валуни.
- Не дозволять, - прошептала Раав, Не дозволять.
Довго ще блукали сестри, колами ходили, однак ніяк не могли знайти дороги, ніби їм хто очі позатуляв, руки-ноги позв’язував.
- Пропустіть мене духи гір!, - закричала зрештою Раав.
Вона впала на коліна, плакала річковою водою. Молилася німою молитвою німим богам.
- Сонце сходить, Раав.
- Я знаю, я бачу, я відчуваю як по землі розповзається його проміння. Пропустіть мене, вона потрібна мені.
- Послухай мене, - вимовила, - Послухай, я не хочу тобі зла, ти ж знаєш, ти все що в мене є і я люблю тебе більше за всіх на світі, завжди любитиму…
- Для чого ти привела мене сюди?
- Щоб показати, але вже пізно.
- Для чого пізно?
- Сонце сходить.
Голос Раавин тремтів, нервувала, ввесь час оглядалася, все сильніше стискала сестрину руку в своїй, її очі горіли диким вогнем.
- Що з тобою?
- Нічого, нічого все гаразд.
Спробувала посміхнутися, погано вийшло.
- Пообіцяй мені дещо. Я вже дуже далеко зайшла і відступати надто пізно, розумієш?
- Про що ти говориш?!
Раав притисла сестру до грудей, обняла, гладила її обличчя, цілувала і плакала.
- Пробач мені, пробач, - повторювала,-Я не повинна була, ти така хороша, така чиста, а я все зіпсувала. Ти зможеш коли небудь пробачити мені.
- За що тобі пробачити?!
- Ти мусиш мені дещо пообіцяти.
- Я пообіцяю, що завгодно, тільки заспокойся, будь ласка.
- В мене на грудях камінь.
- Боже милий.
- Ні, ти не розумієш, ти послухай…Тільки…
Раав запнулася, замислилася, їй було важко зосередитися.
- Що тільки?
- Ти сама звідси не вийдеш…Отам, внизу, - сказала вказуючи на обрив, - …там внизу велике озеро, вода в ньому завжди холодна, навіть в найтепліші ночі тому коли сходить місяць ми виходимо на берег погрітися. Дай мені руку.
Вона притисла долоню сестри до грудей.
- Я мертва, вже 10 років минуло з того часу як втопилася. Моє серце не б’ється, на моїх грудях камінь, в моєму волоссі тина і пісок
- Боже милий.
- Ти ж завжди знала про це.
- Ні.
- Ти знала про це відколи я вперше прийшла до тебе.
- Ні, я не знала, я не могла…це неможливо.
- Ти знала, але не хотіла зізнатися собі в цьому, не могла зізнатися.
- Ти холодна, ти не була така холодна.
- Я прийшла щоб врятувати тебе. Я знала: ніякі лікарі, ніякі чари не поможуть, ніщо не поможе. Я бачила як життя витікає з тебе через маленьку дірочку в грудях, просочується мов вода крізь пальці. Я прийшла аби затулити ту дірочку. Я ж не до кінця мертва, люба моя, не до кінця…
Наша героїня плакала, плакала тихо, лише солоні сльози стікали по щоках.
- О ні, не плач. Я цього не витримаю.
Раав підійшла до неї,стала витирати дрібні, солоні краплинки які котилися по зблідлій шкірі сестри, та здригалася від кожного дотику, однак не відсахнулася.
- Я не хрещена, я втопилася нехрещена. Мені й досі 27 і буде стільки ж до самого кінця світу, я не жива, але й не мертва, я мавка, я розмовляю з деревами і гріюся в місячних променях, я ввесь час відчуваю який важкий камінь він поклав мені на груди. Вода в тому озері чорна, то від наших гріхів, я ж не одна там і ми ніколи не відмиємося від нашого бруду, а ти така чиста.
- Я не краща від тебе, ніколи не буду.
- Ти як світанок, мов сяйво сонця. Ти…Слухай. Слухай мене, тільки мене слухай, нікого більше. Я хочу тобі добра, одна я, ніхто більше. Слухатимеш?
Кивнула, схлипнула, розридалася, впала на землю, сили покинули її, ніби на шию зашморг натягли такий страшний, нестерпний біль роздер їй груди, такий страшний та такий нестерпний, що не могла ні говорити ні дихати.
- Заспокойся, серденько.
Раав гладила сестру по волоссі.
- Вставай, люба. Сонце сходить, нам треба йти.
Жінка мовби не чула, ноги не корилися, підгиналися. Куди підеш на таких ногах?
- Ходи зі мною. Ну ходи. Ходи зі мною, дівчинко моя.
Мало не несла сестру на руках, спотикалася, падала, але не відпускала, коли ж були вже на самому березі озера, на самому краю чорної води в героїню нашу ніби хто життя вдихнув, випручалася з Раавиних обіймів.
- Я сама, - простогнала страшним, диким голосом, - Сама. Пусти.
- То ходи, - каже Раав. – ходи за мною.
Відступає, очі блищать мов у скаженого звіра, сльози котяться, щоки обпікають.
- Ходи до мене.
Вже не самій середині озера, по шию у воді.
- Ходи до мене.
- Пішла, пішла сама, ледве ногами перебирала, чорна мов смерть йшла до Раав, до її очей. Її рудого волосся йшла. Холод обпікав вогнем, темним полум’ям, зоставляв на тілі страшні сліди.
- Ходи до мене.
Вона стала молитися все глибше й глибше занурюючись у озеро, боялася не відчути твердої землі під ногами, а тоді щось схопило її, потягло на дно. Однак вона опиралася відчайдушно. Пригадала спів птахів на світанку, глянула на місяць, подумала, що тепер його бліде проміння стане єдиним джерелом тепла та світла і захотіла ще раз, хоча б раз побачити схід сонця. Увесь світ, вся краса та велич світу зосередилися для неї в єдиному бажанні бачити схід сонця. Вона борсалася й борсалася нічого вже не розуміючи, тільки відчувала всім єством своїм, всім тілом, всією душею своєю, що не може поступитися. А тоді заспівали півні.
Через три дні нашу героїню, хвору й знесилену, підібрали на дорозі, ніхто не міг пояснити як і чому жінка опинилася за багато кілометрів від дому. Її відвезли до лікарні, вона вмирала та все ж встигла розповісти про озеро та про сестру.
Була пізня осінь, дощ лив безперестанку. На цвинтарі, над розритою могилою стояв немолодий вже чоловік, що тримав за руку маленьку дівчинку. Вони ховали матір й кохану, яку втратили багато років тому і якій, нарешті, змогли віддати останню шану.
Нашої героїні не було на похороні бо коли труну з тілом її сестри опускали на дно глибокої ями вона лежала в лікарні, священик лив святу воду на голову жінки і читав молитви, то було її останнє бажання, вона охрестилася.
