Двоє чекали на когось. Якби хтось із тутешніх взрів їх разом, мабуть, здивувався би, але нікого поруч не було, та й не могло бути на цій дикій стежці. Їх попередили, що ось-ось з’явиться потрібний об’єкт. Говорити не хотілося, зрештою, про що ще можна базікати після безкінечного життя і роботи пліч-о-пліч.
Обоє одночасно відчули його наближення і приготувались до зустрічі. Кинувши іронічний погляд на променисту усмішку напарника, Дем вкотре подумала: «Я б не витримала на його місці. Опудало, та й годі! Золоті кучері, блакитні оченята – просто містер Банальність!» Вона скривила потворні бородавчасті губи і виставила напоказ гострі ікла, з яких стікала смоляниста густа рідина. «Я – зовсім інша справа! Мої улюблені Гойя з Босхом були в захваті, коли побачили мене», - самовдоволено констатувала Дем, розплутуючи свій край вловлювача. Анг вже тримав другий напоготові, з ледь помітною відразою слідкуючи за копирсанням напарниці: «Знову порпається, страхолюдище невмиване! Ще й хвости свої розкидала стежкою! Навмисно, як завжди! Знає ж, що я можу перечепитись за котрийсь».
Неподалік вже вгадувалась тінь того, кого напарники чекали. Несподівано для обох прибулець виявився майже невидимим. І ще більш неочікувано він за крок до вловлювача проявився. Перед Ангом і Дем постала постать того, на кого вони полювали. «О! Він не має статевих ознак, - здивовано відзначила Дем, - хоча повинен би їх зберігати ще якийсь час». Анга більше вразила його усмішка. «Таку іноді видає шеф, - згадав недавню розмову, - коли я не можу зрозуміти чогось». Обидвоє напружились, щось йшло не так, як мало бути. Істота всміхалась, а Дем розлютилась від її зухвалого спокою. Ангова впевненість трохи поблякла, хоч він ще сподівався на успішний перебіг оперції, та тут заговорив прибулий:
- Заради вас я затримався тут. Я залишив людям своє знання про вихід із кола, ви теж можете скористатися ним.
- Із твоїїм вченням ми знайомі, - холодно відзначила Дем.
- Чому ти вважаєш, що ілюзія не варта існування? – втрутився Анг.
- Є щось вище за ілюзію.
- Звісно, що є. Але ти ж не заперечиш, що є камінь, є змія, є людина і вони такі різні та не рівні. Хтось нижчий, хтось вищий.
- Це не їхній вибір. Чи ти хотів би бути каменем? А може змією чи людиною? Ні, ти – досконаліший, ніж вони. Однак, ієрархія – не твоя вигадка. І ти в ній не на найвищому місці.
- Отже, тобі йдеться про Божу владу?
- Ти не зрозумів. Влада – таке ж ярмо для володаря, як і для підвладного. Я не хочу стояти на будь-якій сходинці й на вершині теж, не прагну жити ілюзіями, мені не потрібна влада. Жодна.
- Гаутамо, в тебе нема можливості уникнути визначеного шляху.
- Ти будеш здивований і, можливо, колись тобі знадобиться мій досвід, - лагідно відповів той.
- Досить балаканини, - роздратовано буркнула Дем, - беремо його.
Постать Будди втратила чіткість, напарники накинули на неї сітку, однак, резервуар вловлювача залишився порожнім… Вони нажахано дивились одне одному у вічі, поступово усвідомлюючи те, що сталося. «Боже!» - простогнав Анг. А Дем злякано лайнулась: «Чорт!» Обоє добре розуміли, що від них зажадають пояснень і ще невідомо, яке покарання доведеться відбути.
Він поволі втрачав пам’ять, ще ніколи йому не було так страшно. Анг закричав, блискавками метались розпачливі думки, він молив не забирати в нього все. Останнім спалахом майнув спогад про вознесення і зустріч з Ним й згас… Довкола клубочилась чорнота, вона пульсувала і дихала загрозою, виштовхувала його за межі, у невідоме. Він опирався з останніх сил, але не міг протистояти. Раптом пітьма здушила його, він захлинався у відчаї, а страшні обійми стискались знов і знов. Коли він вже майже втратив себе, темрява відпустила його й різке світло вдарило назустріч. Він заплакав.
- Мамусю, у вас хлопчик!
Вона помалу губила спогади, її охопила паніка. Дем заверещала, іскрами розлітались розхристані почуття, вона благала не карати так жорстоко, не позбавляти її всього. Прощальним вогником мигнула згадка про момент вибору й зникла… Повсюди панував морок, він здригався і парував небезпекою, викидав її геть, у незнане. Вона боролась, докладаючи неймовірних зусиль, але нічого не могла вдіяти. Несподівано темрява стиснула її, вона борсалась у розпачі, а жахливий обруч звужувався ще і ще. В той мент, коли вона вже ось-ось згубила свідомість, пітьма відпустила і разюче проміння атакувало її звідусіль. Вона заревіла.
- Ой, крихітко! – солодкаво приговорювала акушерка, - Ось так, малесенька, йдемо важитись…
- Спокійна ніч, - стиха промовила до лікаря, загортаючи новонароджену в пелюшки, - двоє немовлят: хлопчик і дівчинка.
- Ага, - позіхаючи відгукнувся той, - йду, трохи покимарю. Розбудіть, якщо привезуть ще когось.
